Жив, поки живеться. Від одного нападу нудьги до іншого.
Відступ у минуле
Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо.
Воно просочувалося крізь тебе і ти просочувалася крізь нього, можна було вмерти від цієї цілісності й неперервності, але для того, щоб вмерти, треба було спочатку народитися.
Ти не квапилася, хоча якась незрозуміла тривога разом з рожевим світлом проникала у твій затишний всесвіт, збурювала хвилі у безмежному океані спокою і змушувала тебе боротися за твій мирний світ усіма доступними тобі на той час способами.
Та одного разу гігантська чорна тінь накрила твою галактику, і ти відчула, як ця галактика стискається, маліє, змикається довкола тебе, і запрагла перетворитися знову в зиготу — предтечу твого всесвіту, передісторію твого буття, де не існувало ні страху, ні блаженства. Ти тоді не знала, що твого тата забрали на операцію, а маму в пологове відділення із загрозою зриву вагітності.
Але ти вціліла, і надійшов день і час, коли нескінченні простори твоєї світобудови стали для тебе затісними, і ти вирішила подивитися, що ж є за межею безмежжя.
А може, тобі просто набридла твоя лагідна в’язниця?
Ти народилася легко і майже не завдавши мамі болю, ніби якимось двадцятим відчуттям здогадалася, що зараз мамі не до тебе, що вона хоче якомога швидше повернутися до лікарні, де лежав у той час твій тато і звідки ти її силоміць забрала, вимагаючи, щоб тебе випустили на волю.
Коли тобі показали цю волю, ти закричала.
Тебе майже одразу перевели на штучне вигодовування, бо у мами не було часу доглядати тебе, добре харчуватись, а тим більше годувати тебе по годинах. Вона лишала тебе на сусідку-семикласницю і бігла до невідомого тобі хворого чоловіка.
Нічого цього ти не знала і знати не хотіла, а хотіла ти молока, сухих пелюшок — про памперси тоді й не чули — і щоб біля тебе була твоя мама.
А мами частіше не було. І ти від неї потроху відвикала. Хоча й протестувала всіма можливими на той час способами.
Аж якось, в особливо неприємний для тебе день, коли ти тягнулась і ніяк не могла дотягтися до червоної цяцьки, а одержавши її, виявила, що вона холодна і тверда, хоча тобі хотілося чогось теплого і м’якого, і сусідка-семикласниця ніяк не могла зрозуміти, чому ти заходишся від плачу… в цю катастрофічну мить щось незрозуміло могутнє і надзвичайно ніжне одним махом вийняло тебе з колиски і притулило до себе — ця ніжність занурила тебе у призабутий океан спокою, ця могутність вселила в тобі впевненість, що ніякі чорні тіні більше до тебе не наблизяться, і ти одразу припинила верещати і солодко заснула на незнайомих, але таких рідних руках.
Відтоді для тебе почався рай.
Відколи тато вперше взяв тебе на руки.
Згодом рай почав набувати певних рис, і ти тільки тим і займалася, що безперестанку пробувала його на смак. Найбільше тобі подобалося смакувати нові слова: одні з них нагадували цукерки, інші — яблука, ще інші — ну зовсім несмачну манку. Одне слово, ти й на хвильку не змовкала, і всі, хто необачно траплявся тобі на шляху, ставали жертвами твоїх довгих, не по роках зрілих просторікувань.
Ні тобі, ні будь-кому іншому в той час не могло спасти на думку, що мовчання стане твоїм супутником на довгі роки.
Зіп’явшись на ноги, ти, не довго думаючи, вирушила на завоювання свого раю. І, нікого не питаючи, завоювала його.
Рай називався «четверта квартира», до нього можна було потрапити через великі-великі двері, які відчинялись, якщо стати навшпиньки і натиснути на чорний гудзик. Двері казали «чак-чак» і відкривалися.
До раю вели сходи, закручені, як… як завитка у вусі — так любила говорити тьотя Ніна з першого поверху, — і треба було дострибати на другий поверх раніше за Шашу, щоб тобі першій двері сказали «чак-чак».
Шаша — насправді Саша, але в два рочки ти ще не вимовляла звук «с».
Хто такий Шаша?
Це той, хто ледве не відібрав у тебе твій законний рай. Чорна тінь над неозорою галактикою щастя.
У раю, як заведено, жив бог.
Богом був тато. Він був набагато головнішим за дядю з «Вечірньої казки», тому що той дядя вмів тільки казки розповідати, а тато вмів… ой, стільки він усього вмів! Умів ходити лісом зі страшною-страшною назвою, яку ти навчишся вимовляти, тільки як підеш у другий клас, а облазиш уздовж і впоперек задовго до школи, і йому там зовсім не — було страшно, чесно-чесно, і тобі з ним теж не було страшно у тому Кайзервальді. Отже, загинаєм один палець.
Умів плавати, як чудо-юдо риба-кит, і пускати на тебе багато-багато бризок, а ти верещала на весь кар’єр, хоча тобі це дуже подобалося, і тому ти навіть не помітила, як сама навчилася плавати, залазячи у воду із залізною впевненістю, що тебе завжди встигне підтримати його дужа рука, — загинаємо другий палець.
Ще він умів видряпуватися на вершечок Високого Замку — є така висока-висока гора просто біля вашого дому, — але не бетонними сходами, як усі прості люди, а навпростець, там де земля, кущі й дерева, і ти дряпалася слідом за ним, і кожного-кожного ранку, крім неділі, чи в дощ, чи в сніг, а чи в спеку ви виходили разом «у розвідку», як казав тато, і поверталися захекані й щасливі. Загинаємо третій палець.
А що він умів іще, — не повірите! Він умів, — і тут ми загинаємо четвертий, п’ятий і… і решту, скільки їх там зосталося, пальців: він умів по-особливому брати тебе на руки, піднімати до самого-самого неба, бо над Високим Замком більше нічого, крім неба, нема, і тримаючи над всеньким містом, примовляти: «Ти у мене сильна, смілива і спритна. Не слухай, коли хтось скаже, що ти ще мала. Ті, з ким поводяться, як і малими дітьми, закутують, панькаються, хукають над ними, — ті до смерті залишаться малими дітьми. А ти виростеш і зможеш оборонити себе від біди… якщо я колись не зможу цього зробити».
Хіба не пророчі слова?
Мама і Шаша у цих вилазках участі не брали.
У раю, крім бога, жила також його дружина, бо як богові без дружини. Вона називалася дуже коротко і просто — мама, але бог кликав її Олечка, і чим одна назва відрізнялася від іншої — тобі було не зовсім зрозуміло. Мама — вона всюди мама, але богові видніше.
Мама приносила їсти, видносила брудний посуд, мила, прибирала, прала, але це роблять усі-всі мами, а твоя мама була особливою, бо дружина бога не може бути такою, як усі. Вона працювала у таємничій «ощадкасі», мала блискучі мешти на тонюсіньких шпильках, в яких можна було втопитися, і знала багато-багато цікавих слів. От наприклад: рай мама називала «домом вар’ятів», бога — «жебраком», свою роботу — «каторгою», тьотю Ніну з першого поверху — «шльондрою»…
Усі ці слова легко запам’ятовувались і їх можна було потім використовувати у дворі. Коли баба тьоті Ніни зачула, як її онучку кличуть діти, вона прийшла до вас у гості і… ой що було! Стільки нових слів можна було почути!
Але не подумайте, мама з нею не сварилася, вона ніколи ні з ким не сварилася, а тільки робила свій голос сухим і зморщеним, як осіннє листя, яке ви з татом збирали у парках, і одразу хотілося зробити все, як вона каже; коли баба тьоті Ніни пішла, мама ходила, ходила квартирою і все витирала й витирала пилюку, а якщо придивитися, то пилюки зовсім не було.
— Їй треба заспокоїтися, — казав у таких випадках бог, притуливши пальця до рота, що означало: йдемо у розвідку, але тихенько.
Дуже важко, скажу вам, збиратися на вулицю тихенько, бо не можна стрибати і плескати в долоні, але богу видніше.
Дорогою бог часто роз’яснював деякі дивні мамині слова, але того дня прозвучало ще одне дивне слово, яке пахло бетонними сходами.
— Тат, а чому ти жебрак?
— Бо я живу на маминій шиї.
— А чому ти живеш на маминій шиї?
— Бо я… інвалід.
Але тоді ти так і не запитала, що це слово означає, бо вже підходив час ліпити сніжки.
Тьотя Ніна довго потім не віталася з мамою, аж поки її баба не послизнулася на бетонних сходах і не розбила голову. Тоді тьотя Ніна прибігла до мами вся заплакана-заплакана і просила, щоб мама викликала «Швидку». Мама зразу викликала, а потім і до лікарні поїхала… Там сказали, що баба лишиться інвалідом, тьотя Ніна знову сиділа у нас і плакала, і мама плакала разом з нею, і треба ж було якось їх втішити!