Провівши очима сердитого квестора, який у чергове мчав тицьнути Феліксові у помилку, Лука ледь не зойкнув — розтягнене невідомо в який спосіб плече злостиво мстилося за наругу.

— Ага, виробничі травми! — глузливо пирхнув Мар’ян. — Біжи до Клима, нехай дасть тобі щось від передчасного радикуліту.

— І чого ти такий злий? — образився Лука.

— Я?! — розсміявся білявий. — Та я сам перший рік відходив, крекчучи та кульгаючи… Іди-іди, Клим знатиме, що робити — йому не вперше вже калік доглядати!

Розваживши, що гірше від того не буде, та не маючи, до чого б іще себе приставити, Лука справді подався до магістратського тиру. Клим скоро відповів на його грюкання, але глянув косо — в його хазяйстві теж кипіла робота з підбивання звітності. Дізнавшись, проте, в чому біда, він несподівано втішився.

— О, бач! А я що казав тобі? Лікті треба розвертати, як стріляєш! От усі ви так — доки не покалічитесь, розуму не наживете… А, і кажуть, ти тут вчора досить вдало скочив за сміттєвий бак на Риторики? Так от, не думай, що тобі й надалі таланитиме! Прийдеш сьогодні перекати потренуєш — рухатись треба, рухатись! — Клим передихнув і нарешті зглянувся на Луччині муки. — А тим часом візьми мастило в шухляді, і дай мені врешті спокій!

Взявши добряче вже вичавлений тюбик анальгетика, хлопець подався до вбиральні, аби намастити покалічене плече. Коли він вийшов звідти, мружачись від лютої печії, в конторі панувала несподівана тиша — клацання, лайка та шурхотіння стихли, поступившись місцем поважній розмові. То прибув нарешті шановний консуляр-супервізор Нічного Магістрату, Маркус Войцехівський.

Лука забарився трохи в коридорі, не знаючи, чи варто потикатися на очі начальству, а тоді все ж таки підтюпцем пробрався на своє місце. Консуляра він відзначив не зразу, бо той виявився несподівано тихим та присадкуватим, аж навіть Мора трохи вивищувалася над його маківкою.

Втім, виявивши присутність пана Войцехівського, уже не випадало мати сумніви щодо його високого рангу: він носив винятково чепурний костюм, тримався ваговито та поглядав по-хазяйськи, хоч і зовсім не зверхньо. Скажімо, для розмови з Морою він запанібрата присів на сусідній стіл, звідки й провадив бесіду, похитуючи ногою, неначе який бешкетний школяр. Щойно Лука примостився на своєму стільці, пан консуляр поволеньки обернувся, щоб глянути на прибульця.

— Ви — Лука Ведель? — зичливо мовив він. — Наш новий інтерн?

Хлопець ніяково кивнув. Пан Войцехівський миттєво відстежив його бентегу і сяйнув коротким усміхом.

— І як вам робота в Магістраті? — поцікавився консуляр.

Лука завмер, шукаючи за словом.

— Дуже, е-е… ненудна, — нарешті промимрив він.

Маркус глузливо звів брови, проте кивнув, мовби Лука якимось чином виправдав його очікування. Хлопець не знав уже, де йому ховати очі від цього зіркого пана, аж тут нарешті Вітій порятував його від консуляра, закликавши того до кабінету. Фелікс та Мора суголосно зітхнули, і чулося в тому щире полегшення.

Вітій, очевидячки, взяв весь вогонь на себе. Розмова була тривалою і навряд чи приємною — про що свідчили гучні голоси бесідників, рівно ж як і квесторів наїжачений вид по її завершенні.

— Ти зрозумів би мене краще, Вітію, — наостанку мовив консуляр, уже виходячи з дверей кабінету, — коли б то твій поріг щодня оббивав Лешек Чарний, як це він робить зі мною.

Вітій похмуро кивнув.

— Та розумію я тебе… Офірний цап нині всім потрібен, не лише твоєму брокеру…

І Маркус на це несподівано сердечно розвів руками, мовляв, що ж із тим вдієш. Квестор лише замучено зітхнув.

Консуляр же тим часом заходився прощатись — кивнув Луці, поляскав по плечі Мар’яна, аж той зіщулився з несподіванки, галантно поцілував руку Морі і тут раптом перетнувся поглядом із Юром Горганом.

Це тривало лише якусь секунду, проте Лука готовий був заприсягтися, що обоє затримали подих, аби спинити якийсь таємний порив. Наступної миті Горган повернувся до впорядкування своєї зброї, а Маркус вийшов геть, не обмовившись більше ні словом.

