Богдан здригнувся, бо вона ніби відчула його думки про Віолетту.

— Я не надто переживаю, — пробурчав він, — просто все це для мене трохи незвично.

— Це все гори. І вони іноді з нами роблять незвичні речі, — сказала вона і прошепотіла йому, щоб він розслабився, відпустив погані думки.

— Усе нормально.

— Ти уяви, що все це не насправді, — поцілувала його біля вуха.

— Ні. Я реально бачу, що все це дуже нереально.

— Не кокетуй зі словами.

— Добре. Не буду.

Зарецький ні на що не нарікав. Від неї приємно пахло свіжістю, він відчував її тіло і, попри втому, захотів ним оволодіти. Богдан злегка розпустив на Людмилі халат і занурився обличчям їй між груди. Вона важко дихала, відкинула голову, запустивши свої пальці йому у волосся. Зарецький підняв її, тримаючи за сіднички, й поніс на ліжко. Людмила злизувала язиком його піт і шепотіла йому, що він солодкий, солодкий, солодкий. Вони кохалися на дивані, шалено перевернулися на ньому, потім скотилися на підлогу, знову кілька разів перевернулися, вона міцно стискала його сідниці, ніби хотіла міцніше притиснути його до себе, а потім вони довго стихали, лагідно пестили одне одного, гладили, обціловували. Людмила шепотіла йому, що так не буває, що це більше схоже на сон.

Під вечір Зарецький знову взявся за лопату — потрібно було добратися до невеликого сараю, прибудованого до будинку ззаду, в якому лежали дрова. Під світлом ліхтаря надворі він махав лопатою майже до дванадцятої ночі, врешті-решт зробивши невеликий прохід. Богдан наносив дров у будинок і поскладав їх у коридорі. Він був настільки втомлений, що ледве заліз у душ. Серед ночі він прокинувся від нестерпного пекучого болю: м’язи рук, ніг, плечі — все дико боліло й крутило. Зарецький сказав Людмилі, щоб добряче розтерла його спиртом. Вона інтенсивно розтирала його ноги, руки, плечі і дорікала:

— Як мала дитина…

— Ну чого ти?

— І здався тобі той сніг?

— Його треба розчистити — він же сам нікуди не дінеться. Його треба буде прибрати біля стін будинку. Навіщо тобі зайва волога на стінах?

— Ти такий увесь із понтом господар, — усміхнулася вона.

— Так, я такий.

— Усе, ведмежа, можеш одягатися.

— Як ти мене назвала? — розвернувся до Людмили Богдан.

— Ведмежа, — усміхалася вона очима, — ти спиш, як мале ведмежа.

Він натягнув термобілизну, закутався у теплу ковдру і невдовзі заснув.

Людмила лежала поруч і дивилася на його могутнє тіло: він глибоко вдихав повітря, наповнюючись ним, мов велетенський міх, і плавно видихав. Богдан спав неспокійно, немов дитина, видавав кумедні незрозумілі звуки, руками бгав під собою подушку, крутився з місяця на місце. Він відсунув Людмилу на край ліжка, і вона боялася навіть поворухнутися, аби його не розбудити. У темряві вона не могла добре роздивитися його обличчя, але бачила очниці й не знала, чи в нього розплющені очі. На певну мить їй здалося, що він на неї дивиться. Людмила наблизилася очима до його обличчя, але він міцно спав. Вона обережно поцілувала його в заплющене око, Богдан здригнувся, завмер, і його дихання знову стало рівномірним. Людмила не спала і цілу ніч думала: її непокоїло, що буде потім, коли все це скінчиться, коли зникне сніг і всі роз’їдуться, коли життя повернеться в нудне, одноманітне звичне річище. Вона вийшла боса на двір, ступила на засніжений поділ, склала перед собою руки й почала молитися. Людмила просила одного — щоб сніг падав якомога довше й не переставав.

Зарецький знову вступив у вперту битву з могутнім і непохитним снігом, для нього це вже стало таким собі вранішнім ритуалом. Він по-новому розчищав вириті траншеї — від будинку до воріт, а також до гаража, потім знову прибрав сніг із проходу до сараю, де лежали заготовлені поколоті дрова. Богдан був сильно втомленим, але й задоволеним собою. Неспішний, лагідний сніг і далі тихо та впевнено вкривав подвір’я, будинки, дерева — все навколо. Траншеї вже були на рівні плечей Зарецького, і він вирішив, що пора їх накривати, аби більше зі снігом не бавитися.

Богдан працював і думав про Віолетту: за останніх півроку їхні стосунки явно деградували, навіть досягли критичної точки, коли неможливо було обом знаходитися в одній кімнаті, в одній квартирі. Енергетика стала настільки гнітючою, що кожен шукав найменший привід, аби не бути вдома, аби провести час в іншому місці, в інших обставинах. У Віолетти з’явилися дві випадкові та дуже загадкові подружки, які не знати чим займалися, не знати на які доходи жили, не знати ким взагалі були. В однієї, довгоногої Марини з коротко стриженою головою, але ззаду довгим вирощеним волоссям, був трохи нервовий сміх, яким вона супроводжувала чи не кожну свою фразу, навіть коли не було підстав сміятися. Марина могла розповідати, як зранку встала, потім йшло тривале та неприємне «хі-хі-хі», як розмовляла з друзями по телефону, знову «хі-хі-хі», що їла на обід, «хі-хі-хі» — і так безкінечно, і так завжди. Інша, спортивної статури, з широкими плечима Даша, також була дуже веселою: вона сміялася рідко, але гучно, оголюючи всі свої великі зуби. Ці дивні подружки, коли Зарецький був на роботі, іноді любили цілими днями зависати у Віолетти, залишаючи після себе засмічений недопалками й цигарковим попелом журнальний столик, прокурену квартиру, купу брудного посуду. Потім вони виробили іншу тактику — забиралися з квартири погуляти перед самим приходом Зарецького, після чого Віолетта поверталася зазвичай дуже пізно й казала, що страшенно втомлена. Через певний час ці подружки Віолетти випадково пропали — про них не було ні слуху, ні духу, навіть по мобільному вона з ними не спілкувалася. Тоді Віолетта знову присіла на свої серіали — і це було також безкінечно.

Поки Зарецький вовтузився із дошками — з будинку вийшла засмучена Людмила і сказала, що пропало світло.

— І що це означає?

— Ми тепер будемо сидіти в темряві. Зможемо грітися лише біля каміна та грубки в кухні.

— Погано, — сказав Зарецький, відклав лопату і закурив, — ми мусили це передбачити. Мабуть, сніг обірвав десь дроти і це навряд чи скоро відремонтують.

— Мабуть, так, — погодилася вона.

— Розморозимо холодильник, — сказав він.

— А як же заморозка? Де її зберігати?

— Де її зберігати? — запитав він і взяв лопату. — А ось де, — він почав вирубувати в стіні траншеї невелику нішу.

— У мене духовка електрична.

— Будемо їсти сире м’ясо, як англійці.

— Тобі, бачу, весело, — сказала Людмила.

— Газ є. Чого ти переживаєш?

— Так, але я люблю більше пекти в духовці.

— Ну, тоді можемо взагалі не їсти. Скоро і ми перетворимося на кригу.

— Добре, так і буде, — незадоволено відповіла вона й пішла в будинок.

Людмила принесла у великому пластмасовому тазику пакети із замороженим м’ясом, декілька туш рибин, філе кролика, курячі ніжки, а також морожені овочі й фрукти, розфасовані по пакетах. Зарецький поглибив лопатою нішу в сніжній стіні траншеї і запхав у неї цей тазик. Він накрив траншею довгими дошками — метрів десять від будинку, але дотягнути накриття до воріт уже не було матеріалу. Людмила сказала, що в гаражі є старий лінолеум — кілька згортків, які після ремонту будинку так і не викинули. Богдан постелив лінолеум зверху на дошки. Він дивився на свій сховок із задоволенням — вийшов майже військовий бліндаж, коли його ще присипле снігом — узагалі буде непомітно.

— Але я ще не зробив головного.

— Чого саме?

— Я не вийшов на зовнішні комунікації. Нам треба зв’язатися з іншими траншеями.

Людмила зареготала і сказала:

— Псих!

— Я такий, — усміхнувся він.

— Може, не сьогодні?

— Це і справді не горить, — поцілував він Людмилу в губи.

На її світле волосся плавно й тихо лягав лапатий сніг, важкі сніжинки чіплялися навіть за вії. Зарецький обережно збирав їх устами, а Людмила тремтіла в його обіймах.

— Нам треба передзвонити всім потрібним людям — поки не сіли наші телефони.