— Ага, — скрушно хитнув головою інтерн. — А мене не взяли.

Мора пирхнула — настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.

— Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?

Лука насупився.

— То значить, несмішні в нього жарти.

— Ну, знаєш, — весело відказала Мора, — в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…

Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку — геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.

— Замість ото пнутися, куди не просять, — суворо мовила вона, — ти би краще про друга свого подбав.

Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.

— А… е… як? — розгубився Лука.

Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…

— «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться — тоскним приблудним нещастям.

Лука блимнув нажахано.

— Але це не конче мусить статися, — потішила його Мора. — Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.

Лука тут-таки скочив з місця.

— Ага! — виголосив він, — Знаю! «Прозак»!

— Чекай, — хитнула пальцем Мора, — від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.

Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.

— Та ні, це клуб такий. Така назва.

— А. Ну так би й казав, — гмукнула Мора. — Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.

Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть — до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність — і хоч би трохи з неї користі!

Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала — ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.

Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися — якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки в тій звітності не гребись.

Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» — люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.

Але добре хоч з усіма все гаразд — зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…

— То як, — не стрималась вона, — засвідчили друге пришестя Шацького?

Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.

— Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?

І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.

— То в чому річ? — дратівливо вже мовила Мора. — Знайшли його?

— Угу, — велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. — Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».

Мора насупилась, роздумуючи.

— Значить, хтось вирішив позбутися його у той же спосіб, як він сам до того — нашого Франека?

— Та схоже на те, — неохоче зізнався Фелікс.

— Ну от… — гмукнула Мора, — а я щойно доводила Луці, що за погані жарти кари не завбачено… Дожартувався маестро. А вдалося щось дізнатись на предмет невмирущого Шацького?

Горган зненацька кинув на неї недобрий погляд. Аж дивно, подумала Мора. Фелікс тяжко зітхнув.

— А як ти собі це уявляєш? Розпитати його сусідів, чи не здалося їм, що той — недавно спочилий мрець? Ми — ну, Мар’ян здебільшого — перемовившись із консьєржкою, з’ясували, що Шацький забрідав був до нього, разом з Павліною своєю та її подружкою…

— Що за подружка? — одразу ж зреагувала на нову дійову особу Мора.

— Її звати Тілія Ольжич, — зиркнувши на клаптик паперу, що правив йому за нотатник, повідомив Мар’ян. — Пані Кася казала — вульгарна дівуля, намальована мов до е-е… мов до забави.

— Тілія Ольжич? — звів брови Фелікс. — А чого ти раніше про це не сказав?

— Ольжич… Ольжич… — промимрила Мора, намагаючись згадати, де вона чула це прізвище. — А ти що, Феліксе, знаєш її?

Той втомлено відкинувся у кріслі.

— Та перетиналися якось. Вона у клубі одному працює, помагає там всякі творчі збіговиська впоряджати. А що вульгарна — то це ще чемно сказано…

— Що за клуб? — підібрався Мар'ян.

Фелікс позіхнув.

— «Прозак».

— Ой… — мимохіть прохопилося в Мори.

Чоловіки здивовано обернулися до неї.

— Я щось може пару годин тому відправила туди Луку із Франеком. Розважатися.

Цього разу Горган не обмежився неприязним позирком.

— Досить із них розваги, — кинув він, підводячись.

Авжеж, подумала Мора, в такому товаристві не порозважаєшся. Однак і проживеш, можливо, довше. І в цьому теж, як не крути, є свої переваги.

— Тут черга, — скорботно повідомив Франек. — Зараз нас наженуть.

Лука поглянув на юрмисько коло входу. На кремезних охоронців, які словом і ділом боронили браму клубу від охочих розваги.

— Копняком під зад, — похмуро уточнив музика.

— Та невже? — чмихнув Лука, мимохіть надимаючись пихою. — Дивись, що зараз буде!

Підійшовши до охоронців, він тихцем проказав «ми від Фелікса», а, як сторожа чекально насупився, Лука ледь підняв окуляри, демонструючи на знак службової приналежності свою червону зіницю.

Охоронець блимнув неприязно, проте визнав перепустку, і Лука проштовхав приголомшеного Франека до пропахченого духмяним куривом коридору, а потім — додолу, східцями, що звивалися гвинтом межи чайних свічок та дзеркал.

«Прозак» мав довгий, занурений у підвальні надра головний зал, обіч якого під романськими арками множилися невеличкі кімнатки, де спочивали на м’яких подушках різноманітні митці та дотичне до них товариство. Грала приємна, проте невловна музика, яку вередун Фелікс називав не інакше як «шумофон». Межи гостей сновигали такі ж приємні та невловні кельнерки, чиє лаконічне вбрання та привітна постава повинні були, очевидячки, закласти основу антидепресивної терапії. Франек, проте, лише тяжко зітхнув, провівши котрусь із них тоскним поглядом. Лука знизав плечима і скерував свого «кузена» до бару.

— Почнемо з коктейлю «плацебо», — вирішив він. — А далі побачимо, як піде.

«Плацебо» був білясто-сколочений, наче рясний ранковий туман, а дух від нього йшов, як од доброго мускату. Франек хильнув його, не роздумуючи, внаслідок чого заледве не похлинувся.

— Оце «ефект плацебо» називається, — гигикнув Лука. — Там граппа, коли не впізнав, добра сороківка… Гарно?

— Кхе… — кивнув Франек.

Вони замовили ще по чарці і видерлись на зведений якраз над баром балкончик, звідки зручно було, впавши на подушки, зверхньо спозирати товариство. Лука всівся зручніше і зняв темні окуляри, бо ж у підвальному мороці навряд чи хто завважить яку недоречність. Можна було попуститися бодай ненадовго.