— Та там троє душ дітей і баба чекає на четверте. Шо з них візьмеш? До того ж колгоспники. Обідранці ше ті, — доводив інший голос. — Батько місцевий юродивий — художником себе називає, а робить нічо не вміє чи не хоче… — член буксирки на хвилю задумався.

— Троє дітей та баба. А що ж вони жеруть? Фарби, чи що? — під гучний регіт підводи поїхали далі, а Гаврило зітхнув із полегшенням.

Адже трохи ті буксирники мали рацію — у підвалі в Гаврила було сховано торбину кукурудзи та півмішка картоплі. Та ще висівки. Усе це багатство колгоспник тишком-нишком наносив із колгоспного поля впродовж осіннього збирання збіжжя. Просто кажучи — він крав. Йому наказував красти інстинкт самозбереження, і підштовхнула до такого вчинку мати, яка якось увечері, стоячи на колінах перед образом, молилась до Бога й питала в нього, чи минеться біда, і тут-таки, ніби й за Бога, відповідала:

— Не буде вам добра, великий голод насувається. Усе зроблять супостати, аби виморити народ, аби не дожив він до кращих часів.

Почувши таке одкровення, Гаврило машинально, працюючи в колгоспі, клав у кишеню картоплину чи жменю висівок. Ховав ті висівки до торбинки. А торбинка була прив’язана на шиї й ховалась під широкою сорочкою. Щодня боявся, що хтось побачить його крадіжку, що засудять та відвезуть далеко від родини, від вагітної дружини, яка так потребувала його допомоги. Не могла вона працювати на току, важко носила дитину бо. А за те, що в останній місяць не виходила на роботу, не дали їй жодного трудодня. Харчуватись доводилось лиш тим, що напрацював чоловік. Йому видавали в колгоспній їдальні скибку хліба та баланду — на воді зварені висівки. Вариво він висьорбував, бо ж не понесеш у роті додому, а хліб ніс. Ділив між п’ятьма, йшов до підвалу й зсипав у мішок принесену здобич. Допоки нікому не зізнавався, що готується до ще більшого голоду. Сам знав — як прийде той мор, Малиночки будуть готові, не дадуться голодній смерті до лап. Чекав з нетерпінням появи на світ Божий ще одного дитяти. Тішився, усе розповідав дружині, тримаючи її за руку й сидячи на краєчку ліжка, як вони заживуть потім весело та щасливо, й скоса поглядав на свою матір, аби та не бовкнула щось про голод, що насувається.

Коли Галі прийшов час пологів, Малиночка спустився до підвалу та дістав кухоль пшениці. Її також наносив з колгоспу. Вимолов у жорнах, замісив тіста. Свекруха, незважаючи на хворобу, допомагала Галі народжувати — була-бо повитухою все своє життя, знала, як це робиться, й не одного пройдисвіта прийняла в цей світ. Старші діти, закачавши рукави, місили тісто й упівголоса співали пісень, намагаючись заглушити стогони та крики матері. Коли батько дерев’яною лопатою виймав рум’яну паляницю, почув, окрім жінчиного крику, ще писклявий дитячий. Відламав від гарячого буханця шматок, підкинув у долоні, аби не обпекти руку, подув та майнув до кімнати, де відбувалось священнодійство. Увійшовши, простягнув жінці хлібчик, поцілував у лоба й з любов’ю подивився на малюка.

— Це звідки? — спантеличено запитала змарніла дружина й взялася їсти хліб.

— Неважливо. Їж. Відпочивай.

— Клади малого до грудей, най також їсть, — порадила мати Гаврила й пішла замочувати закривавлені пелюшки.

Цілісінький тиждень Галя прикладала Серафима до грудей. Але маля верещало й, присмоктуючись до годівниць і не знаходячи там поживи, кричало ще більше.

— Немає молока, — печалилась жінка.

— Так звідки ж воно буде, якщо так їсти? — казала мати, а Гаврило знов і знов замішував тісто й пік хліб. Ніби найшло на нього що.

З’їдене дружиною не ставало в пригоді — молоко так і не з’являлось. Гаврило оббігав півсела в пошуках коров’ячого молока, аби бодай чимсь погодувати немовля. Приходив до Стецюків, Солодовників та Маладик, у них-бо ж завжди була худоба. Вони ж щораз давали. Коли Малиночці потрібно було позичити бодай чогось: від цвяха до кварти молока — він йшов до заможних односельців.

— Позичте, — казав, — те-то й те-то.

У відповідь отримував не слова, а те, що просив. Ще й казали на останок:

— Та хіба ж молоко позичають? У тебе й корови нема, аби віддати. Бери так.

