Жінка щиро посміхається та вкладає йому до рук щось, загорнуте в газету. Лесь миттю хапає пакунок та несеться із ним до укриття. Сідає під кущ, судомно розгортає численні шари газети «Більшовицька правда». Шматує її та кидає ту рвань собі за спину. Що далі, то зростає його впевненість: там, під газетними шатами, захована відповідь на важливе питання. Зірвавши останній шар паперу, чоловік клякне. По хвилі мов підкошений падає на спину й бовтає ногами й руками, ніби намагається відплисти далі від того, що бачить. Перед ним, на газеті, — відтята голова дитини із заплющеними очима. І схожа та голова на голову білозубого малого, що ото нещодавно сидів під цими кущами з револьвером у руці. Лесь задихається, хоче вилізти з-під кущів, але несила йому навіть підвестись. Земля тягне його до себе, засмоктує щомиті. І ось він уже наполовину в холодній домовині, лиш голова стирчить назовні… поруч із дитячою відтятою головою. Та ні, не поруч, а замість…

— Лесю! Олесю! Товаришу Терен! — шепоче голова синіми губами. А голос ніжний, жіночий.

— А-а-а-а! — відбивається від жахів Лесь, і в нього починає боліти плече.

— Сашку! Саш! Сину! — будить Сашка Ліда, шарпаючи його за плече. — Сину, прокинься.

Сашко різко піднімається на ліжку… Він у поту, а перед очима все ще стоїть та відрізана дитяча голова. Хлопець на хвилю стуляє повіки.

— Лесю! — гаркає що є духу й розплющує мертві очі відрубана голова.

— А-а-а-а! — горлає не своїм голосом Терновий, і цей крик лине в простір та переплітається з іншим, дуже схожим на його.

— А-а-а-а-а-а-а! — відбивається від жахів споглядач, і в нього починає боліти плече.

Відчуває, як із нього струшують землю, як хтось тягне його нерухоме тіло вгору, над цим шабашем. Він усе далі й далі і знову чує:

— Саш! — десь далеко. — Лесь! — над вухом. — Сашку! — наче згори. — Олесю! — тут, поруч. — Товаришу Терновий! — верещить знайомий жіночий голос.

Лесь розплющує очі, над ним знервоване обличчя Соні. Вона боляче щипає його за плече й кричить, мов навіжена, повторюючи його ім’я.

— Ой, такого наверзлось, — пхикає Терновий, спинається на лаві й чеше здивовано потилицю.

У приміщення, де щойно прокинувся Лесь, за час його вимушеного сну заповзли знадвору сутінки, а із сутінками і якісь чорні силуети. Лишень Терновий буркнув спросоння останнє слово, як хтось чиркнув сірником. Робкор повернув голову на звук і побачив невеличкий вогник, який за хвильку перетворився на більший, впурхнув у гасову лампу та освітив обличчя людей, що зібрались біля столу. Тут були всі ті, з ким Лесь приїхав: агітатори та робітники пролетарської преси. Окрім знайомих, кілька незнайомців — вельми суворих чоловіків. Вони закурили, передаючи один одному цигарку для підкурювання, й кімнату вмить заполонив смердючий дим.

— Це вже не те, — прорізав тишу чоловічий голос, голос сумнозвісного Кузьми Лукича. — У Кравченків завжди самосад нікудишній. І брати не треба було. Лише морока. Вчепився в той тютюн, як буржуй у завод. Я до себе — воно до себе. Шо мав робити? Пальнув. Нада ж ревдисципліну підтримувати.

До Лукича приєднався начальник сільської міліції Охрім Буженко. Вони вдвох ще трохи помізкували, у кого самосад ліпший, а в кого — гірший, треба було стріляти чи ні. Називали імена, прізвища, прізвиська й кутки, у яких живуть ті, хто колись вирощував добрий тютюн. За кожним іменем Лесеве серце прохромлював біль. Тоді з-поміж цієї братії підвівся один: молодий та приємний на вигляд чоловік у гімнастерці та з планшеткою через плече, кахикнув, підійшов до столу, стукнув кісточками складених пальців по червоній покривці. Обіперся на стіл і розпочав серйозно:

— Товариші! Рішення прийнято. Зранку виступаємо. До нас із міста прибули товариші газетники. Приїхали, значить, аби агітувати селянство, скажімо так, напоумити їх…

— Та кого тута напоумлювати, голово?! — перебив оратора той, який вважав Кравченків самосад нікудишнім. — Кого агітувати, Іване Петровичу?

