Повели старі Тернові до колгоспного двору корову та коника. Щільною завісою відділяв той дим від ікон колишнє життя родини Тернових від прийдешнього. Ось до чого дохазяйнувались: ведуть вирощену та виплекану худобу, годувальників, у чужі руки віддавати. Тягнуть на мотузках, як до різника, а худоба відчуває хазяйський страх та впирається, не хоче йти з обжитої місцини. Старий Терновий, а за ним дружина бредуть дорогою до правління колгоспу, мов на страту, — повільно, монотонно, безмовно, ніби людину проводжають у незворотну путь. Записались до колгоспу — усе як треба. Матір зарахували ланковою на поле, а батька призначили конюхом.

— Хоч із конем не розлучусь, — сказав старий. — Якщо вже живого сина втратив.

За два роки до оголошення першої п’ятирічки Лесь подався із села в місто. Захотів учитись далі. То вчись, хто не дає. Вчився ж до цього. Закінчив чотирирічну трудову школу в Калинівці. Лишень закінчив, як стала вона семиліткою. Можна було б ще довчатись. Та Олесь мріяв досягти висот, прославити в новім часі своє ім’я, аби батько по-іншому подивився на нього, аби не думав, що його син лиш до землекопання та гречкосіяння годен. Хотілось, аби нащадок славного роду козацького підкорив, окрім землі, ще небо й воду.

— Не святі горшки ліплять! — підбадьорював себе юний Лесь, йдучи босими ногами дорогою до міста.

Ніс взуття на плечах і вже бачив, як наяву, себе поважним трактористом — підкорювачем залізного коня, бачив, як до нього наввипередки біжать найкращі сільські дівки, а першою поміж них із вродливим обличчям та розумними очима — Параска Бідова, яку любив. І бачив, як одна поперед одної тягнуться, аби витерти своїми чистими рукавами його замащений мастилом ніс. А він їх цілує й цим ощасливлює. Не цілує лиш Параску, бо й не знає, як підступитись до неї, така вона гарна та одчайдушна. Колись-бо це чортеня йому вже дало відкоша, і це не марево, а дійсність. Їм було років по шістнадцять, і Олесь хотів був на вечорниці лапнути Параску, як завжди хлопці лапали дівок, ніби ненароком, але насправді вивірено, точно по налитих грудях — мац, і вже знаєш, у кого там що. А воно, це бісове створіння, упередило Олесів рух та й само мацнуло його проміж ноги. Усі засміялись, а він од сорому й не знав куди дітись, лиш докумкав прикрити долонями причинне місце, яке підступно зреагувало на дотик. Нічого іншого йому тоді не лишалось, як податись із вечорниць геть, аби не стати ще більшим посміховиськом.

— Ех, Парасю, Парасю! — задумливо промовив, а тоді й закричав на все горло, бо сам ішов дорогою. А по тому крику й заспівав це ім’я на різний лад — і як народну пісню, і як марширову.

А одспівавшись та випустивши пару, розмірковував над майбуттям далі.

Чи й став би він, до прикладу, не трактористом, а агрономом. Та не копав би, не боронив би та не скородив би дурно ті безмежні поля, а ходив би поважно ними й мацав зерно, зривав би його, роздивлявся б його з усіх боків у променях сонця, нюхав, м’яв у руках та робив би якісь наукові висновки, записуючи їх до спеціального блокнота, які зазвичай бувають у кваліфікованих агрономів. «Та що я все думаю за професії, до землі прив’язані? — обурився своїм приземленим думкам. — Бери, Олесю, вище!» — кинув заклик у простір й дивився зачаровано в небо, прикладаючи дашком долоню, аби сонце не так било в очі. Мріючи, що те недосяжне й незвідане небо, йому, простому селянському синові, тепер, за нової влади, під силу підкорити.

— Лиш тут навряд чи є льотна школа, — мовив сам до себе, спинившись посеред дороги й чухаючи потилицю. — То хіба в столиці.

«До всього потихеньку, крок за кроком іти треба», — оптимістичні думки підштовхнули хлопця, він пришвидшив крок і навіть взувся, аби його хода була впевненішою.

Допоки дійшов до міста, все обдумав та розпланував — спочатку треба влаштуватись на завод, перекуватись із хлібороба на пролетарія, викорінити з себе хліборобське, викорчувати саму сутність хуторянську й наповнитись пролетарським, робітничим, новим, сильним, переможним.

Трохи менш ніж рік спину гнув у трамвайному депо, вивчився на слюсаря. Тоді його перекинули на щойно зведений цегельно-черепичний завод, де потрібні були робітники. Відпрацьовував зміну, а замість відпочинку та почав писати. Взяв до рук олівець з надією скласти батькам листа, але писалось щось зовсім інше. Спочатку це були якісь недолугі цидулки, котрі — хоч би Лесь їм що робив — не хотіли виростати в щось більше, ніж два-три скупих речення. Заходився читати різне. Одну-дві книжки втяв старих авторів, уже померлих давно. Аж тут у книгозбірні йому порадили «Капітал». Отут і почав Лесь робити власні висновки, тут і відкрився йому секрет текстотворення. Писав, наче ножем масло різав, меткі статті до заводської стінгазети. Про буржуїв та старорежимників, про переваги колективного господарства над одноосібним, про індустріальне майбутнє та батрацьке минуле. Заводським товаришам подобалось, як, власне, й керівникам.

