— Хто йде? — гукнув утікачам ліс, і злякана ворона, пурхнувши крилами, знялась у височінь.

«Ач, у лісі ще птахи залишились», — встиг подумати Михайло перед тим, як схопив за руку дружину. Вони вдвох заклякли на місці.

— Хто? — ще раз озвався ліс і повторив це тричі луною. — Стріляти буду. — А у деревах віддалось «у-у-у-у».

— Ми! — крикнув Михайло.

— Не рухатись! Стояти! — наказав той, що обіцяв стріляти, й позаду подружжя захрустів сніг.

Михайло автоматично повернув голову, аби побачити, хто їх спинив, і одразу отримав попередження:

— Не рухатись, сказав, — по голосу незнайомця було чути, що й він боїться тих, кого спинив. Ця здогадка знайшла своє підтвердження після наступних слів. — Здати зброю.

— У нас немає зброї, — втрутилась у розмову Гафія. — Ми мирні люди. Йдемо до міста дещо продати, купити хліба.

З-за спини Гафії вийшов, заглядаючи їй в саме обличчя, аби добре роздивитись, молодик у формі міліціонера з гвинтівкою в руках.

— Курити є? — запитав у Михайла.

У Михайла було курити. Він мовчки поліз до кишені, міліціонер схопився за рушницю й націлив її на затриманого.

— Та ж тютюн, — пояснив той.

— Та ж інструкція, — пояснив міліціонер.

— Тютюн у мене є, а паперу катма, — поскаржився Михайло й подивився з надією на міліціонера.

— О, а у мене, навпаки, паперу хоч гать гати, а тютюну — нуль цілих нуль десятих, — молодик поставив рушницю на землю та затиснув ствол між коліньми, аби рушниця не впала у сніг. Понишпорив у внутрішній кишені тонкої шинелі й вийняв звідтіля складений вчетверо газетний листок, на якому дрібним шрифтом було щось написано. — Оце, бач, скільки написали. Оце, не можна нікого тут пропускати. Давай рви та крути, — він передав папірець Михайлові, той, своєю чергою, тицьнув його дружині.

Сам почав відкривати замерзлими пальцями торбинку з тютюном. Гафія, близенько до очей підставивши газетний клапоть, вголос прочитала перші речення з надрукованого: «Не допустити витоку з сіл місцевого населення. Організувати загороджувальні загони з числа…»

— Загороджувальні загони? — запитала здивовано. — Це ж навіщо?

— А бо сунуть і сунуть до міста. А воно шо, гумове? Тоді ходять по городу обірванцями, милостині просять. Позорять, коротше, нашу молоду державу, товариша Сталіна позорять, — міліціонер затягнувся цигаркою, випустив хмарку диму й заплющив від насолоди очі. — Так що повертайте голоблі, гражданє, поки я не почав стріляти. Бо нам можна… і навіть треба. Це я вже по доброті своїй нарушив інструкцію.

Гафія ще й не встигла дотямити до ладу про що йдеться, а її чоловік в один стрибок опинився на міліціонерові і вже бив прикладом йому по голові. А тоді зіп’явся на ноги й у запалі встромив багнет прямісінько в серце тому стражу закону. Міліціонер навіть зойкнути не встиг. На його вустах закарбувалась ніжна посмішка. Він радів, що нарешті втяг у себе тютюновий дим. Замість останнього видиху, над губами хмаркою здійнялась пара — легені виштовхували останню порцію тютюнового щастя.

Михайло щодуху біг попереду, час від часу озираючись, аби пересвідчитись, що Гафія не набагато відстає від нього. Коли відбігли на достатню відстань, спинились, щоб віддихатись та перекинутись двійком слів.

— Він мертвий? — запитала Гафія.

— Сподіваюсь, що так, — сказав крізь сльози Михайло. Він не плакав, просто під час бігу вітер відшмагав його по обличчю й від цього сльозились очі. — Бо якщо ні, тоді мерці ми з тобою, адже він нас бачив.

— І що з тобою сталось? — тремтіла дружина. — Чого ти раптом на нього наскочив?

— Я захищався. Він би нас завів туди, звідки до Сибіру везуть, Гафійко. А тебе б по всій строгості…

— Так, може, упросились би, він ніби й добрий… був? — сипала запитаннями жінка.

— Добрий не добрий — голубонько, тут не розбереш, — чоловік закрутив головою й по-звірячому принюхався до повітря. — Їх, певно, тут натикано через кожних сто метрів. Ач, до чого додумались. Веселівку в облогу взяли, аби жодна жива душа звідти, з голодного казана не вирвалась. І покладуть там всіх, — Михайло підняв на дружину вологі очі й просичав: — Гафійко, це вони мстяться.

