Сашко між тим був увесь занурений в інформацію, яку зчитував ось уже шосту годину поспіль зі старенького п’ятнадцятидюймового монітора «Самсунг». Час від часу хлопчина відривався від читання, тер почервонілі очі, потягався, позіхав й дивився із сумом на розстелене ліжко. Казав коротко: «Треба спати», але тут-таки відповідав сам собі: «Ще трішки». Й знову брався до справи. Він перемежовував читання із монітора з розшифровкою маминого почерку із її загальних зошитів. Водив пальцем по трішечки пожовклих аркушах, шепотів губами фразу, яку вдалось зрозуміти, й одразу передруковував її. Окрім цього, подеколи зазирав у прадідів блокнот, порівнював інформацію в ньому з тією, що була більш детально описана в зошитах, і наостанок перевіряв її, вводячи в пошуковик «Гугл» відповідне слово чи ціле речення. «Вікіпедія» справно викидала для ознайомлення посилання на потрібні статті, постанови та історичні документи.

У блокноті коротко зазначалось: «Січень забрав п’ятдесят веселівців. Пухли й мерли. Мама померли. Так мучились, що, коли відійшли до Бога, аж мені легше стало».

Комп’ютер сипав довідками.

«Січень — пік Голодомору. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з низки районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав „принять решительные меры“: знайти для годування голодуючих „внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба“. Політбюро ЦК ВКП (б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — двісті шістдесят мільйонів пудів зерна. І план цей підлягав безумовному і повному виконанню та за будь-яку ціну. Після запровадження всіх цих заходів і обмежень вже на початок тисяча дев’ятсот тридцять третього року більшість селян України залишилися без їжі».

Задзвонив мобільний телефон, мама знову покликала до столу.

— Зараз, — вкотре пообіцяв Сашко й, піднімаючи слухавку, продовжував друкувати. — Алло! — Якийсь час ніяково мовчав, тоді, відхиливши слухавку, подивився на номер телефону, який висвітився на табло, скривив скептично губи й запитав: — А хто вам сказав?

На іншому боці безпровідного зв’язку довго говорили, пояснювали. Сашко виводив ручкою на аркуші чистого паперу «Женя». Після чого мовив коротко:

— О’кей.

Поклавши до наплічника блокнот і кілька зошитів — сімейний архів, одягнувшись на ходу, стрімголов вийшов із квартири, забувши, що обіцяв мамі поснідати.

Простував вулицею та розмірковував над тим, що йому говорив у телефонній розмові незнайомець. Його однокласниці Жені старший брат Денис писав сценарії до рекламних роликів. У нього це добре виходило — заробляв непогані гроші. Про це колись розповідала сама Женя. І от тепер цей Денис дзвонить Сашкові. Питає, чи Сашко не збирається писати про Голодомор. Каже, що американці під це дають непоганий грант.

Сашко подзвонив у двері, йому відчинив схожий на повного ботана молодик років двадцяти п’яти.

— Я Сашко, — ні на що не сподіваючись, промовив гість. Він чекав, що молодик запитає: «Який ще Сашко?» — і тоді від серця відляже й можна буде продовжувати спокійно займатись своїми справами.

— Заходь! Я тебе чекаю. Денис, — простягнув для знайомства руку.

В однокімнатній квартирі було накурено.

— І що? — запитав Сашко.

— Ти хочеш писати кіно чи ні?

— Та я не вмію.

— Я не питаю, чи вмієш, я питаю, чи хочеш.

— Було б круто… — почав був Сашко.

— Роздягайся, сідай, де тобі зручніше. Ось, — Денис подав Сашкові вже надруковані кілька аркушів.

Сашко швидко пробіг по ним очима й у якийсь момент посміхнувся. Денис сполохався.

— Що? — запитав.

— Неправда! — резюмував Сашко.

— Ха! — озвався Денис і аж підстрибнув. — Я так і знав, що ти, малий, станеш у пригоді. Дзвони мамі й татові й кажи, що два тижні канікул ти вдома не з’являтимешся, — засміявся Денис, плескаючи Сашка по плечу.

На початок тридцять третього Веселівка перетворилась на абсолютно занедбане, непристойно німе село. Лежало бездиханне між голими лісами, як старчиха у брудному й подертому лахмітті. Покосились колись справні тини, наче безпробудні п’яниці. Запорпались між снігами хатки, скоцюрбились, як хворі на невиліковні сухоти, припадаючи до землі. Вкрились горбиками могил городи, так, ніби велетенські кроти порили їх. У селі не чутно було ні живності, ні людей. Пустка. Аби не ледь вловний приглушений стогін, що линув од дворів, нісся крізь глинобитні стіни хат на волю, то можна було б подумати, що оце усе й не справжнє село, а недолуго збудована декорація, витвір хворобливої уяви, чорно-білі епізоди зі страшного сну.

