Заснув під ранок, не в силах підвестись із підлоги. Спав донизу животом, підібгавши під груди руки із затисненим олівцем, а щокою приклавшись до брунатного записника.

Тим часом, залишившись наодинці, родина Стецюків не сумувала, а раділа, адже антихристи не знайшли зерна в тих сховках, які зробив Дмитро.

— Розумна в мене жона, — обняв Ярину та поцілував її в підбиту скроню. — Розумна і смілива.

— І Юсть шмілівій, — защебетав Юстин.

— Ще й який сміливий, — підхопила його Ярина. — Як зерно боронив — визбирував по підлозі.

Ярина згадала щось, посадовила хлопчика на ліжник та взялась за віника. Вимела чисто хату. Вночі вибирала зі сміття зернини.

— Як там Натуся й Оксанка? — вголос думала бабуся. — Чи хоч ніхто в них того хлібця, що зібрали в дорогу, не одняв?

— Мамо, хочу хлібця, — запросив Андрійко.

— Мамо, хочу моні, — згадав про Пляму Юстин.

— Моні вже не дам, дитино. Але все в нас буде добре, — заспокоювала Ярина дітей. — Потерпіть день-два, мама хлібця спече. Лиш нікому-нікому не кажіть про це.

Ярина мізкувала, як той хліб пектиме, бо ж ходитимуть окаянні попід вікна — заглядатимуть, чи ж варить що, чи ж пече.

Дмитро забив дошкою розбите вікно, і в хаті зробилось темно, як у льосі. Андрійко довго вовтузився на постелі, зринали в нього перед очима ті чоботиська, а під ними зерно — розпластане та потрощене. Маленький Юстин заснув миттєво, і снився йому той обіцяний мамою смачнючий хліб з темною скоринкою та духмяним м’якушем, з якого можна ліпити коників або й зайців.

Юстин уперше за все життя бачив сон, який зміг запам’ятати. До цього старші, прокидаючись, розповідали, що їм намарилось за ніч. А найменший слухав і дивувався. У нього все відбувалось просто — закрив повіки, стало темно. Відкрив — проясніло. От тобі й всього сну. А тепер, після того як Юстина охопила тепла темрява, до його сну увірвався смачний хлібний запах. Із запаху й почався сон. Він ніби огортав хлопчика й навіть годував собою. Ласуючи тим духмяном, Юстинко наважився уві сні роздивитись, звідкіля ж це так пахкотить. І лише він захотів побачити що до чого, як картинка сама зринула невідомо звідкіля.

Он, біля печі, стоїть мама. Порається рогачем, заштовхуючи подалі форми з жовтуватим пухким тістом. Мама посміхається до Юстина, витирає рукавом піт з чола. Її біла хустинка по-смішному зав’язана так, що кінчики стирчать на лобі, мов заячі вушка. Хлопчик сміється з мами, тицяючи маленькими пальчиками у її бік. Мама показує синові «іде коза рогатая», і він ховає личко під подушку. За мить визирає звідти — усмішка все ще не сходить з його обличчя. Мама одну за одною вкладає до печі форми. І вже тих форм стільки, скільки ніколи у їхній хаті й не водилося. Юстин не уміє рахувати, але ж знає — стільки, як ото мама накладає, і до печі не влізе. А воно влізає. Малий придивляється, напружує зір і, врешті-решт, сповзає із ліжка та підходить ближче до печі. Запах стає сильнішим, приємно лоскоче ніздрі. Юстинко чекає, допоки мама витягне бодай одну спечену хлібину. Уявляє той хлібець — з хрумкою темною скоринкою, а всередині — запашний м’якуш, з якого Андрійко вміє вправно ліпити коників, перед тим як покласти до рота.

Мама дивиться на сина з висоти свого зросту, підморгує йому, а тоді манить до себе. «Йди сюди, дитяточко, ходи сюди». Що ближче наближається до матері Юстинко, то більш хоче їсти і то більше не впізнає свою неньку. Опиняється у чиїхось міцних руках, бо ж та, що лиш хвилиною тому була мамою, стала зовсім незнайомою тіткою. Юстинко голосно плаче. Жінка притуляє хлопчика до грудей і обіцяє нагодувати хлібчиком. «Лиш трішечки треба почекати, доки ці спечуться», — каже вона і повертає малого так, щоб він бачив, що робиться в печі.

