Письмацький народ піднімав Тернового на «ура!», а він, окрилений підтримкою, вів далі, горланячи, щоб його добре чули аж ген-ген під стіною оті, що шепочуться між собою й ніби мають щось проти таких вдалих ініціатив.

— А робити це вкрай необхідно поряд з тими, хто нехтує ідеалами. Уперед, товариші, в лігво контрреволюції. Випалимо її до останку своїми влучними епітетами й смертельними у своїй правді словами… Але й цього, товариші, замало, — гукав, увійшовши в раж, і зала гула, мов мартен, аж дзвеніли шибки.

Навіяло поночі Терновому той його виступ. Він хоч і волів не згадувати минуле та мимохіть розмірковував над цією темою. «Не можна ховатись за словом, нехай навіть хльостким, як батіг! Не можна сидіти за столом у теплій затишній редакції! Виходь на бій, товаріщ! Давай! Покажи свою пролетарську готовність звести на нєт буржуйське плем’я! Бий куркуля не лише словом, а й ділом!» — уже не кричав, а шепотів хтось у голові в Тернового, розчиняючи в круговерті закличних фраз кволі й ледь вловні згадки про нещасного Лейбу Фарбаха.

Цього разу, перед спецвиїздом у село, свою грізну промову Олесь Терновий пообіцяв головреду написати за кілька годин, щонайбільше за добу. А ще взявся згодом виголосити її з високої чи й не дуже трибуни, коли весь кореспондентський почт у складі червоної валки прибуде до відщепенців у село. Уявляв, як осудливо дивитиметься ворогам хлібозаготівлі в очі й намагатиметься власним прикладом та запалом розтопити задубілі селянські серця.

«Цікаво, куди буде рознарядка? На схід чи на захід області?» — думав, хоча йому було байдуже, у яке село їхати. Чи ж вони, ці села, не однакові — хоч на сході, хоч на півночі області?

Промова, як на те, не клеїлась навіть у голові, що вже казати про записування її на папір. Усе крутились якісь дурнуваті фрази, густо всіяні русизмами, такими, як «дайош», «товаріщ», «плємя» та «хльосткий». «Папір зараз потрібно берегти, адже не пани, щоб народну власність розбазарювати. За розбазарювання можна й під статтю потрапити, — автоматично думалось. — Тю», — спиняв себе, бо черепок наповнювався бозна-чим.

Сперечався із собою, аж поки не заснув сидячи. Прокинувся від жвавих чоловічих голосів. До редакції повернувся головний і з ним працівник «Сільського вісника». Терновий закректав на своєму місці, з осудом дивлячись на колег, що голосно обговорювали якусь незначну подію у житті одного з найближчих до міста районів. Чи то там кого з дому вигнали, чи, навпаки, загнали додому. «Най би вже забирались к бісовій матері. Ходять туди-сюди, — багатозначно зиркнув на годинник. — Поспати б трохи. А ці ґелґотуни не дають».

Колеги, ніби відчувши бажання Тернового, шпарко зазбирались, посунули до виходу, продовжуючи сперечатись та встромляючи на ходу руки в рукави накинутих на плечі пальт.

— Не мали права! — кричав той, що з «Вісника», а головний озивався:

— Мали!

І двері гучно ляснули, ніби даючи запотиличника тим двом сперечальникам.

Поринувши в бездум’я, Терновий слухав, як за вікном хлюпоче дощ, як він відлунюється, але вже в іншій тональності, скрапуючи із дірчастої стелі в полив’яний та залізний посуд. Перший матеріал відгукувався глухим звуком, таким, як ото буває, коли стукнеш відволоженою палицею по набубнявілій колоді, а другий — веселим дзенькотом, ніби якийсь хлопчисько котить вулицею залізний óбід. Усе це різнобарв’я звуків накладалось на фоновий шум зливи на вулиці, і якби Терновий тямив у музиці, то тут лиш записуй ті ноти й чекай успіху від пролетарського слухача. Рапсодія готова.

Від довгого сидіння без руху терпли ноги й голова час від часу здригалась на в’язах, бо ж пекельно хилило на сон. Вночі, коли редакція порожніла від балакучих братів по перу, можна було забутись важким сном, улігшись на зсунуті докупи два письмових столи. Ці столи колись, ще до початку колективізації, належали одному розкуркуленому елементу й були привезені тодішнім сількором Петром Бевзом із села Воронниця, де мешкав загалом заможний люд. Зі слів Петра, вони навіть наймитів з інших сіл брали для роботи. Наскільки зараз пригадує Терновий, звали розкуркуленого чоловіка, від якого були привезені столи, Кирилом. Олесь напружує пам’ять, аж йому паморочиться. Промовляє хрипко:

— Так-так, саме Кирило, — й скручує самокрутку.

Зважує на долоні спустошений наполовину пакуночок з жовтого цупкого паперу, на якому написано стандартними літерами «Махорка курітєльная», та розминає ноги, згинаючи та розгинаючи їх у колінах.

