— Ага, вперше, — тихо додала Наталка й зашепотіла на вухо сестрі, відсунувши пальцями теплу хустку від її вуха: — Убити за хліб можуть. Мовчи, — й повела страшно очима, мовляв, ач, навкруги які люди: голодні та злі.

— Проїхав! — прогуло лісочком і луною рознеслось далі.

Якусь хвильку люди зберігали мовчанку, прислухаючись до віддалених звуків товарняка, нашорошували вуха, пригинались і заглядали туди, де покрутив хвостом той поїзд. Першим підвівся чолов’яга, що лежав недалеко од дівчат. Поплентав навспотикача до колій. За ним, крекчучи, почали виповзати із заметів інші. Дівчатка пішли й собі.

Зазвичай, йдучи із міста додому, молоді Стецюківни користувались іншим шляхом — битою дорогою. Їх пропускали загороджувальні пости, бо ж заводчанки мали при собі документи, що засвідчували їхню приналежність до міських мешканців. Цього разу добрі люди порадили після тижневої хурделиці, од якої дороги позамітало вщент, просуватись поближче до залізничних колій. Мовляв, потяги їздять часто, тому й дорога там розчищена, людьми більш протоптана і хлібобандити не так вештають, як на великому шляху.

Раптом котрийсь чоловік крикнув: «Збирайте швидко, зараз інший посуне». Висохлі на тріски люди, кістяки в обдертих кожухах, подались скопищем до крицевої колії. Там, ставши на коліна й звільнивши від хусток випнуті гострі вилиці, аби вільніше дихалось, почали, як ті курчата, видзьобувати-визбирувати червоними пальцями щось зі снігу. Людей валили до землі їхні важкі одежі, але вони не зважали на це й, лежачи навзнак, продовжували щось виколупувати з-під снігу.

— Це зерно! — здогадалась Наталя та чимдуж почимчикувала до насипу, до тієї тьми люду, що копошився там, як ті воші в занехаяній голові.

Біля залізничного полотна сірий від кіптяви поїздів сніг був побитий дрібненькими дірочками. Коли вставити палець у дірочку, розтопивши холодний сніг — дістаєшся до бурштинової зернини. Тут можна було знайти і овес, і жито, й пшеницю. Дрібки від мільйонних хлібозаготівель. Ті краплини, що лежали на вершечку вагонів, од тремтіння та двигтіння виривались із не щільно покритих велетенських чаш під час руху. Так, мабуть, виривалася б канарка із незамкненої клітки на волю. А як звільнилась від клітки, то, що із тією волею робити, й не знала б — і падала б каменем на землю.

Оксана зиркнула туди, де на рожевому небосхилі сходились в одній точці два ліси й куди хвилину тому пірнув поїзд. Взялась і собі збирати збіжжя. Люди роєм обсіли з обох боків невеликі насипи й з хворобливою завзятістю вискубували зернину за зерниною. Наталя ж не встигла взяти до рук жодного зернятка, вона навіть не змогла присісти. Стояла й дивилась на те, до чого довели її працелюбний народ. І хотілось їй, як тому поїзду, опинитись десь на тому кінці горизонту. І не тому, що туди повезли її врожай, а тому, що, здавалось, там існує якесь інше життя, якась інша, правдивіша й справедливіша реальність. Відчувала, як усе тіло починає двигтіти, гуде щось усередині. Подивилась собі під ноги. Побачила, що стоїть на крицевих смужках, і це вони передають її тілу тремтіння.

Дівчина дивиться праворуч і помічає, що десь далеко-далеко миготить щось ледь вловне, таке щось рухливе. Це рухливе щомиті збільшується, і от уже можна й обриси його розібрати. Це потяг. Інший потяг. Він невпинно насуває на увесь цей люд, і на Наталю, і на Оксану… і ось-ось перетне своїм потужним набитим черевом усіх… усіх.

— Потяг! — скрикнула Наталя й перебігла на інший бік колії, потягнувши за собою сестру.

Помчали, а у вухах свистить, гуде, й вітер розвіває верхні хустки. Але як там вони можуть мчати — понасипало снігу чи не по пояс. Бредуть, як можуть, швидко.

— Біжіть, бо стрілятимуть! — волають ззаду чоловіки, і чути, як той поїзд уже чахкає десь близенько.

Але волають не Стецюківнам, бо вони вже дістались просіки. Волають тим, хто вже потрапив під обстріл. Здалеку поодинокі постріли у дзвінкому січневому повітрі звучали якось весело й піднесено — ніби якісь хлопчиська грались там, за лісочком, і, стукаючи патичком по бляшанці, уявляли себе вояками. Але так здавалось лиш тим, хто не дивився назад, а вже біг уперед, з повними кишенями вологого зерна.

