«Ось у чому вся сіль, — киселем тяглась ця думка крізь сон Тернового. — Мстяться значить».

Цей чоловік, абсолютно незнайомий Олесю Терновому, Семен Фроляк, так боронив свою вівцю, що скоїв важкий злочин. Він зазіхнув на створіння Боже. Семен у відчаї відрубав руку чоловікові з комнезаму, який працював у буксирній бригаді — вилучав у Семена майно як штраф за зірвану хлібоздачу. До Семена і йому подібних спеціально було доведено такий план по зерну, що чоловік, маючи на собі вісім малих ротів та ще два старі, просто не зміг би впоратись із навантаженням. Терновий бачив уві сні цю картину, він її бачив як фільм, що привозили минулого місяця й показували в нещодавно зведеному міському кінотеатрі. Ось стоїть чорно-білий, а точніше сірий хазяїн обійстя, у нього за спиною вся чимала родина. Чоловік намагається розповісти що до чого чужинцям, що приїхали все в нього забрати — а того всього, як кіт наплакав, — дві ряднини, відро та порожній лантух. Один із експропріаторів зачитує постанову, троє інших штовхають у груди малих і старих, аби пробратись до хати. Семен Фроляк стоїть на ґанку й, тримаючись за голову, безгучно виє. Коли з хліва виводять кудлату вівцю Марфу, а з хати у той самий момент виносять чоловіків інструмент у дерев’яному ящику — пилку, молоток та сокиру, він автоматично хапається за ручку першого-ліпшого знаряддя, яке лежить поверх іншого та навідмаш хряскає того, із ящиком, по руці. Інструмент, як і відрубана долоня, падає під ноги. Кров струмениною б’є в обличчя членам буксирної бригади і найбільше заливає самого Фроляка, який у безпам’ятстві не кричить, а лиш спантеличено дивиться на оте лихо, яке щойно наробив.

На якусь хвилю Лесеві невимовно стає шкода невинних дітей, що підуть по світу, та старих, які дуже швидко помруть у злиднях без годувальника. Цей нещасний та дурний Семен Фроляк стоїть у Леся перед очима, як примара. Адже у газеті, де про нього докладно писалось, розмістили, окрім тексту, ще дві фотографії. На одній із них — вбраний у спідню сорочку й такі ж сукняні штани зарослий бородою звичайний чоловік із переляканими й ніби відстороненими ясними очима. Вздовж його висохлого на билину тіла мотузяччям висять довгі руки, він ховає кудлату голову в підняті костисті плечі й стоїть на трохи зігнутих у колінах кривих ногах. Він босий та безпомічний. Біля нього з двох боків — озброєні суворі юнаки в будьонівках та шинелях, переперезаних ременями. Друга світлина вражає: Семен з розплющеними, усе такими ж ясними очима, лежить там, де на попередньому фото стояв. Його сорочка заплямована темним. Біля нього з двох боків так само стоїть варта, якої й не видно, а лиш їхні блискучі чоботи. Ця світлина на відміну від попередньої підписана: «Ще один упир знешкоджений».

Олесь уві сні все не міг збагнути, чому цей ворог, злодій та людиноненависник, так запав у душу та ятрить зсередини? Чому йому, Терновому, настільки хочеться дізнатись про долю тих Фроляків, що лишились без батька? Чому прямо зараз хочеться їхати, бігти, нестися, летіти на той хутір Зарічний, хапати на руки тих дітей, пестити їх, заспокоювати, оберігати. Але пересилював ті думки та сантименти, навіяні, певно, тими дурними дівочими листами про кохання, красу природи та цінність життя.

«А Фроляк схожий на твого батька», — каже оте друге, підступне «Я».

«Ось чому», — констатує Лесь і прокидається, аби більше не лягати й не бачити цих снів.

Зранку Соня стояла на столі, куди її півхвилини тому закинув дебелий Петро, й, махаючи складеною газетою, виголошувала, мов на мітингу:

— Товариші! Ми не можемо залишатися осторонь, коли в країні не вистачає людей для вилучення лишків.

— Я б хоч зараз вилучила в тебе ці панчохи, бо вони надто огидні для таких чудових ніг, — глузувала Мойра, мало не впритул розглядаючи брунатні, зашиті в найвиднішому місті чорними нитками, панчохи.

Мойрі завжди дозволялось жартувати за будь-яких обставин, бо вона заявляла, що таким чином відточує свою майстерність. Її дотепам не надавали значення, навіть коли вони стосувались партії та влади, але… лише при своїх. Навіть якщо неподалік проходив нічний вартовий Юрко, Мойра не дозволяла собі випускати на волю двозначний жарт чи кпин.