Той Кирило, по суті хлібороб, що нажив статків на таких самих землеробах, удався до панських звичок. Він прикупив під час непу в якихось розжалуваних дворян оці столи з різьбленими ніжками й міцними стільницями та надумав садовити за них своїх доньок-погодків, аби вони вчили грамоту, яку їм викладав спеціально найнятий у місті вчитель.

— Куркулі! — буркнув Олесь, генеруючи ненависть до одноосібників, які не бажали об’єднуватись у комуни.

Згадав ще й цю історію про столи. Не міг обійти увагою й любовні листи, знайдені в одній із шухляд, що їх, напевно, й писали дівчата. Усією редакцією читали їх виразно вголос та сміялись, мало животи не надірвали. Терновий не сміявся, бо вірші в листах були нічогенькі: ліричні й по-дівочому наївні, від паперу пахтіло ромашковим духом і ще чимсь невловним, але манливим до лоскоту під ребрами. Одного такого листа він зберіг, заклавши за внутрішній обідок кашкета. Ще тоді подумав: згодиться, як треба буде перед якоюсь жінкою похизуватись знанням та вмінням римувати романтичні слова. «І де ж ті дівчата зараз?» — підступно подумалось Терновому. Він не погнав це питання од себе, а уявив виплеканих батькових донь без барвистих стрічок, що обов’язково були у їхніх чистих косенятах до розкуркулення. Чітко побачив двох дівчат, які змінили панські капелюшки на безликі хустини, перевдягли мереживні суконьки, вбравшись у селянське дрантя, та пішли працювати в поле чи до корів, а чи до свиней… якщо, звичайно, ті корови й ті свині ще лишились у їхньому дочиста розкуркуленому селі.

До щему в грудях захотілось Терновому перечитати дівочі рими, неперевершені у своїй недовершеності. Переборов сон, потягся до картуза, навпомацки спробував видобути складений увосьмеро аркуш, але не зміг. Зіп’явся на лікоть, зняв із гвіздка картуза, вийняв листа, та спочатку не наважувався його розгорнути. Нюхав. Затягнув повітря носом глибоко, аж замружився, посміхнувся та нарешті розклав аркуш. Довгенько вдивлявся в нього, ніц не розбираючи почерку, бо ж у кімнаті було темно. Влігся горичерева й нацупив собі на обличчя того листа, як марлеву пов’язку. Аркуш легенько підскакував від його подиху й, на мить заспокоївшись від дрижаків, пестив загрубле, вивітрене вітрами, виморожене морозами та висушене сонцем обличчя Тернового. Кожен дотик рожевого духмяного покривальця лагідно заколисував. Непередаваний квітковий запах, що вивільнявся з целюлози, діяв на чоловіка, як ефір на хворого. Поволі позбавляв гніву, уводив у потойбічні світи, обіцяючи затишок та спокій. Обережно, аби не скинути із себе пересічений зморшками згинів папірець, Терновий мостився на столах, устелених власним півпальтом. Пововтузився, шукаючи зручніше місце. Обережно випростав правицю та підіпхав під голову кілька зав’язаних міцним вузлом тек з паперами, які лежали сумирно на краю столу. І лише тоді вкляк. Теки під головою Олеся були розмашисто підписані гарним каліграфічним почерком: «П’ятирічка», «Колгосп», «Зоря». Під стіл впала з усього стосу ще одна із написом «Чорна дошка» та й лежала там, потихеньку бубнявіючи від мокви на підлозі.

Уночі охороняти цю величезну кімнату лишався сторож Юрко, якому було щонайбільше п’ятнадцять років і який після опівночі чіпляв на плече гвинтівку та поважно носив її. Час від часу приймав бойову позу й, скидаючи зброю, націлював її на мишу, що пробігала від нори до нори.

Юрко Калитко прибився до редакції наприкінці літа. В обдертій засмальцьованій одежині, брудний, виголоднілий та завошивлений, аж ті воші дибки ставили його відросле світле волосся. Хлопчина в руках мав бляшанку, яку пхав межи очі всім, хто входив зранку до «Більшовицької правди» й виходив звідтіля в передобідню пору. Стогнучи й водячи балухатими очима, просив милостиню. Стояв на одному місці мало не тиждень, а тоді впав прямо під дверима, знепритомнівши від виснаження. Хтось жалісливий затяг юнака до приміщення й поклав на одну із лав. Відлежавшись, малий схопився на ноги і вже хотів тікати, як його втримали, напоїли чаєм. Секретарка запропонувала шматок пайкового хліба. Юрко вхопився в нього пазуристими пальцями, аж вони втопились у вологому м’якуші, з розгону відкусив мало не половину скибки. Знімаючи язиком з губ прилиплі крихти, ковтнув, не жуючи й огледівши всіх присутніх, тих дорослих чоловіків та жінок, які, замість займатись своїми письмацькими справами, оточили щільною стіною й дивились з неприхованим співчуттям. А тоді мов риба відкрив порожнього від їжі рота, здивовано поморщив лоба, переломивши дашком тонкі, мов у дівчинки, брови й схопився обома руками за живіт. А по цьому стогнучи покотився підлогою. Робітники редакції лиш встигали відскакувати від Юрка, який в’юном звивався між столами.