Свого часу Анатолій Дністровий став відомим як письменник насамперед завдяки романам «Місто уповільненої дії», «Пацики» та «Патетичний блуд» (інша назва — «Тибет на восьмому поверсі»), що змальовували життя проблемних підлітків із тяжких дев’яностих. Час ішов, автор змінювався, разом із ним змінювалися й персонажі. У романі «Дрозофіла над томом Канта» (2010) ми побачили вже зовсім іншого головного героя: викладача, кандидата філософських наук, мислителя і скептика. Утім, дещо поєднувало його з персонажами попередніх творів: прагнення бути незалежним від соціуму, а ще — сексуальна активність. Український чоловік, починаючи від «Енеїди» Котляревського, — завжди мачо, але мачо ліричний і вразливий, який перебуває в ситуації вибору.

Саме таким є герой нової повісті Анатолія Дністрового «Сніданок на снігу».

Богдан Зарецький — колишній викладач медичного університету, котрого життя примусило піти в бізнес. Несподівано йому сподобалася креативна робота піар‑менеджера з реалізації сучасного медичного обладнання — нечастий нині випадок втілення сковородинівської ідеї «спорідненої праці». Здається, світ і так не впіймав Зарецького, однак автор дарує своєму персонажеві можливість цілковитої втечі від світу, аби він міг зробити певний життєвий вибір. Як можна здогадатися, цей вибір стосується двох жінок: із однією з них, Віолетою, він тривалий час має стосунки, що вже втратили всілякий сенс; із іншою — Людмилою — роман щойно зав’язується. У «Сніданку на снігу» багато опадів, лірики та еротики. Це ідеальна мелодраматична історія: мужній чоловік змагається зі стихією; маленька, але сильна жінка бореться за своє щастя; навіть коли сніг тане, це не стає початком кінця.

На відміну від повісті, оповідання Анатолія Дністрового більш іронічні (чого варті лише колоритні «генеральські тьотки», змушені допрацьовувати до пенсії у відділі моніторингу, у якому вони нічого не тямлять), часом навіть жорсткі (збірним образом дисидента, зламаного страхом, стає Вася Долото з оповідання «Стінгазета»), хоча й не позбавлені певної сентиментальності (небачена тваринка як уособлення втраченої мрії з оповідання «Фіолетовий кролик»). Оповідання «Фотографії доньки поетеси» — в’їдлива, але правдива пародія на життя «літтусовки», де задля примарного літературного Олімпу жінка відмовляється від щастя материнства. Так само відірвані від реального та занурені у власний вигаданий світ пані Леся та Коля Мигаль із оповідання «Планетниця», Марко Півник із однойменного оповідання. Кожен із них усесильний у своїх мріях та творчості, однак у реальній дійсності ці люди безпорадні та, з одного боку, зворушливі, а з іншого — жалюгідні. Власне, цикл малої прози Анатолія Дністрового — спроба сучасної інтерпретації образу «маленької людини» з її страхами й радощами, перемогами й поразками.

Думаю, шановний читачу, ти вже зрозумів, що під обкладинкою цієї книжки зібрані дуже різні тексти, персонажі та сюжети. Лишається тільки відкрити її і чи то вирушити вперед за кроликом (звісно, фіолетовим), як колись це зробила Аліса Льюїса Керрола, чи то прийняти запрошення Дністрового на сніданок на снігу…