— Та за що ж мститись людям? За те, що до колгоспу не хотіли йти? Так давно те було. Чи за те, що хліб не хотіли віддавати? Так і це зрозуміти по-людськи можна: у кожного діти, сім’ї чималі. Минув би час, усе вляглося.

— Е, ні, дружинонько, не за се вони помсту свою придумали. А за те, що ми — українці. І що пам’ятаємо це. І що не забуваємо мови й традицій. І що кажемо: «Наша земля». — Михайло страшно блиснув очима. — А як це наша? Коли все загальне? Чи, може, вони нам забули, як два роки тому народ масово виступав проти радянської влади? Хто Петлюру хотів повернути? Хто кричав: «Давайте другу державу» чи «Геть комуну»? Гафійко, дасть Бог, виберемось ми із цієї пастки. Подамось потихеньку на захід. У мене тітка в Галичині живе. Туди треба діставатись. А от тих, хто лишився там, у Веселівці, можна лиш пожаліти. Побігли, голубонько, поки того міліціонера-сердегу не знайшли.

Вони просувались повільно, хоча весь час бігли підтюпцем. Перекушували на ходу невеличкими шматочками сушеного буряка та скибкою чорного хліба. Лупали той хліб пучками задубілих пальців та клали потрошку до рота, довго тримали, розмочуючи в слині, й аж тоді ковтали.

— Стій! — тихо промовила Гафія й почала вдивлятись у сизу далечінь. — Там хтось є, — махнула головою вперед.

Михайло придивився й побачив метрів за двісті перед собою, як між деревами туди-сюди сновигає схожий на попереднього міліціонер. Чоловік гепнувся на сніг і потягнув за собою дружину.

— Це ж що, вони аж дві лінії вишикували? — запитала дуже тихо Гафія.

Вона нервувала й кусала нігті. Михайло повзком подався ліворуч і поманив за собою Гафію. Вони повзли годину чи й півтори, а тоді знову побігли.

Оминувши два ряди загороджувальних загонів, подружжя таки дісталось районного містечка, а вже звідти по дорозі дійшли до міста. Вирішили йти у двірець і вдавати, що приїхали з іншої області до родичів. А там сідати на потяг та їхати в західному напрямку, аби подалі від тих, хто їх уже напевно шукає.

На ранок до дверей замкненої хати Злотників що є сили стукав голова колгоспу. Позаду нього стояли Заболотний і малий Октябрин. Усі помітно нервувались.

— Михайло, відчини-но, є справа! — гукав Кривий.

— Та що ти з ними панькаєшся? — Заболотний цього ранку був не в гуморі й, вихопивши зброю з внутрішньої кишені кожуха, стрілянув у замок. — Збирайтесь, саботажники, буде вам народний суд… — закричав, посунувши до сіней. У сінях стрілянув для «устрашенія» ще двічі в стелю.

Увійшовши до оселі й зрозумівши, що за тими, кого вони прийшли арештовувати, й слід вистиг, Заболотний знавіснів ще більше й почав кричати на своїх товаришів. Зганяв гнів, стріляючи по стінах будинку Злотників, по вікнах, які з дзенькотом розбивались та сипались дрібними скельцями назовні. Перезаряджав свою пукалку й гамселив тими кулями куди лиш бачив.

— Утекли! — кричав Кузьма Лукич. — Тепер нам із вами кришка. Скажуть, що ми їх випустили.

— Товаришу Заболотний, та не переймайтесь ви так, — заспокоїв старшого товариша Октябрин.

І після його слів, після слів оцього доходяги жовторотого в Заболотного ще більше перехопило подих і його очі повилізали із орбіт. Він розчепірив руки, в одній з яких був маузер, та, топчучись на одному місці, закликав у свідки Гілька Кривого й, збиваючись та заїкаючись, бубонів:

— Нє, ну… ну… ну, такого я ще не бачив. Щоб це яйця та курей вчили.

— Та я ж не то шоб шось, товаришу Заболотний. Просто ж уже три дні, як хлопці в лісі й по дорозі стоять. Крізь них і муха не пролетить. Не зараз, то до обіду приведуть цих… отщєпєнців.

Пояснення молодого комнезамівця заспокоїли Заболотного, він бадьоро пхикнув і несподівано повернувся до товаришів спиною. За секунду до них донісся характерний звук. Заболотний справляв малу нужду прямо посеред хати Злотників.