— Помовчте, Кузьмо Лукичу, — зауважив голова веселівської сільради і тут-таки спохопився: — Вам, товаришу начальник комнезаму, слово буде надано згодом. Згодом. Тож я продовжу, — подивився прискіпливо на Юсовицького. — Якщо хочете допомогти нашій спільній справі, поїдете завтра в складі буксирної бригади.

— Вмєсті труситимемо куркулів, — додав Кузьма Лукич. — Це справа не складна. Главне — без дамських емоцій.

— Зачекайте, зачекайте, — вплівся в бесіду Лесь. Його голос зі сну звучав неприродно хрипко. — Кожен має займатись своїм. Ми будемо писати, агітувати, а ви — трусіть… якщо вам це подобається. — Він прокашлявся.

— Тш-ш-ш, — заспокоїла товариша Соня та потягла його за рукава, аби той не збирав на собі невдоволених поглядів членів буксирки. Буксирники сиділи хто де — хто в кутку, хто на долівці, а хто й на лаві біля Тернового та Соні.

— Ми хотіли вранці людей на мітинг покликати, — взяв на себе ініціативу Юсовицький. — Проведемо бесіду… Розповімо людям що до чого… Запалимо їх своїм натхненням… — Юсовицький якось знітився, наштовхуючись на мовчазний опір буксирників. — Ото й усе. Мітинг за нами. Та й назад. У нас робота. На наші кореспонденції чекають читачі. Ми повинні писати, а не експропріаціями займатись. Ми ж так — суто психологічно допомогти товаришам…

— Гаразд, — коротко відповів голова сільради і надовго замислився.

— Тут з людьми нада говорити з помощю оцього, — головний комнезамівець вихопив наган і, помахавши ним у повітрі, знову поклав його до кишені. — Будете в цьому селі ляси точити, то залишитесь без бошок, — розмірено далі повів. Поки говорив, шкрябав кінчиком Гнатюкового ножа собі під довгим нігтем. — Тут народ дикий, за своє барахло шкуру здере. Ви їм слово, а вони вам — ножаку в спину, — чоловік відточеним рухом махнув ножем якось ізнизу догори і ще й прокрутив у повітрі лезо. — Тут треба по-бойовому, по всій строгості закону… нашого нового робоче-крістянського. Розбалувались люди, землю занюхали, панами забажали стати, — начальник комітету незаможників скрипучо засміявся.

— Щось я за цими людьми такого не спостерігав… раніше, — втрутився в розмову Терновий.

Кузьма Лукич придивився до Леся, гигикнув і сердито сплюнув.

— Оце д-а-а-а, — протяжно завив. — Невже Тернового синок у селі об’явився? Оце так-так. Ну, здастуйті вам. Бачу, у люди вибився. А не пізнав би тебе, ач, як бородою обріс. Чую, шо-то голос ніби знайомий. Придивляюсь — на батька як викапаний схожий. І не ковтнули ж тебе чорти в тому місті? — Кузьма Лукич засміявся.

— А ви, товаришу Заболотний, із тюрми та зразу й сюди? — взяв на кпини Лесь. — І одразу в начальники.

Кімната якийсь час німувала. Об скляну колбу лампи що є сили бився нічний метелик. Лесь думав про те, де серед глупої осені цей метелик узявся, а тоді якось само собою виринули розмірковування про те, чи їстівні взагалі метелики. Мовчанку перервав заливистий сміх Заболотного. І до чого він, той сміх, був, ніхто й не зрозумів, можливо, й сам Лукич гадки не мав.

— Кому із тюрми на виход, а кому-то на вход. Це така інстанція, шо пустувать не буде, — почав свою філософію Заболотний. — Січас времня таке, шо ворог на ворогові сидить. А ви там, у ваших містах, за тим столпотворєнієм і не бачите нічо. Он, ми щодня спроваджуємо куда нада… кого нада. І сьогодні ж без діла не сиділи.

«На Гнатюків натякає, однозначно», — розмірковував Лесь. Він знав, що між Лукичем та Гнатюком задавнена неприязнь існувала. Сам-бо Заболотний хотів Лукеру сватати. Лукера відмовила йому, бо урвитель, бандюга й злодій. По весіллі з Михайлом Кузьма допитував Лукеру, чи ж не за такого самого злодія вийшла, чи не подібного до нього обрала. Жінка лиш плечима стенала й не знала, як йому пояснити різницю між злодієм та політичним в’язнем.