Під кінець літа Ліді довелось розчаруватись. Її мрії про золоті монети, дублянки й кооперативи так і лишились мріями. Дід припас для онуки не це. А Правду. Чистісіньку, бережно ховану до цього часу правду про минуле. Ту правду, про яку не говорили по телевізору, про яку не знімали кінофільмів, про яку не писали книжок. Ту правду, яка пояснювала слова сусідки Галі про корову та робила зрозумілою любов діда до збирання хлібних крихт. На юну Ліду Тернову покладалось нелегке завдання — вона мала успадкувати цю правду, заховати її на дні свого єства й удавати, що нічого не чула.

— Я буду тобі диктувати, а ти записуватимеш, — командував дід, витягаючи із вузького відсіку старої шафи, де зберігались усілякі дрібнички, загальні зошити та чорнильну ручку, які купив нещодавно в сільському магазині спеціально під задуману ним роботу.

— Чому ви не поділились цим із синами, з татом моїм? — питала, коли дід уже не міг вставати з ліжка, а лиш тримав у своїх жорстких долонях маленьку теплу онуччину.

— Вони інші, — відповідав незрозуміло. — Вони не повірили б. Або повірили б, та не зберегли.

— А я? Я збережу?

Дід піднімався на ліктеві, дивився пильно в блакитні очі дівчини, ніби ще раз хотів пересвідчитись, що правильно вчинив, і відкидався на високу подушку.

— Збережеш! Та й час зараз такий, що от-от. От-от почнуть про це говорити.

Його три сини, всі як один, були членами партії, і не просто пересічними її гвинтиками. Старший Петро командував партійною організацією у столичному будівельному тресті, Андрій викладав марксизм-ленінізм у двох обласних вишах: педагогічному та медичному, й кількох технікумах. А наймолодший Юрко… та що тут казати. Всі, як з одного джерела.

— У кожного своя правда, — підводив риску дід.

Не заперечував і не доводив свого ні коли вони вчились у школі й читали вголос із підручників пропагандистські параграфи про куркулів та священну боротьбу із ними бравих комісарів та комнезамівців, ні коли вони намагались довести татусеві, що лінія Хрущова — це тобі не лінія Сталіна. А старий же розумів і ту лінію Хрущова з його кукурудзою як таку, що знову робить із українського селянина раба планів та директив партії і «правітільства». Не казав слова поперек, як хлопці вступали до партії і в селі влаштували гучне святкування з цього приводу, ні коли виїхали до міст — великих і малих, аби вже там проповідувати переваги соціалістичних цінностей, рівності та братерства.

Дід із надією спостерігав, як зростають діти синів, його онуки, й ніби вивчав кожного із них на предмет наявності бодай крихти генетичної пам’яті. Чи не забринить у кого? Забриніло спочатку в Лідиної мами, а тоді і в онуки. Можливо, не відразу, не отак, відкрито. Але бачив старий, знав, Ліда — єдина, хто не викине на смітник те, що він збирав у той страшний час, час своєї молодості.

Старий Терен не знав, як підступитись до онуки, ураженої пропагандистським прядивом тотальної брехні. Як розбити її хибні уявлення про міць та могутність держави і чи варто їх руйнувати. Чи не сприйме дівчина всі його одкровення вороже, чи повірить у страшну трагедію свого народу, у геноцид, влаштований вождями, яким і досі поклоняються, життєвий шлях та «подвиги» яких активно вивчають у школах, при цьому й словом не згадуючи мільйони тих, кого й не поховали по-людськи, а скинули в спільну яму та притрусили гашеним вапном.

Два тижні минули в тому, що дід всіляко догоджав онуці, намагався говорити лагідно, аби не відштовхнути. Як наживку закидав придуману ним історію про своє кохання до покійної бабці Марії. Він, колишній робкор, умів описувати до ладу, хоча вже давно цим ремеслом не займався — після злиденного тридцять третього року зарікся брати до рук олівець та блокнот, усе потрібне тримав у голові.

