Тілія глузливо всміхнулась.

— Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?

Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.

— Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?

Вона обернулася, вагаючись.

— Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?

Це було неймовірно — але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? — обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.

Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.

— Не думай, що тобі вдасться мене налякати, — промовила Тілія тихо і люто. — Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.

Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.

— Що це було? — не витримав Лука. — Що це значить?

— Боюся, — спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, — боюся, що юна леді винуватить мене у смерті своєї подружки, Павліни Чарної.

Щось, мабуть, зрушило у Луки в голові, а може, справа була у кількох келишках міцного питва, хто зна. Проте він зненацька наважився.

— А в неї є підстави так думати?

Проквестор кинув на нього погляд, який, за наявності бодай якихось емоцій на його лиці, можна було б назвати глузливим.

— Звісно, що є, — відказав він. — Проте, це не значить, що вона має рацію.

Якусь хвильку вони обоє мовчали. Проквестор спозирав Франека, який, користуючись перервою у виступі «Голіардів», намагався зав’язати з ними знайомство. Лука присоромлено дивився під ноги.

— Та це не значить також, що мене нема в чому винуватити, — зненацька тихо додав Горган.

Лука підкинувся, вп’явшись поглядом у проквестора. Той, проте, замислено розглядав стіну, нічим більше не виказуючи своїх почуттів.

За мить до них підскочив Франек, променистий, наче ранкове сонечко.

— Я з ними зазнайомився! — відзвітував він, не помічаючи Горгана. — Вони мене з Фестивалю пам’ятають! Кликали до себе на репетицію! Уяви!

Лука щосили намагався явити щиру радість із цього приводу, і Франек, щасливий своїми здобутками, не завважив його зусиль.

Тим часом до шинкваса по чарочку підійшов «голіардський» фронтмен. Франек заяснів усмішкою, проте той чомусь зиркнув не на нього, а на проквестора. Здивовано звів брови.

— Salve, amice, estne te video?[6] — стиха мовив молодик у кашкеті з пером.

— Vix,[7] — сухо відказав Горган. — Bene vale.[8]

Франек вражено перекидав погляд з одного на іншого. Лука труснув головою. Це вже було занадто. Просто занадто.

Ну що, шановне товариство, як печеня? Нічогенька, е? Що, встати тепер не можете? Не біда — зараз, швиденько, на дзвіницю і вниз, все й минеться… Ні? Хе, ну, як хочете.

Давайте, в такому разі, рушимо поволеньки вздовж вулиці Сестринської, яка, минаючи монастир кармеліток та зазираючи до вікон обителі кларисок, виведе нас на невеличку площу, присвячену Марії Магдалині. Я, правда, і сам не збагну, як-то міська влада вирішила побудувати монастир на цій площі і що хотіла цим сказати… Однак дуже скоро цей затишний майданчик вподобали собі студенти, що призначали, та і досі призначають, тут любовні побачення.

До речі, праворуч, у цій білій кам’яниці, жив у п’ятнадцятім столітті Ян Біґос, відомий науковець, автор кількох історичних трактатів. Коло будинку ви зараз можете бачити скульптурну композицію: сам Біґос навколішки перед… ну, швидше за все, Мадонною. Попід скульптурою витесано надпис AVE AMOR VIRGINALIS, що можна перекласти як «Радій, невинна любове», проте, зважаючи на локації, цей вислів іноді перекладають як «Привіт тобі, перше кохання». Цікаво, що міські історики ніяк не можуть визначити, коли ж з’явився цей надпис — дехто, приміром, вважає, що надпис молодший за скульптуру і може бути результатом звичайного студентського хуліганства. Однак затерти надпис поки що рука у влади не піднімається.

Втім, можливо, що до створення шедевра доклав руку мешканець оцього будинку неподалік. Зверніть увагу — над дверима викарбувано герб: відкрита брама, церемоніальний жезл і… блазнівський ковпак. А жив тут у другій половині п’ятнадцятого століття ректор нашого Університету Адам Жижка, добрий упорядник, але разом з тим веселий і дотепний чоловік, який, кажуть, вів дружнє листування з Еразмом Роттердамським. Цікаво, що за студентських часів його неодноразово обирали «блазнівським ректором», а ставши ректором і направду, він звелів витесати над входом свої тодішні відзнаки разом з девізом «Gaudium est animi vis», що значить «Сила духу — в радості». У дворі ректорського будинку нині відбуваються вистави студентського театру, зокрема, знавці радять при нагоді подивитися «Похвалу глупоті» у виконанні студентів факультету права.

То як, трохи розтрясли обідню тяготу? Ні? Що, присісти коло фонтанчика? Ну сідайте, коли вже вам впала в око та брудна кам’яна облямівка… Там же дітиська на скейтах скачуть, а відтак сідати туди білими штанами я не радив би. А, вам уже байдуже? Це тішить. А в радості, хе-хе, душевна сила… Фонтанчик? Ні, він тут віднедавна, хоча колись на цьому місці був колодязь. Про це мало хто нині знає, бо криницю засипали ще за часів Велислава. А була вона, кажуть, отруєна. Та ні, незумисне. Сталося так, що працівники Інквізиторіату, розташованого тут поблизу, позбувалися матеріальних свідчень сумнівної фармакології — ага, ага, алхімічних декоктів, просто собі виливаючи оті варива до водостоків. І нібито щось таке до криниці просочилося, що люд, який воду звідтам брав, почав масовано хворіти на гм… vacans animo, тобто бездушність.

Що? Та звичайно, жартую. Це мене спадок «блазнівського ректора» надихнув. Не бійтеся, вода там чиста — ну, більш-менш. Але мушу сказати, що тодішні лікарі справді ставили хворим діагноз, який звучав як vacans animo. Схоже, проте, що дієвих ліків від тої біди не знайдено й донині.

Вранці, коли над містом заяснів зеленавий та млистий світанок, Лука нарешті повернувся додому, змучений, змерзлий та злий. Останнім він завдячував невблаганному Горганові, котрий, замість відпустити підпитого колегу додому, кілька годин турлив його холодними вулицями, внаслідок чого хміль йому вивітрився, зате з якихось пекельних глибин зринув глухий та надокучливий головний біль.

Найгірше, проте, почалося, коли хлопець опинився у власнім омріянім ліжку. Займався день, за стіною в бентежному сні (сповненому, либонь, всіляких музичних звитяг) крутився Франек, а Луці, попри люту втому, сон не йшов. Знову і знову поверталося йому підземелля «Прозаку», а надто ж — виклично вбрана дівчинка з полохливим, розпачливим поглядом темних очей.

Цей погляд непокоїв його, в невідомий спосіб розбудивши почуття провини, бажання виправдатись, вберегти від шкоди, а межи тим — з’ясувати те, що знає вона, чим керується, кидаючи звинувачення Магістрату. Адже ж виглядає так, що Тілія добре розуміє, з якою установою має до діла, на відміну від Луки на зорі його мстивих поневірянь. До того ж, його раптова неспроможність підтримати розмову про будню працю не просто приголомшила — вжахнула, а клятий Горган так і не завдав собі клопоту розказати щось понад тим, що так виразно прохопилося в нього напередодні.

А коли нарешті змучена свідомість загасила ліхтарі у своїх покоях, то приверзлося Луці таке, що, як знав, то й не лягав би взагалі. Наснилося йому, що батько, донині живий начебто, працює в кабінеті за стіною, проте Лука знає, що тому загрожує непевна, та неминуча однак, небезпека. Хлопець біжить застерегти його, проте коридори зненацька безкраї; затинаючись, він жене щодуху, сягаючи нарешті порогу — і затим лише, аби побачити, як батько підносить до скроні затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.