— Я відроблю, — запевняв Малиночка. — Я вам задарма так хату розмалюю, що…

Заможники не бажали, аби їм хати малювали, тому лиш махали на Гаврила руками й посміхались. А тепер… тепер не ті часи. У Гаврила хоч висівки є, та картопля, та ось ще жменя пшениці лишилась. А у тих — усе відібрали. «Але ж чи вистачить на нас сімох усього цього добра та аж до наступного врожаю?» — риторично питався.

Із них сімох до настання зими лишилось лиш шестеро. Малюк помер прямо в матері на порожніх грудях. Галина не хотіла відпускати похололе тільце й усе відмовлялась вірити, що Серафима вже немає серед живих. З того часу й не піднімалась. Злягла відразу за нею й мати. Але ж то й не дивно — жінці сім десятків було минулої осені. А в грудні захворіла Любця. Висівок ставало все менше, картопля закінчувалась, кукурудзу майже всю з’їли. У колгосп перестали привозити бодай-що із міста, худоба дохла. Малиночка ходив на уклін до Гілька. Той грізно мовив:

— Не маю чим годувати й тих, хто працює. А ти оце прийшов. Молока йому дай. Зараз!

Гаврилові діти охляли, а сам Гаврило ніби став несповна розуму.

Після того як повернувся з роздобутків та приніс жолудів і калини, у хаті закипіла робота. Старший син тер жолуді разом із кукурудзяними жовтими бібками й усе цікавився, що із цього варитиме Гаврило. Той, не втрачаючи ентузіазму, розповідав, що це будуть спеціальні коржики, які він сам назвав жолудяники. Діти питали:

— Неньо, а вони смачні?

— А як же ж? — дивувався чоловік і бачив, що його бліда та змарніла дружина зі свого ліжка ніжно посміхається. — Такої смакоти ще ніхто у Веселівці не їв. Ми будемо першими.

— Пити, пити… — тихо попросила Люба й якось дивно захрипіла.

На її голос блискавично зреагував Демидко, кинувся до слоїка з червоним калиновим напоєм, лийнув обережно до глиняної, розмальованої батьком чашечки та поніс сестричці. Гаврило весело продовжував розповідати про жолудяники, їхню користь для здоров’я та росту, крутив замість сина жорна й запевняв Любу, маму та Галю, що вже після цієї заморської страви вони піднімуться й хвороба куди й подінеться.

— Будь-яка хвороба, їй-бо, боїться, як вогню, жолудяників. А якщо ще й запити калиновим соком… Любцю, скажи, що це не що-небудь, а справжня панська страва. Любцю! — батько просив дочку озватись, але замість неї озвався її брат:

— Любця пішла.

— Уже пішла? — продовжував підтримувати позитивну атмосферу в хаті батько сімейства. — О, я ж кажу, жолудяники підніма…

Раптом він зрозумів, що має на увазі хлопчина, кинув швидкий погляд на дружину. «Почула чи ні?» — встиг подумати і побачив по її скорботному виразу обличчя, що таки почула й зрозуміла раніше за нього. Хотілось Гаврилові вибігти негайно із хати й мчати без упину кудись світ за очі, за далекий і недосяжний горизонт, хотілось умить померти й не бачити цього скорботного погляду матері, яка втрачає вже друге дитя й нічим не може зарадити. Хотілось йому падати на коліна та молити Бога забрати всіх їх разом до себе в одну мить, аби не мучитись, аби не страждати й не бачити більше жодної смерті близької й рідної людини.

Галя, ймовірно, відчула порухи душі свого чоловіка, спромоглась підвестись із ліжка, дійти похитуючись до Гаврила, обняти, приголубити й разом із чоловіком наблизитись до мертвої десятилітньої дочки. Демид так і продовжував стояти над сестрою з керамічною чашечкою в руках. Він навіть не розігнувся і, здавалось, усе ще намагався напоїти дівчинку, але її склеплені вуста не приймали більше ніяких подачок з цього світу. Відкриті очі якось осудливо вдивлялись у стелю. Батько опустив дочці повіки. На ранок сам поховав на цвинтарі. Над могилою стояв він та двоє його синів, які весь час супроводжували напівбожевільного неня. Так дітям веліла мати.

За один місяць, за отой страшний грудень, батько із синами тричі ходив на цвинтар. У невідкладних справах. Спершу біля хреста маленького Серафима, підписаного блакитною фарбою, виріс інший — із зеленим написом. Блакить од дощів встигла посіріти. Серафим, який не прожив і десяти днів, асоціювався в батька саме із цим небесним кольором. Другий хрест позначений був зеленим, бо Люба над усе любила літо й казала завжди, що зелень навколо неї примушує її душу радіти. «Буде тобі, доню, зелень», — бубонів Гаврило, наносячи на хрест залишки зеленої фарби зі спеціального тюбика.