— Із двадцятих почалось велике винищення українського народу! — сказав та затих надовго, дав онуці перетравити почуте, усвідомити всю трагедію нації. — А тоді пішли добивати нас голодом. І не вір, як тобі казатимуть, що в ті роки поганий урожай був, — дідове дихання зробилось уривчастим, щоки вкрив плямистий рум’янець, він дивився в Лідині перелякані очі й розмірковував — довіряє вона йому чи ні. «Довіряє», — усвідомив, ліг на високо поставлену подушку й говорив далі спокійніше: — Це був не просто голод, бо не вродило. Нас повільно й жахливо вбивали. Голодна смерть набагато страшніша, ніж швидкий кінець від кулі в бою, чи від зашморгу, чи від води, яка заповнює впродовж кількох хвилин твої нутрощі. Люди конали місяцями, у них на очах відходили рідні, діти… діти… діти.

Ліда довго переосмислювала сказане, сидячи другого дня під деревом у просіці, за шість кілометрів від Пикова — на малій батьківщині діда.

— Там земля ворушилась від ще живих людей, яких кидали в спільну могилу. А тепер на тому місці росте пшениця. А мало б бути кладовище. Кладовище, яке вони зробили з мого рідного села. Веселівки. Було колись таке село.

Ліда несподівано, водномить подорослішала, її погляд змінився, посуворішав, і вона тепер дуже нагадувала Терена, лиш не було тих кущами густих брів, а очі стали схожими — колючими та недовірливими, і навіть з ясно-блакитних перетворились на ясно-сірі.

Лесь Мефодійович світлими літніми вечорами оповідав свою історію. Дивився в невеличкий свій блокнот, отой, який колись давно Ліда бачила в руках своєї заплаканої матері. Звірявся із написаним у ньому, щось думав, згадував, а тоді диктував Ліді, а та записувала. Скільки випало випробувань на те покоління, яке народилось, відразу як світ увійшов у двадцяте століття. Війни, розруха, виселення, репресії, голод.

Голод! До цього часу це слово нічого для Ліди не означало. А тим більше справжній, убивчий голод, яким спеціально морили її народ. Якось її тато, слухаючи «Голос Америки» (під особливим секретом), почув дивне для радянського вуха слово. «Голодомор». Ще тоді здивувався, що вони по тих ворожих голосах за нісенітниці верзуть.

— Чого лиш не понавигадують, — сказав та крутнув коліщатко радіоли, аби натрапити на пісню Мірей Матьє. — Що значить голодомор? Ніхто нікого не морив. Врожаю не було, по всій державі, от дехто від недоїдання хворів. Життя було нелегке, тут погодитись можна. Та хіба воно зараз легке? Поки тих дефіцитів дістанеш. Але ж не скиглимо. Таке придумати — голодомор! — і пхинькнув нервово.

Ліда звичайно, знала, що воно таке, голод. Вона знала, що відчуває людина, коли вона голодна, точніше, коли вона зголодніла. Це легке відчуття дискомфорту завжди виникало, коли в школі розповідали про важкі післяреволюційні роки, про те, що юні безхатченки ходили вулицями із простягненою рукою, просили поїсти. Та щоб голод спричинив таку моторошну трагедію, про яку оце повідав дід, ніколи не здогадувалась. Ставила старому по-дитячому наївні питання: «Чому ж про це ніхто не розповідає?», «Чому не зберегли пам’ять про померлих?» і, врешті-решт, головне: «Але ж були винні… не лише ж вожді. Хто?»

— Я! — коротко зізнався дід і відвів погляд.

Він відчував себе відповідальним якщо не за мільйони втрачених життів, то за дві сотні односельців точно. Бо ж усе бачив на власні очі, відчував шкірою, всотував у кров, але не міг спинити цю катівню, змінити бодай одну долю чи запобігти хоча б одній родинній трощі.

Лесь Терновий другу добу поспіль безвилазно сидів у редакції своєї газети — чекав допоки збереться потрібна кількість людей для спецвиїзду в села, у яких селяни не схотіли «круто підвищити темпи хлібозаготівель». Цю фразу Терновий щойно написав на аркуші й тішився написаним, приміряючи її як заголовок до чергової статті, що народжувалась цієї миті в голові. Сам він не вагався й хвильки, коли в середу довідався про можливість показати свій фах на репортажній ниві, як то кажуть — на передовій класової війни. Його прізвище стояло під номером один на неофіційному бланку, із яким зранку носилась секретарка редакції — комсомолка Соня.

— Рівняймось на товариша Тернового, — кинула вона, крутнувшись на підборі, та хвацько записала своє прізвище, зігнувшись над столом.