То от що ці іроди-активісти на чолі із Гільком видумали. Після того як голова колгоспу сказав Йосипові — Парасчиному мужу — своє вагоме «ага», й чоловік шкварконув працювати, Кривий покликав до себе душ із п’ять найзатятіших комунарів та подались вони до Парасчиного дому. Прийшли, увійшли до хати, роздивились. Жінка лежить собі на ліжку, посміхається гостям, біля себе дитя тримає. Хто з тих колгоспників совість ще не втратив повністю, стоїть у кутку кахикає, горло продирає, бо, мабуть, совість таки тисне. Інші мовчать, мов боввани. Параска їм ніжно: «Не можу, товариші добресенькі, встати та вас привітати, бо лежу», а вони їй мало не хором: «Лежи, лежи», а самі на Гілька дивляться як ото зграя здичавілих собак на сучку. Той присів, зазирнув у віконце, примружився, роздивляючись засаджений город. Один порух голови, і хлопці вже подріботіли із хати, й за мить було чути їхні голоси на Парасчиному городі. Гілько виходив останнім.

— Мішки де? — запитав у Параски.

— У коморі на ослоні складені, — відповіла та й закліпала довгими віями. — А нащо вам? — сіпнулась з ліжка, й від цього заплакала її дитина.

— Лежи-лежи, Парасю, ми самі, — у голосі голови колгоспу звучало таке батьківське тепло й ласка, що жіночка з блаженною посмішкою повернулась до споглядання свого дитя, яке знову спокійно заснуло.

Знадвору чулись віддалені крики чоловіків, і по цих криках Параска здогадалась, що вони копають її город. «Молодці які, — думала собі, — От, що значить колективне господарство. Захворів один колгоспник — усі прийшли допомогти». Складались у Парасчиній уяві світлі картинки, отакі, як на тих плакатах, що їх розклеєно по правлінню колгоспу.

Чоловіки дійсно в посиленому режимі гарували на Парасчиному городі. За кілька годин усе чисто із нього повикопували — картоплю, буряки та моркву. Поскладали в мішки, позносили з городу… але не в Парасчину комору, а на колгоспну підводу. Йдучи навіть не зайшли до хати, лиш грюкнули в шибку та гукнули, показуючи здобич: «Це ми за прогул твій забрали. Натуральний штраф», та й повіялись. Цю історію знали всі, але ніхто не відав, як гірко плакала Параска, як не хотілось їй відпускати оту золоту мрію про взаємодопомогу та колективну працю задля суспільного блага і як у її душі зароджувались паростки ненависті.

— Дрова! — повернув себе до справ насущних Дмитро. Адже він прийшов у ліс не по спогади, а саме по дрова.

При поясі сокира, у руках мотузок від саней. А раніше ж кінь був запряжений. Тепер тим конем Калюжний по селу розсікає, у вершників грається, такий весь із себе гоноровий та видний. І Стецюк при згадці про чекіста розламав одну з гілляк, аж лісом прокотилась луна.

Усі дрова, що він був заготував з літа та поскладав під парканом, навіщось забрали перші буксирники. Хоч як Дмитро їм пояснював, що дрова їсти не можна, до його дотепів ніхто не дослухався — повантажили та повезли до колгоспу, але того ж дня у колгоспній коморі дров не знайшли. Дмитро ж пішов скаржитись Паламарчукові за такі непорядки. Той забив на сполох, давай дрова шукати. Усе той смішний ідеаліст голова сільради, махаючи руками, доводив, що революція не на те робилась, аби з трударів знущатись. Та, врешті-решт, словами справа й скінчилась. Хіба його й розбереш, куди ті дрова поділись, якщо невідомо, де таборились оті сіялки та молотарки, що їх нібито забирали для комуни, для загальних нужд. Казали люди, що все везуть на станцію, а там вантажать у вагони. Дмитро лиш плечима стенав і усе думав, що ось-ось усе скінчиться, що натішаться ті начальники та й підуть собі в місто, на підвищення, а вони знову заживуть своїм миром, по-старому, як батьки жили.

— Мародерство процвітає, — єдине, що по тих пошуках сказав тоді Паламарчук.

Стецюк згадав, як голова сільради додав:

— Нічим не можу допомогти.

І рукою так ще тоді приречено махнув. По тій згадці Дмитро невесело посміхнувся — мав таку звичку.