Селяни не мали сил перейти власну хату, то де вже тут ходити один до одного на гостину? Не відзначали свят, навіть новітніх, не співали, не спілкувались між собою й не веселилися, ба навіть активісти місцеві зажурилися. План їм надходив чи не більший, ніж на початку їхньої марудної роботи, а виносити із обідраних осель було вже нічого. Хіба дали б план по заготівлі попухлих напівмертвих тіл. О, тоді б його виконали — на сто відсотків, у короткі терміни…

— Це що ж воно таке? — звертався до фельшера молодий голова сільради, вдягаючи на ходу тонку шинель та зав’язуючи навколо шиї плетене засмальцьоване кашне.

Він вкладав у нагрудну кишеню кілька аркушів паперу — стандартні формуляри, які заповнив та приніс до нього сільський фельдшер. Папери не хотіли лізти в кишеню. Паламарчук провів по згинах нігтем, тісно стискаючи ті аркуші між пальцями. У цьому русі вчувалось нетерпіння, злість, жага відновити справедливість.

— Це ж треба додуматись заборонити в довідці про смерть писати саму причину смерті. Що ж ми залишимо по собі? Брехню, брехню й ще раз брехню, — чоловік зупинився, втупився в одну точку й додав: — Брехню і смерть.

Тоді опанував свої емоції, запитально-благально подивився на сільського ескулапа — Трохима Петровича Лановського, а той, своєю чергою, ніяково розвів руками.

— А я шо? Мені прийшла писулька зверху, я й виконую. Ну, Сердюку написав — від старості, це ше можна вважати наполовину вірним діагнозом, Герасименку — від серця, також людина хворіла, а що ж я маю написати Вгодованим, як там за три дні чотирьох винесли? Ну? Напишу — грип, напишу — спух од грипу, чи що? — фельдшер дістав обліплену крихтами хліба папіросницю, не замислюючись над своїми діями, щедро облизав її, вийняв папіросу й постукав нею по тильному боці долоні. А вже потім вклав до рота. — Чи, от Малиночкам? Ну, припустімо, Гаврило й хлопці — це зрозуміло, а до цього ж четверо за місяць, — підпалив сірником цигарку, затягнувся та випустив густу хмару перед собою. — Це як? Іспанка? Чума — писати? — захлинався в поясненнях і гіпотетичних питаннях фельдшер.

— Та я ж вас, Трохиме Петровичу, не звинувачую, — Паламарчук, дрібно кліпаючи од задимленого повітря, натягнув по самі брови хутряну шапку, від чого став схожим на звичайного хлібороба. — Це усе якась фантасмагорія. Якесь непорозуміння… Жахливе непорозуміння. От, що вони там собі думають? — зробив наголос на слові «вони». — Саме через це окозамилювання зверху й гатять ті прикази! — і вже зовсім перейшов на крик: — Чи не знають, що тут люди з голодухи пухнуть?

— Тс-с-с-с, — просвистів Лановський.

Крізь щілину між передніми зубами тонкою цівкою вибилась димова стежечка. Чоловік нашорошився й глипнув на двері. Ану, нечистий принесе Калюжного в компанії з новоприбулими до села політуправлінцями.

— Та ну вас всіх, — якось по-хлопчачому, ніби образившись на страх, відмахнувся від Лановського голова сільради і вийшов надвір, де люто завивав скажений вітер й намагався за одну секунду вкинути за поріг приміщення якнайбільше снігу.

Після випадку з подвійним убивством та самогубством у родині Малиночок до Веселівки — неблагонадійного населеного пункту — було доправлено із центру п’ятеро озброєних політуправлінців. Для укріплення законності. Окрім цього, село поповнилось двома міліціонерами з міста та одним з району. Ця ватага ходила по селу скопом, загрібши під себе ще й місцевих активістів. Квартирували нетутешні в приміщенні сільської школи, яку віднедавна перестали відвідувати діти — не до навчання було. Допоки працювала при школі їдальня, функціонувала й школа, а як у тій їдальні почали давати лише воду — не стало жодного сенсу ходити й вислуховувати годинами про керівну роль партії, про світле майбутнє, про позитивну роль революції та звільнення селянства од гніту. Та ще, коли в їдальні давали картоплю, зварену в кожушках, школярі могли думати лиш про неї, а не про приклади з математики. Знеможені й виснажені діти засинали на уроках, просили у вчителів хліба й питали, заглядаючи їм в очі: «Куди поділась їжа?»