— Товариші! — не вгавала Соня й продовжувала так само гаряче, хоча репліка майстра фейлетонів мала б збити її героїчний запал. — До списку вже записався товариш Терновий, і ми всі маємо бути в загоні передовиків преси. Завтра повним складом їдемо до Веселівки, бо ми не мусимо пасти задніх.

Леся ніби окропом ошпарили, він зірвався зі стільця та підійшов до Костя.

— До якої Веселівки? — запитав так, щоб не чули інші.

— Та ж до твоєї, — відказав головний та гукнув голосно Соні: — Пиши й мене, чого нам відставати, чи ж ми не люди, — і він постукав олівцем, який вийняв з-за вуха, по дерев’яній культі. — Влаштуємо суботник, — засміявся.

Їхали до Веселівки дружною компанією. У відкритому кузові вантажівки було холодно, тому тісненько тулились одне до одного. Мойра на півдорозі зірвалась від свого місця біля Соні та всілась на коліна Петрові, обнявши його по-дружньому за шию. Сиділи вони між Юсовицьким та череватим й набундюченим товаришем із обласного комітету партії. Навпроти — Лесь з Сонею. Відчував, як за кожним поштовхом вантажівки до нього припадає гарячим тілом Соня, як її рука, оминаючи бобрикове півпальто, нишпорить за спиною в пошуках доступу до його шкіри. «О, докопалась», — задоволено думає Лесь, але не дає взнаки, що йому це подобається. Їде собі, та й годі. Соня звабливо постукує пальчиками по його хребту. Спина робкора вкривається гусячою шкірою.

— Замерз? — задерикувато шепоче Соня й знову тендітно торкається його спини одним пальчиком.

Ці ніжні помацки страшенно дисонують із тим запалом, який дівчина видає на загал. Вона, перекрикуючи гуркіт двигуна, хапаючи дрижаки та витираючи вільною рукою сльози, що йдуть із очей через сильні пориви вітру, співає голосно та бадьоро закличну пісню «Уперед, хто не хоче конати!».

Соня закликає товаришів підхоплювати приспів, диригує правицею, час від часу помахом голови запрошує приєднуватись до хорового співу й Леся. Але він не бажає перемикати свою увагу на такі дурниці. Не хоче віддавати на поталу фантасмагоричній какофонії, складеній із людських криків, гуркоту автівки та свисту вітру, цієї радості від камерних відчуттів, які приносить живий та теплий дотик. Відмежувавшись від будь-яких звуків, заплющивши очі та поринувши в тілесну насолоду, думав про батьків, яких побачить невдовзі. І яке ж це буде побачення?! Він виступатиме, соромитиме селян за нерозуміння, а батько дивитиметься на нього з осудом… краще вже вдарив би, ніж отак, як він уміє, дивитись.

Думки Леся перервав кволий удар у бік. Соня, різко вийнявши ліву руку з-під його одежин, штурхнула ліктем під ребро, при цьому не припиняючи співу. Самим поглядом вказала, куди треба дивитись, на її обличчі в цей час грала широка усмішка, і здавалось, що ця юнка перебуває оце зараз щонайменше в раю. Терновий швидко перевів погляд туди, куди зиркнула його супутниця. Вдалині, під рідким гайком, у якому де-не-де дерева ще стояли під брунатними шапками листя, щодуху бігли троє — жінка й двоє дітей. Попереду вони гнали корову. На відстані метрів двадцяти їх переслідував міліціонер з гвинтівкою напоготові. У руках жінки теліпались клунки, а діти вдвох тягли невеликий напівпорожній мішок. Ці троє хаотично шукали притулку в просіці, кидаючись то в один, то в інший бік. Та просіка була мов решето. Жінка й діти гнали руду корову в дерева й самі забігли в негустий лісок, але все одно не змогли заховатись від свого переслідувача. Міліціонер дуже швидко нагнав їх, налигав корову на мотузок, із яким біг за трійцею, та, наставивши на заарештованих рушницю, що є духу розмахував нею. Жінка впала на коліна, діти силувались її підняти. А вона як заведена здіймала руки чи то до неба, чи то до міліціонера. Страж закону був невблаганний: стовбичив над нею, як ангел смерті, широко розставивши ноги. Від тих людей не було чути ані звуку. Простір, вітер та гучний спів на машині глушили всі інші звуки й слова. Вантажівка їхала неквапом, хилитаючись розбитим бездоріжжям, а Лесь усе не міг відвести погляду від тих нещасних, йому хотілось довідатись, що ж із ними сталось далі.