Терновий ховав Василька й думав, що хотів стати письменником, а бач, як воно повернуло — став гробарем. Усе людей ховає та ховає. Фросина не бажала, аби Василька далеко од неї відносили.

— Отам, — показувала місце, через віконечко тримаючись за рукави обсмиканого півпальта змученого голодом робкора. — Щоб мені з отої шпарини у вікні було його добре видно, — кивала кудись убік головою. Лесь розумів, про яку шпарину йдеться. Вікна ж були забиті товстими дошками.

Так і закидав Терновий Василька землею на подвір’ї. Мати просила не глибоко закопувати. Мовляв, аби не було синочку холодно, аби, лишень сонечко пригріє, на його животику виросла квіточка жовтенька.

Фросина щодня, приклавшись до світлого трикутничка забитого дошками вікна, дивилась у двір, на маленький, складений із патичків хрестик над горбочком снігу й монотонно кивала.

— Мамо, їсти хочу, — промовила Оленка, хоча знала, що їжі в хаті немає.

— Мамо, їстоньки, — благали інші діти.

Іванко мовчав.

Мати, недовго думаючи, підізвала дітей до себе й, оголивши груди, сказала:

— Дякуйте Василькові: він вам молочка залишив.

— Дай мені, — почувши таку манливу пропозицію, ураз прокинувся од хворобливого сну й попросив Вітюша, дорослий чоловік, що тепер став схожим на старого підлітка.

Він очманіло дивився на ті пожмакані груди і на те, як до них по черзі притуляються та смокчуть племінники. І так просив, що хоч і знала Фросина — не жити брату, а не могла відмовити. Завдяки Фросиним грудям ще п’ять днів клигав на цьому світі її брат. А тоді і його не стало. Іванка не посилала більше до Тернового, бо визрів у неї план, як трохи дітей підгодувати. Вночі повкладались малі спати, а вона тихцем відтяла од ноги небіжчика шматину та й зварила. Їли, а що ж робити, як молока вже не стало.

— Ми все випили? — питала Оленка, і її очі наповнювались слізьми. — Що ж тепер?

— Їжте м’ясо, дітки, їжте.

— А чого воно солодке? — питав Тихін.

— І смердить, — додавала Оленка.

— Їжте, що дають, — буркав Іван.

Він один знав, звідкіля те м’ясо, але мовчав… Під вечір усіх нестерпно нудило. Молодші блювали. Усіх била пропасниця. До ранку попустило. Але слабкість навалилась така, якої до цього не бувало.

— Скільки ж це минуло з того часу, як ті комісари Павла забрали? — силувалась згадати Фросина, а двері підступно рипіли й не давали жінці спокою. Такого спокою, як у ті славні літні дні, коли ще всі були живі й здорові, а вечірнє сонце обіцяло лиш спекотний наступний день, який доведеться провести на полі, збираючи зрощений власними руками багатий урожай.

«Фросина — хазяйновита жінка. Усе в неї в руках горить, — казали в селі і додавали: — А Павло, Павло, ох і славний чоловік. Два мішки на спину закине — й не здригнеться». — «А діти які у нас? Розумні до чого…» — вихвалялась сама Фросина, натякаючи на те, що Іванко та Оленка вже й грамоти навчені і Святе Письмо самі читають. Та й менші не відстають. Іванко і їх навчає. «Нам би ще одного помічника», — казав Павло, цілуючи вночі розпашілу дружину.

«Двері, ці двері зі своїм сутужним скрипом не дають згадати гарні часи», — вривалось у підсвідомість Фросини, і вона кричала на все горло:

— Зачиніть ці двері!

На загал виходив у неї не крик, а здавлене шипіння. Іванко, переборюючи свій страх, маленькими кроками йшов до дверей, тримаючись за стіну. Виходив у сіни й тут-таки вертався до хати.

— Двері замкнені, — казав тремтливим голоском. — Ніхто ж їх і не відчиняв. Це вам видиться, мамо.

Фросина крізь морок забуття чула віддалено ці слова й дякувала Богові, що тепер може поринути в солодкі літні спогади.

Василько народився справжнім богатирем, присмоктався відразу до збільшених від молока грудей. Тоді ще всі сміялись — не відірвеш, так сьорбає. Ріс малий, як ото в казках кажуть, — не щоднини, а щогодини. Батько був викапаний. Павло щораз, як збирались усі довкола столу після роботи, розповідав про цирк, у якому довелось йому побувати в місті. Бачив там велетів, що піднімали однією рукою те, що інші й вкупі з п’яти душ не осилять. Відтоді сам пробував, бувало, так, аби ніхто не бачив, мішка на долоні підкидати. Діти слухали батька й дивувались. А той, погладжуючи кучеряву густу гриву, зиркав на дружину, яка притуляла до грудей найменшого. Радів, був бо упевнений, що Василька при новій владі, при новому житті можна буде вивчити на артиста цирку.

— А ще там є руді, — розповідав вкотре й, зіскочивши з лави, на ходу жуючи, показував дітям різні смішні витребеньки, дивно пересуваючись невеличким простором та б’ючи себе кулаками в груди та гугукаючи по-мавпячому. — У нас, буває, так Гілько Кривий скаче, як баби на току співати починають, замість ціпами махати, — додавав і заходився сміхом від власного дотепу.

— Павле, — журила його дружина. — Ти ж не дуже там серед хлопців такі жарти розповідай. Люди зараз, сам знаєш, які.

— Мої хлопці жарти розуміють. Та й сам Гілько розуміє. Чи ж він який інородець?

— Казав Іван Гнатів, що ти там і про колгоспи щось розповідав… і про товариша Сталіна….

— Та то ж усе не серйозно, ластівко моя. — Павло цілував дружину, дітей та йшов надвір рубати дрова. — Води нагріємо, купатись будемо.

— Та нащо ж гріти? — дивувалась дружина, яка йшла слідом за чоловіком, а за нею й діти. — У річці покупаєтесь.

— У річці — не те! — наполягав чоловік і замахувався сокирою.

Друзки розлітались у різні боки, й усі милувались на роботу батька. Сідали на призьбу, встелену складеною в декілька разів куфайкою, й не відводили від Павла очей… Як же він вправно рубає — незгірш, ніж який верстат…

Ця ніч видалась Фросині надто довгою через величезну навалу думок, які, обганяючи одна одну, роїлися в голові. Жінка завдяки дітям змогла перейти з вузької лави до лежанки під піччю і тепер відчувала, як їй на плечі тиснуть дитячі голівки. Малі міцно притулились до материного тіла й дихали в унісон. Таким чином на підсвідомому рівні контролювали життєві сили неньки. Лишень їй перехоплювало подих, як дитячі глибокі зітхання, ніби вічний двигун, примушували її висохлу від голоду та горя грудну клітину здійматись і опускатись у такт із їхніми. Жінка спромоглась розплющити очі й тепер, незважаючи на темряву, могла бачити й роздивлятись замурзані вихудлі ручки, якими діти тримали її за шию, боячись бодай на хвильку випустити неню в безмежну невідомість. Подерті сорочечки, не прані ще з осені. «А раніше ж раз на місяць білила хату зсередини, щодня прала. Діточки й Павло завжди як з картинки — чистесенькі-білесенькі, і хата, як намальована. А тепер…»

— Смерть — то нагорода. У смерті відпочити можна від мук! — раптом доволі гучно озвався хтось зі стіни навпроти печі.

Фросина напружила очі, в надії побачити, що за невідома жінка це пророкує. Вона не побачила нікого, але здогадалась, що із нею говорить сама Богородиця.

— Що ж мені робити? — запитала Фросина.

Богородиця мовчала, а Фросина цілу довгу ніч розмірковувала над тим, яке диво має статись, аби діти вижили при цьому пекельному й виснажливому голодному морі, який наслали на їхню землю диявольські слуги.

«Василько помер, і дітям було що їсти два тижні, — намацувала потрібну нитку, що весь час вислизала. Непритомніла від голоду й знову отямлювалась, продовжуючи загублену думку. — Вітюша помер, і ми… п’ять днів тримались. Ми — люди, ми — плоть, ми — м’ясо», — думала й здригалась.

Фросина підвелась з лежанки, ніби хтось невидимий підіпхнув її у спину, заспокоїла дітей, які прокинулись, та почали нишпорити рученятами по порожній лежанці. Задивилась у темні віконниці. Вона ж бо перед тим, як вимовити подумки це слово «кого», пропустила крізь себе світову дилему — ким пожертвувати заради життя інших?

— Діти можуть вижити, — шепотіла Фросина. «Якщо Оленка буде м’ясом, чи Тихін… — думала, — чи Михась. Хто?»

Жінка затуляла собі рота долонями й тамувала страшні думки, аж у неї виходили із орбіт глибоко запалі очі, а тоді, важко дихаючи, повторювала інше: