Гафія тулила до себе Людочку, пестила її, лизала пошерхлим язиком її м’якенькі долоньки. А думки, дикі, нелюдські думки, не давали їй спокою, снували у хворому мозку голодної жінки. Здавалось, сам диявол вселився в Гафію й шепотів їй на вухо план збереження власного життя.

— Ти не їла десять днів, Гафіє, — казав той чортяка. — Подивись, це ж не дитина, це ж кролик. Його можна їсти.

Щось подібне казав їй Михайло, коли вони розпалювати в лісі багаття, а біля того багаття спав спокійно семилітній хлопчик.

Гафія обдивлялась Людочку на своїх турботливих, майже материнських руках і дійсно бачила не дівчинку, а пухнастого кролика. Одного із тих, що вони з Михайлом вирощували в себе вдома. Згадала, як вони тих кроликів оббілували та з’їли. От, що на це скажеш. З’їли ж вони кролів, хоча ставились до них як до діточок.

Вєсна передумав стріляти Звіра. Було б це занадто легко, зважаючи на те, що бик був прив’язаний до кліті. Щербань озброївся чималим ножакою та підійшов впритул до тварини. Виліз по дошках, наче по драбині, й плеснув бика по теплій вологій спині. Бик сіпнувся, заревів, а за мить почав казитися ще більше в передчутті близької смерті. А ще від неможливості відбиватись, від неможливості боронитись усіма даними йому природою засобами. Товариш Вєсна зверху одним вправним рухом всадив бикові в м’язисту шию блискуче тонке лезо й оскалився, схопивши Звіра за ріг. Бик завив та замотав головою так, що враз затріщали дошки під його рогами, щербатий впав на спину й швидко відповзав, дивлячись угору на Звіра, котрий скакав на місці, підкидав задніми ногами й хвицав передніми, крутив міцною шиєю зі вставленим у неї ножем, вивільняючи голову із пастки. Останнім вольовим зусиллям бик зламав стінку загорожі й побіг чимдуж на Вєсну. Той із перекошеним обличчям почав нишпорити по кишенях у пошуках зброї. Усе відбувалось настільки швидко, що ніхто із його товаришів не встиг зреагувати на ситуацію й допомогти Вєсні. Люди ж спостерігали за двобоєм, не наважуючись ступити й кроку всередину хліва. Коли вже бик був за крок від Вєсни, той зумів пустити кілька куль йому в голову. Чимала туша, продовжуючи зітхати та ревти, повалилась поряд із щербатим, придавивши йому обидві ноги. Той з криком схопився за ніж у горлі тварини й, провернувши його кілька разів, почав решетити бика в місця, до яких міг дістатись.

— Єсть їжа! — закричав хтось із колгоспників.

— Звір готовий, — додав хтось інший.

Повернувся Йосип з напівпритомною Параскою додому, а за Людочкою їхньою і слід простиг. Двері зачинені, і ключ на місці. Побивалась Параска, дряпала руками стіни, билась головою об припічок, вибігала надвір та, гукаючи Людочку, безтямно бродила селом. Йосип кілька разів рятував її від наглої смерті — замерзнути могла, шукаючи дівчинку.

Весною, як сніг зійшов, знайшли дитячі речі біля ставка. Окрім речей — череп з руденькими кісками. По тих кісках, по блакитних стрічечках у них мати й упізнала донечку. Але якось уже й не голосила. Казала лиш:

— Оце її стрічечки, оце її кучерики. Тепер лиш Людочку лишилось знайти.

Приїздила міліція аж із області. Чоловік з десять. Щось вимірювали, допитували людей, хто що бачив. А хто що міг бачити? Як усі лежали по хатах. Старший міліціонер, у якого був наказ виявляти й нещадно карати людоїдів, написав у протоколі, що це Параска з чоловіком власну дитину з’їли. Йосипа за це арештували й дали багато років тюрми. Там він і згинув десь. Параску не чіпали, бо збожеволіла вона. Кинули її напризволяще — най собі ходить куди хоче. Най ту мертву дитину шукає, скільки їй заманеться.

Як же всі чекали весни! Щоб хоч листочок вип’явся на деревці, хоч пуп’янок який показався з-під землі.

«Господь воскрес був, і ми ожиємо», — жевріла в людях невмируща надія.

Найсокровеннішою мрією було: одірвати, відщипнути тієї зеленої порослі, що весна із собою принесе. Прикластись бодай губами, бодай потримати в роті ту Богом дану їжу. Виповзали із хат напівмерці й, не в змозі переступити поріг, падали мертвими на ґанок. По-березневому ще холодне сонце гладило їхні голови, укриті буйно ковтунами, пестило гнійні струпи на тілі. Ті струпи утворились, коли закатовані голодом дерли на собі шкіру од мук. Тих, кого Бог прибрав до себе навесні, уже не мучив голод, вони відпочивали собі на призьбі напівзруйнованого будинку, чи на подвір’ї, чи й на дорозі, недалеко від того подвір’я, а чи десь далі — в полі, лісі, лузі.

Веселівка доживала останні свої дні. Начальники, яких було набилось у село взимку, як риби в сітку, повтікали. Може, боялись підхопити вірус голоду й собі попухнути, незважаючи на постійне забезпечення пайками. А може, страх їхній був спричинений вагомішими здогадками. Адже люди з відчаю могли наробити біди. Наприклад, вбити того чи іншого, а мо’, й усіх підряд. Але які там уже були люди по зимі? Трупи, доходяги, кістяки і старці.

— А як спалять? — питав Мільман у Вєсни й не лягав до ранку спати.

Так, у тих напівмертвяків могли в руках опинитись сірники. Чиркнув уночі та й підпалив усю братію в тій їхній схованці.

— Лиш гріх на душу перед кончиною брати не хочу, — казав той чи інший селянин, коли на нього находило подібне бажання — пустити червоного півня Мільману під стріху.

Мільман написав останнього листа в центр, і йому дозволили покинути місце дислокації як таке, що не потребує подальшого контролю. Товариш Марк рапортував: «Вважаю за доцільне оптимізувати село Веселівка Калинівського району як занадто малочисельне. У зв’язку з самоліквідацією колгоспу „Заповіти Ілліча“ та демографічною кризою — перевести ті двори, що лишились, під відомство Пиківської сільської ради». Мільман ще й просив перевести його до того Пикова, аби там «нещадно вишукувати й карати ворогів радянської влади». За два тижні товаріща Марка з його загоном віднесло буремним вітром революції в сусіднє село.

А у Веселівці стрічали весну. Виходили з хат, мружились на сонце, дихали через раз, переставляли з натугою ноги, схожі на брудні цурпалки, хапались гостропалькими руками за будь-які опори. Стояли й слухали ту весну. Старцями поробилась малеча, дітвора сміх втратила — дивились на світ вицвілими очима, збайдужілі до цілого того світу.

Селом плентались то тут, то там лиш трупарі. Як ті пси до оривку, припнуті були трупарі до розбитої підводи. Залишилось їх троє — Сірожуня, Октябрин і Гілько, який по тому, як худоба вимерла, а колгоспники полягали у своїх хатах, не мав чим та ким керувати. Звір був останньою їжею у Веселівці. Це м’ясо кожен волів розтягнути аж до весни. Хто з’їв одразу або кому не дісталось Звірової плоті, той згинув, не дочекавшись приходу тепла. Наприкінці лютого забив Гілько Кривий дошками вікна й двері правління, поклав ото лиш до кишені рахівницю Злотників та й пішов свій пай заробляти — транспортувати односельчан на поле. Те поле починалось одразу за хатою Тернового, за тією хатою, яка стояла, мов свічка, на горбочку і з вікон якої було видно, мов на долоні, той неосяжний новітній цвинтар. Без хрестів, без надгробків, без пам’ятних дощечок. Могильник!

Лесь Терновий, похитуючись та тримаючись за стіни власного будинку, потихеньку вийшов надвір. Він утік з лікарні, лишень зміг злізти із ліжка. Попри те, що лікар не давав йому й двох днів на життя, той прожив у лазареті два тижні. Повернувшись додому, застав свого батька вже мертвим. Напевно, аби не потрібні були сили, щоб поховати неня, віддав би душу Богові ще тоді. Але мав виконати синів обов’язок.

Тепер от став під дашком й ледь спромігся махнути в бік дороги рукою. Він подавав знаки труповозам, що саме супроводжували в повільному марші цілий віз видовжених од виснаження рук, суглобистих ніг, нечесаних неприродно великих голів, ребристих тулубів й подертого чорного лахміття, переплетених між собою. Хоч би як важко не йшлося трупарям, а сідати на віз не наважувались. А ну, як засне на тому возі від утоми? Так і кинуть друзяки до загальної ями. Ні-ні, краще клигати своїми двома, ніж лежати на спині, чи, борони Боже, обличчям до землі чи до зотлілих трупів, прикладеним зверху людською масою.