Дмитро Іванович від рання находився тим лісом та присів на засніжений пеньок недалеко від дороги, аби трохи відпочити та дух перевести. Сидів та прислухався до тиші, роздивлявся клубчасті хмарки білої пари, яка утворювалась на морозяному повітрі від його подиху, а тоді несподівано вловив лункий постріл. Стрибнув з пенька, впав на землю, принишк, влип у тонкий шар снігу аж обличчям, так, щоб його не побачили ті, хто стріляли. «Ану, як вбивство яке…» — подумав. Полежав так трохи, а тоді, не почувши інших пострілів, наважився піти на звук. «Мало що. Може, комусь знадобиться допомога?»

Здалеку побачив малесенькі плямки на снігу і поплівся по тому червоному сліду як слідопит. Під розлогою ялиною сидів Заболотний із простреленою ногою. Одна штанина просякнута кров’ю. Чоловік намагався затиснути дірку в нозі пальцем та несамовито матюкався до зайця, якого міцно тримав за вуха. Лукич важко дихав і мало не плакав.

— Суко, — казав голосно, не помічаючи Дмитра, який заховався за кущі ліщини. — Що ж ти, падло, робиш, га?

Ці слова Кузьма Лукич звертав до зайця. Заєць був живий, і Стецюк не міг збагнути, чому прострелена не тварина, а кінцівка мисливця, і як цьому підстреленому мисливцю таки вдалось схопити чималого вгодованого русака за вуха. «Та ну його, цього Заболотного, до біса. Нехай тут і замерзне», — прийняв рішення Дмитро, тихцем розвернувся та якось так необережно ступив, що під його ногою дзвінко хруснув замерзлий патик.

— Хто тут? — голосно скрикнув Лукич і заволав що є духу: — А-а-а-а, рятуйте!!!

«Чортова ковінька», — тепер уже Стецюк не міг так просто покинути людину, най навіть ось таку, як цей сільський начальник. Зітхнув якось дивно й рушив до тієї ялини, під якою знаходився Лукич.

— Та чого ти кричиш, мов навіжений? — спокійно запитав Дмитро, вилізаючи зі свого сховку та швидко наближаючись до комнезамівця.

— Є таки Бог на небі! — здійняв руки вгору Заболотний.

Він так і не випустив зайця, і той бовтався, намагаючись вивільнитись, до крові дряпав Лукича по зап’ястку. Начальник спересердя гепнув зайця об стовбур дерева, сам скрикнув від болю, спричиненого розворотом усього тіла. Коли тварина затихла та бездиханно повисла, застогнав.

— Відпускати ще не можна, бо падло втече, оклигавши, — піднявся та сів на непритомного, а може, вже й вбитого зайця.

Дмитро перетис ногу комнезамівця джгутом, який зробив зі свого шкіряного ременя. Коли кровотеча спинилась, перемотав рану онучею, що її зняв із себе, залишившись у валянку на босу ногу.

— А як це так сталося, що заєць тебе встрелив? — засміявся Дмитро, і його сміх підхопив Лукич.

— Отака колізія, Мітю. Ти давай, мене кидай на плечі та тягни до села, а я тобі по дорозі все розповім.

Дмитро й гадки не мав відмовити навіть такому упирю, як Заболотний, у допомозі, але вирішив пограти в чоловіка на нервах.

— Не зможу я, Лукичу, тебе підняти. Ти ж на казенних харчах пузо від’їв, пудів зо п’ять важиш, а я, навпаки, охляв… завдяки тобі ж… Боюсь, не те що не дотягну, не закину на плечі.

Лукич почав нишпорити в кишені, шукаючи патрон до гвинтівки. Дмитро одним махом відібрав у нього зброю. У комнезамівця по обличчю пробігла тінь. Злякавшись, що односельчанин буде мститись, забелькотів:

— Не вбивай, Христом-Богом прошу. Зайця тобі віддам. Ну, не хочеш нести, не неси. Лиш як дійдеш до села, скажи нашим, що я тут.

Дмитро мовчки зник з поля зору Лукича. Той кричав прокляття йому вслід, а коли чоловік з’явився на галявині із санями, на яких були акуратно складені гіляки, вишкірно посміхнувся.

Дорогою Лукич розповів чудернацьку історію про те, як біг за зайцем, зачепився за купину, що заховалась під снігом, та встрелив собі в ногу, а падаючи, причавив своїм тілом русака.

На знак подяки за врятоване життя Заболотний віддав Дмитрові здобич і попросив, аби той не патякав селом про його невдале полювання.

— Я скажу, що від куркулів відстрілювався, — розговорився Заболотний, — може, за це мені медаль дадуть… чи харчу більше.