Малюк тягнеться личком до отвору, його обдає гарячий дух, кидає в нього приском. Він чує, як потріскує вогонь у печі, і на секунду замислюється над тим, що якщо в печі ще є вогонь, то хлібчик згорить. Він хоче про це повідомити тітці, яка нещодавно була його мамою, але не встигає, бо та садовить його до порожньої форми та швидко рогачем впихає ту форму до пекельної нори.

Юстин дивується, що його не охоплює полум’я, що йому не боляче, а лиш трішки спекотно та мулько. Очки ріже від яскравого вогню. Згодом хлопчик звикає до цього світла і вже може бачити, що в інших формах знаходиться не тісто і навіть не вже випечений хліб, а діти. Вони, так само як і Юстин, кліпаючи очима, роззираються довкола й не можуть збагнути, що вони тут роблять і як вони тут опинились.

Юстинові вмить робиться млосно. Йому ніби хто заліз у животик та намотує, як мотузок на корбу, кишечки. Усі діти, як по команді, а разом із ними і Юстин простягають рученята до побілілої від жару заслінки, яка відділяє їх від волі і ячать:

— Хлібчика! Мамо, дай хлібчика!

Дитячі долоньки стискаються та розтискаються «дай-дай», їхні голоси звучать усе голосніше й голосніше. І вже набатом б’ють у залізний пічний кружок. А він аж тремтить, здригається й гуде. А за мить заслінку вириває сильним звуковим потоком. У світлому й прохолодному отворі з’являється страшне обличчя старої злої жінки з гачкуватим носом та поодинокими сивими волосинами на підборідді. Зовсім така, як ото на малюнку в Андрійковій книжці з казками. Жінка замість рогача встромляє в піч свою довгу жилаву лапу, хапає форму, у якій сидить Юстин, та цупить її до себе зі словами: «Ой, поїм зараз м’ясця».

Юстинко кричить, із силою відкриває очі й бачить біля себе Андрійка. Він здивовано вдивляється в братика. А той лежить у самому куточку ліжка мокрий, мов хлющ, та сучить ніжками.

— Що, Юстю? Що? — питає Андрійко.

— Ніцо, — каже малий, боячись згадувати те, що йому намарилося.

До Леся злітались відомості про інших односельчан, як злітається різна комашня на гасову лампу. То мати з поля принесе розповідь, то батько з колгоспу, то дітлахи сусідські забіжать, щоб попроситись у городі понишпорити, чи, бува, не завалялось якого корінця, — заодно й розкажуть що. А, бува, й просто вулиці хто із тих, що особливо ображені були більшовицькою владою, прошепоче щось Лесю на вухо. Він і не просив нікого йому доповідати про все, що в селі відбувається. А воно, бач, само до нього приходило. Чи то пан Бог так все облаштував, щоб жодна нагло забрана душа не відлетіла на небо без спомину.

Корів мало не в один день забрали не лише у Стецюків, а й у їхніх сусідів — Маладик та Солодовників. Не оминула ця гірка чаша і ще кількох хазяїв із тих, що зазвичай приходили на таємні посиденьки до Дмитра. «Це ж хтось, мабуть, вислідив, що збирались вони у Стецюка», — міркував Терновий і десь у душі радів, що із батьком ходили на таємні збори лиш одного разу. А інші чи не щодня. От, тепер і кара за те — позбулись корів. Хоча Терновим що? Худоби в них і так не було.

При згадці про чергових розкуркулених Лесь вивів у блокноті «Мал.» та «Сол.» і двічі підкреслив олівцем, аж так, що продер аркуш. Скривився і зойкнув, ніби біль почув, ніби й не блокнот подер, а свою шкіру.

Василь Маладика — чорноокий дядько, якому на Маковея виповнилось п’ятдесят шість літ. Батько чотирьох дітей. А ще дід двох онуків, які ще були приліплені до невістчиної цицьки. У його домі жили дві неповнолітні дочки та старший син, тридцятилітній Максим із дружиною Дариною, у дівоцтві Цюпою, та двома оцими малолітніми пискунами. Середущий хлопець Маладик подався до Калинівки, вступив до партії й відцурався батьків та інших родичів, які здобули собі при новій владі прізвисько «куркулі». Партійний Кость Маладика до села не потикався і з неблагонадійними родичами намагався стосунків не підтримувати. Ото тільки на свято октября, чи на день народження Лєніна, чи ще на яке совєцьке свято, присилав поштові картки. Сестри ті картки дбайливо берегли, перев’язавши стрічечкою. Тримали у сховку, щоб мати чи батько не кинули їх у вогонь. На цупкеньких поштових картках такої радості намальовано, такими кольорами розфарбовано — лиш дивуйся.