Кілька людей (і не втямиш, чи то жінки, чи чоловіки, діди чи діти, так на них накутано) не змогли примусити себе відійти в потрібну мить від небезпеки й продовжували рачкувати по снігу, розгрібаючи його тремтячими руками. Клали обличчя на той сніг, хапали ротами зерно й ніби не помічали, що їм у груди й спини в’їдаються смертоносні кольки… і що сніг під ними стає багряним, і що пальці вже не хочуть підкорюватись й, торкаючись віднайденої зернини, завмирають, дубіють. Стиснути маленьку насінину не вистачає сил… і часу… і життя. Очі скляніють, а на устах тремтять приліплені слиною зерна. За отаку дещицю та оддали цілісіньке життя!

Під прикриттям дерев чувся здавлений напівбожевільний сміх тих, хто повільно перебирав на долоні визбирану пшеницю. Цей сміх перемішувався з самотніми пострілами, стуком коліс та тихим плачем тих, чиїм знайомцям увірвався на цих роздобутках вік. До цієї звукової композиції доєднувалось важке дихання тих охлялих, котрих покинули сили і котрі скоріш за все не зможуть більше не те, що кинутись до колій, а й доповзти додому — замерзнуть тут або отримають кулю під час чергової вилазки.

Але цього не чули сестри. Вони просувались по бездоріжжю в бік Веселівки. Неочікувано ззаду їх наздогнав захеканий Терновий. Він ось уже вдруге виходив на такий вид полювання. Намагався не відставати від Леся якийсь дядько.

— Добридень, дівчатка! — промовив на одному диханні Терновий, а тоді, перевівши подих, додав: — Що там у місті чути?

Наталя й Оксана одночасно кивнули, а відповісти на питання не встигли, бо незнайомець, що причепою плівся за Терновим, почав оповідати про своє життя-буття.

— У нас біля села також проходять потяги, але дуже повільно. Розсипати зерно не розсипають, а от стріляють братчики влучно. Тому аж сюди придибав. Дві доби збирав, мало не врізав дуба в лісі. Але нічо, вижив. Ми, українці, живучі, — чоловік поплескав рукою по торбі, у якій таки добренько було назбирано. — Вчора везли весь день зопріле. Тримають його десь, гноять. І нам не дають, і… От, кому вони таке зопріле везуть? Га? Хіба свиням у Московію, — дядько подивився на насуплених дівчат, перевів погляд на задумливого Леся й повів далі. — Але нічо, хіба нам вибирати доводиться? Де що можемо, там і добуваємо. І дійсно, куди ж вони його везуть? — дядько замислився, напевно, прикидав, чи стане йому сил дійти аж до того пункту, куди оце возять те зерно. — Невже десь ще більший голод, ніж у нас, то туди й транспортують?

Чоловік розмірковував сам із собою, бо Терновий йому не відповідав.

— То що там у місті? Голоду нема? — вдруге запитав Терновий, коли незнайомий причепа одділився від веселівців та пошкандибав своєю дорогою.

— Та де його нема, — тихенько мовила Наталя, скоса глипнувши на спину незнайомого дядечка. Знала, зараз патякати зайвого не слід — у місто що не день приїздять за балакучими. А балакучими вважаються навіть ті, хто каже слово «голод». Адже партія запевняє — нема голоду, є тимчасові незручності.

— Ми не голодуємо, бо працюємо, — відповіла говірка Оксана. — Пайок отримуємо. Оце несемо додому.

Дівчина враз зайшлась кашлем і, не в змозі із ним впоратись, спинилась. Гаркала, зігнувшись удвоє. Із її рота вистрибували на білий сніг бурі клоччя.

— Цегельний пил, — ніби соромлячись, пояснила Оксана й криво посміхнулась Терновому. Сама підійшла до сестри.

— Як тато? Мама? Хлопці? — запитав, хоча знав, як вони, — погано. Раз на тиждень, бувало, навідається, а там — біда, та й годі.

Після того як Дмитра та Ярину побили й винесли все закопане зерно, Стецюки вже думали, що прийшов їм кінець. Але ж тут другого чи третього дня по навалі буксирки вперше за час відсутності навідались додому дівки. З гостинцями. Довго затримуватись не могли — на роботу поспішали, але Андрійко та Юстин хоч від переляку трохи одійшли. Напестили їх сестри, націлували. Батька й матір трохи підлікували. Наталя бігала до фельдшерського пункту — дядько Трохим Петрович Лановський дав йоду і кілька пігулок. Казав, щоб не боліло. Але наказував Наталі: