Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко — дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.

Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш — халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої — та і починалось же незлецьки!

— А знаєте що? На горищі клубу — привиди!

Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:

— Та ну? Відки знаєш?

— Сестра мені сказала! — хвалиться Ярка. — В мене сестра — чарівниця!

— Чаївниця! — радіє Михась.

— А що я її ніколи не бачила? — не йме віри Леся.

— Ну бо чари! — відмітає сумніви мала шибениця. — Ото ти й не бачиш!

Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся — серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасно сповзають, спричиняючи цим повсякчасну недогоду собою. В неї все мусить бути, як слід; вона ще й відмінниця, пхикає Ярка, а це вже справді — чудасія. Братик її, Михась, — оце, натомість, славне дитя, очка так і сяють! Та хіба ж його старша на горище відпустить? А самій іти — хіба ж то розвага?

— Леся… — приміряється Ярка, — а давай підем подивимось?

— Не можу, — відказує та. — Мама сказала — з двору ніде не йти.

— А клуб у дворі! — сповіщає Ярка. — Ну, не весь, нехай. Його цей, його зад… задня стіна, так точно у дворі.

— Зад! — хихоче Михась.

Леся, утім, невблаганна.

— Привиди, ну подумаєш.

Ярка мне губу. Як же до неї, нецікавої такої, підступитися?

— О, а ти знаєш, що Славчик «Мисливців за привидами» збирає?

Леся скліпує.

— Славчик?

Звісно, тамтой хлопчисько — не абихто, а син директора школи. Іще чепурніший за Лесю, коли таке взагалі буває. Та і маруда — точно незгірш.

— Ага, — Ярка киває, аж пружно підстрибують кіски. — І касети має, і вкладки, і наліпки — ну, знаєш, із мультика. Каже, попросить тата датчик такий купити, який, типу, показує, де примари…

— І пвазмотйон! — не витримує Михась. — Ба-бах!

— Плазмотрон, — суворо виправляє сестра. Тоді зітхає. — Чуєш, а правда, збирає?

— Агась! — радіє Ярка. — Розкажеш йому, де була, так він від завидків задушиться!

Леся тлумить усміх.

— Ну… ну добре. Ми тільки глянемо — і назад…

Ярка із тим погоджується; знає — варто ступити перший крок, то буде і другий, і третій. На горище, правда, так зразу не вибратись — там ціла історія з географією: через паркан (а добре, що вужча за Лесю — чи не кумедно вона пхається межи стрижні?!), попри двірникову буду (як він там хропе, бува, по обіді!), а потім нагору, пожежними сходами, іржавими та лункими, як дзвін. Ну а там уже — крок дороги. Двері на клубне горище давно зламані, та ніхто й не ладнає — там однаково ніц немає, окрім пилу. Ну і привидів, певна річ.

Крізь розбиту шибу сочиться зеленкувате світло, тицяється вузластим віттям у вікно старенька яблуня, танцює, збурена дитячим наскоком, рясна порохня.

— Ну і де твої привиди? — копилить тонку губу Леся.

Ярка зводить подих по стрімкому підйомі.

— Та зажди. Думаєш, оце так зразу тобі і вийдуть?

Михась витріщається на Ярку, мовби чекаючи якого дива. Леся пхекає, позираючи на гольфики — чи не з’їхали, бува. Ярка швидко метикує.

— Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!

— Ну і кого?

— А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала — не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить — ну лиш ясно, що мертвий!

Дослухається Ярка — тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби — ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом — чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху нагнав. Леся і та непевно якось позирає. Еге, але клас!

І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка — то не просто горище було, то — горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності — музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя — пронизливий такий, оглушний зойк.

Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі — надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? — тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк — аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний — привида, і того би завидки взяли.

Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає — її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.

Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.

Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.

— Тобі соромно, Яшка? — питається.

Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.

— Соромно, тату.

І знає, як відтоді знатиме завжди, — цим уже не зарадиш.

Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, — невідь-чому повне дрібного білого піску.

Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою — вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами — лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, — закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, — відколи я стала така зла?

Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось — коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу — ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого — хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок — надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.

Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.

Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома — нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.