Щойно кроки високого начальства стихли за дверима, як до контори вступив зосереджений Клим, несучи свою чорну папку урочисто, наче подушку з короною.

— Ось! — гордовито виголосив він. — Звітність за останній місяць!

Вітій лише рукою махнув.

— Все. Уже не треба.

— Тобто? — сполотнів упорядник. — Нас що, закривають?

— «Все», — весело підхопив Мар’ян. — Але не настільки. Маркус обмежився сьогодні експрес — переляком: пошумів та й пішов собі.

— A-а, он як… — кивнув Клим, дещо розчаровано. — Ну та, може, воно й на краще. Коли б він до підмуру спустився, нашого свідка провідати — то ще хто зна, що сказав би.

— А що з ним? — присоромлено смикнувся Лука, в котрого невдатний «кузен» за іншими негараздами якось вискочив з голови.

— Та нічого хорошого, — насупився Клим. — Це я до того, що за нормальних умов його давно би вже слід до «голуб’ятні» відвезти.

Лука так і підскочив. Із Франеком — те саме, що з його батьком?! Знов? І він так само не може нічим зарадити? То якого ж біса було потикатися до Магістрату, коли він так і не дізнався, що можна протиставити лиху?

Горган повільно підвів погляд.

— І наскільки давно? — спитав він.

— Та на мій погляд, уже день як… — відказав Клим. — Але нехай скаже той, хто краще знається на moribundi.

Проквестор кивнув, стрімко підвівся і вийшов. Першим Луччиним пориванням було йти за ним — він і досі мимовільно ладен був винуватити Горгана у якихось незнаних зловживаннях, — проте Мар’ян смикнув його за рукав.

— Сядь, — буркнув він. — Тебе там тільки бракувало.

Мора збентежено зиркнула в їхній бік.

— Ти що, знав його? У нас є правило — у жодному разі не мати професійного контакту з близькими.

— Та не те щоби знав, — засмучено відказав Лука. — Але він був такий… живий.

— А ти гадаєш, комусь потрібні живі свідки? — із робленим цинізмом мовив Мар’ян.

Лука знизав плечима, задивившись у вікно. Зненацька йому забаглося вийти на вулицю і нещадно порішити там двох-трьох inferi.

Клим промимрив щось на предмет всезагальної безвідповідальності та подався назад до свого кублища. Вітій, пирхнувши, зачинився в кабінеті, проте час минав, а проквестор все не з’являвся. Лука, мордуючись підозрами, ніяк не міг знайти собі місця; уже навіть і Мар’ян почав здивовано позирати в бік сходів, аж тут нарешті Горган повернувся до контори.

Луці досить було і півпогляду, аби збагнути, що тут щось негаразд. От хоча б тому, що завше зграбний та повороткий проквестор заледве не поцілувався з одвірком, коли заходив до кімнати.

— Спустіться хтось до того хлопця… — глухо промовив він. — Здається, йому вже краще.

Отут уже Лука не втримався, навскач рвонувши до підвалу. Він вибіг з кімнати швидко, можливо, аж надто швидко, бо інакше почув би, як Вітій, визирнувши з кабінету, кинув своєму заступнику «ідіот!» і гнівно гримнув дверима.

— Як би мені не хотілося цього уникнути, але нема на те ради… — із натужною бадьорістю мовив Вітій. — Давайте до нарадної, панове. Ворушіться, ну! Феліксе, потім мене проклинатимеш, у вільний від роботи час… Моро, мені добре відомо, який діагноз спадає тобі на гадку, коли ти так лагідно на мене дивишся… Та не ображаюся я на тебе, який мені з того зиск… Юрчику, а ти чого сидиш? Давай, спробуй уявити, що це тобі цікаво… І не треба так тоскно позирати на свого пістолета — я все бачу…

Колеги зрештою підвелися з насиджених місць та поволеньки попленталися до нарадної. Ну чому це, подумав до себе Вітій, я повинен нині удавати із себе схибленого на роботі тирана, коли сам волів би прилягти оце попід стіночкою, і хай би тій роботі хрест… Проте не можна зараз силувати нікого з них — люди й без того змучені до краю. В Мори онде повіки червоні, мов попечені, Фелікс-бідака заледве стоїть, а він не такий і юний вже, до речі… Горгана, і того, хилитає, хоча тут він сам винен — і невідомо ще, як на всіх них окотиться цей його останній напад глупства… Решта ж… Ага, справді…