Тетяна Трофименко, кандидат філологічних наук

Він був як ніколи піднесений і посміхався, ходив квартирою і розмовляв із собою, іноді заглядав у дзеркало, наспівував під носа, пильно придивлявся до поодиноких сивинок у волоссі, насторожувався, ретельно оглядав усю голову, охайно вирізав їх манікюрними ножичками, а потім задоволено поправляв зачіску. Здається, все нормально і пора в дорогу. Богдан Зарецький любив передчуття поїздки — п’янів від нього. Він узяв усе необхідне на п’ять днів: костюм, який терпіти не міг, однак ставився до нього як до робочої уніформи, теплий верхній одяг і запасне тепле взуття, сонцезахисні окуляри, джинси, два светри, пляшку хорошого коньяку, в багажник кинув невелику лопату для розгрібання снігу, на електронну книгу залив купу романів-детективів, щоб читати їх вечорами у готелі перед сном; також він узяв кілька десятків рекламних каталогів із продукцією та брошур — це було потрібно по роботі. Зарецький подивився в Інтернеті прогноз погоди на кілька днів, різні сайти обіцяли опади — одні невеликі, інші сильні, але короткочасні, одне слово, сніги й морози. Попри те, що вже завершувався березень, зима вперто не відступала, а весна не менш вперто, але непомітно, чекала свого часу.

Зарецький неспішно виїхав із Житомира на своєму старенькому «сітроені» о четвертій ночі; він планував дістатися на місце за п’ять-шість годин, щоб мати добру половину дня в запасі: виспатися, адаптуватися й увечері потинятися, можливо, відвідати один із місцевих пабів, якщо такі будуть. Дорога, якою він влітку часто їздив із друзями відпочивати у гори, виявилася не такою вже легкою, як йому здавалося раніше. Снігові опади несподівано пройшли посеред березня, і на окремих ділянках траси придорожні служби ще не встигли їх розчистити. Погана видимість і загрузлі автобуси, малолітражки та джипи утруднювали й без того нелегкий рух. Іноді Зарецький стояв у заторах до години. Щоб порятуватися від роздратування, він мріяв і думав — це робило ніби нереальним усе навколо: нерухомі й безпорадні машини в снігу, схвильованих галасливих водіїв, які з найменшого приводу вискакували з автомобілів і показували свій темперамент, кумедно розмахуючи руками й не знаючи, що робити, непривітні холодні пейзажі з осиротілими деревами та випадкові, порожні від людей через негоду селища, що під час руху після чергового затору миготіли за вікном його «сітроена».

В одному з таких заторів Зарецький стомився дратуватися і лише мляво споглядав навколишні пейзажі та події. Пасажири автобусів невеликими купками ліниво розминали ноги й курили, накинувши на плечі незастебнуті пальта й пуховики, деякі відійшли за посадку дерев, аж до поля, справити потребу, а інші з нудьги теревенили одне з одним. Зарецький стояв на узбіччі, спостерігаючи за незнайомими людьми, і слухав радіо, перескакуючи з однієї радіостанції на іншу. А потім транспортний потік несподівано оживав, люди ніби очунювали після коми, метушилися, жвавішали, активніше тупцювали ногами на снігу, сходилися до автобуса, заходили в салон; дорога ніби виструнчувалася, машини повільно котилися одна за одною, і в цьому потоці до Зарецького знову повертався добрий настрій.

Він їхав на запрошення одного регіонального центру медичних інновацій прочитати на виїзному семінарі невеликий курс лекцій про медичне обладнання нового покоління та його вплив на зміну соціального майбутнього. Тема навмисне була сформульована «трохи крикливо» — під журналістів. На цьому наполіг директор фірми, в якій працював Зарецький і яка займалася продажами новітнього медичного обладнання, закуповуючи його у виробників із Німеччини, Америки, Франції, Китаю, Японії. Коли перед від’їздом він зайшов до директора, той, маленький лисуватий товстун із чорними густими бровами, розвалившись у своєму високому вишневому шкіряному кріслі, давав настанови і курив, струшуючи попіл із сигари в масивну срібну попільничку. Він наполягав, щоб у лекції — ніби на автоматі повторюючи кілька разів — «напхати побільше реклами», щоб у перспективі це сприяло фірмі, як імпортерові, щоб можна було швидше збувати новітнє західне медичне обладнання в Україні та Східній Європі, а потім, коли справи підуть, як по маслу, вийти на інші ринки, особливо кавказьких та середньоазійських країн: о, це взагалі було би круто — стати єдиним представником у тій глушині, великі й безмежні простори, а значить, і бізнес-можливості — ось що таке, друже, Схід.