А вже як вступив до комсомолу, по цій партійній лінії його рекомендували в газету «Більшовицька правда» стажером робкора. Обіцяли, як попрацює кілька років, підучиться, нахапається того вміння, то й отримає комсомольську путівку для навчання журналістики на Всеукраїнських курсах аж у самій столиці.

За перших два роки пролетарського життя Терновий став таким міщуком, аж-аж. Придбав собі бобрикове півпальто, обріс бородою — зробився солідний. Місто, де він опролетарився, за великим рахунком не можна було назвати індустріальним — усе крамнички, крамнички, усе невеличкі пивоварні та цукроварні, усе якісь скотобійні та аптеки, усе торгаші юдейського роду-племені. Куди оком не кинеш — гендлярі, кооператори, комірники. Ото лиш і пролетарів що на залізниці, у трамвайному депо та на цегельному заводі. Душ, може, зо дві сотні на все місто, й усіх їх Терновий знає — усі вони об’єднані в робітничу профспілку, зв’язані комсомольськими зобов’язаннями, ходять на збори й політінформації. Більшість із них — вихідці з ближніх сіл, а чи й з дальніх, молодь, яка вирішила відхреститись від свого селянського минулого й дивилась гордо в індустріальне майбуття. Мріяли вони, отримавши професію та загартувавшись ідейно, гайнути туди, де з довжелезних та широченних рур стовпами сунув у небо чорний, сивий та фіолетовий дим, де тріскотіли тисячозубо верстати, де люди, мов мурахи, копошились біля гігантських конвеєрів. Туди, де відважних шахтарів спускали під землю на спеціальних ліфтах, де гуділо й ревло, де ламались старі халабуди й будувалось нове височезне, що впиралось у самісіньке небо. Усе це робітнича молодь бачила в хроніках, які раз на тиждень ходили дивитись до клубу пролетарської молоді.

У тих кінозведеннях часто показували не лише великі будівництва та нові заводи, а й нелегку працю хлібороба. Олесь, як і усі, хто споглядав контрастні відблиски на шматку білого саморобного екрана, після схвальних вигуків, хорових нашіптувань, голосних підбурювань «Давай! Давай!» молотобійців і сталеварів: міцних м’язистих чоловіків та жінок — ураз стихав, коли до нього визирали знайомі, трохи сумні, хоча й усміхнені очі людей, схожих на його батьків та й на нього самого. Ті люди, хлібороби, колгоспники, трударі од паші, великими замашними рухами загрібали сіно, в’язали снопи, кидали лопатами зерно з величезної купи до автомобільного кузова. Вони витирали перемішаний із пилюкою піт з облич, білозубо шкірились, швидко ходили. Взявши в репані долоні зерно, показували операторам як воно, те зерно, вродило, як заврожаїло. Підписані ці кадри були просто: «Село на сторожі революції…»

Одразу по тих життєствердних кадрах йшли інші. Кожен знав цю закономірність — спочатку здобутки, за ними — ворожі прояви. Більшість робітників автоматично втягували голови в шиї, напружувались та, здавалось, припиняли дихати і впинались іскристими очима в екран. Боялись-бо побачити там своїх рідних чи бодай знайомих. Інші закурювали, посміхались один до одного якось неприродно, вдавали, що їм усе це не цікаво або, навпаки, що вони вже до того засуджують усіх, кого зараз покажуть. Після титрів: «Винищити кулака як клас» — на екрані в постановочних кадрах починав бігати якийсь пузатий дідок. Він кружляв навколо добротної садиби й усе ляскав себе як не по стегнах, то по голові. Аби пояснити сюжет, картинку було підписано: «Кулак шукає, куди сховати зерно». Усі сміялись. Сміялись відверто, видихаючи разом зі сміхом побоювання, що це кіно може бути документальною хронікою. Ні, цей товстопузий дідок однозначно був актором і добре виконував роль куркуля. На нього вдягнули всю куркульську атрибутику — справний, без жодної латки жупан, лискучі чоботи, чомусь широкі шаровари, хоча ніхто вже в селі у шароварах не ходив, у руці він тримав смушкову шапку і то надягав її на голову, то знімав, даючи зрозуміти глядачам, що він трохи пришелепуватий. Ураз по тому, як «куркуль» оббіг будинок, з обійстя випурхнула огрядна молодиця і її одразу підписали білими літерами: «Кулачиха-Куркулиха», а за нею повистрибували, як горобці, троє дітей — «Куркулята». Уся ця братія взялась витягати із хати зерно в чималих лантухах, роззиратись хижо довкола й тягнути кудись за хату. Інші кадри показували, як ті бісові душі насипають зерно в труни й закопують у ями. Інтригу зненацька спиняло чорне тло з мерехтливими літерами: «А в цей час». У той час, як куркулі ховали зерно, замурзаний, як і годиться каенесу, у залатаному лахмітті хлопчисько, років, може, десяти, сидів у засаді в кущах неподалік. Малий шепотів і гнівно кривився. Чорне тло — напис: «Не бувати по-вашому. Буде лиш по-нашому». Хлопчина витягає із кишені револьвера, чи не вдвічі більшого за його руку, й суворо, широкими кроками, якось бокаса, йде на куркулів. Останній кадр: вся родина куркулів стоїть спинами до стіни будинку. Без гарних кожухів, сап’янових черевичків, смушкових шапок та віночків, у самих спідніх сорочках. Вони, ці колишні пани, благають товариша комісара: «Запишіть нас у КНС». А той не зважає. Нагороджує хлопчика дуже почесним і дуже великим орденом. Фільм уривався, а глядацька зала, видихнувши хором, аплодувала.