— І мене. Я теж не з Томельйосо. Натомість звідти мій песик.

— Справді?

— Еге ж. Це подарунок однієї дівчинки з Томельйосо. Він мені за сина.

І замовкла, пестячи своє собача, котре видавалося дуже з того задоволеним.

— У мене нікого більше немає, окрім нього. Усі померли у Франції.

— І давно ви живете в Іспанії?

— П'ять років.

— Вам подобається наш край?

— Ні. Але хіба не однаково, померти тут чи деінде? Запала мовчанка, така гнітюча, що навіть негр завважив це і підняв од книжки свої порцелянові очі.

Стара французка з гідністю підвелася і, взявши песика під пахву, кивнула головою на прощання.

Дон Лотаріо зобразив на своєму обличчі подивування. Негр повернувся до лектури, відкинувшись у фотелі.

До салону зазирнув власник готелю дон Еустасіо. Він подивився поверх окулярів на негра і підсів до приятелів погомоніти. Було вже пізно. Фараон так і не з'явився, тож вони, позіхаючи, піднялися до своїх покоїв.

Рано-вранці вони вже були на вулиці Фігероа. З допомогою фахівця, присланого з департаменту, відкрили шухляду, де лежали всі ключі, й почали ретельно оглядати шафи, комоди й скриньки, перебираючи білизну, листи, фотографії та різні пам'ятні речі. Шукали чогось такого, що могло б навести на слід. З усього, що пройшло перед їхніми очима й через їхні руки того ранку, увагу Плінія і дона Лотаріо привернув кількатижневий людський ембріон, законсервований у скляниці зі спиртом. Він стояв на горішній полиці шафи в покою, котрий, певне, правив колись за опочивальню подружжю Пелаес.

— Мабуть, якась родинна реліквія, — зауважив дон Лотаріо. Пліній погодився з таким припущенням, і невдовзі вони мали нагоду пересвідчитись, що сестри Пелаес зберігали й іншого роду реліквії: пасма волосся, молочні зуби, бандаж проти кили й дамську рукавичку з випаленими дірками.

— Так… Тут шанують минувшину й пам'ять предків. Пополудні зателефонувала Гертрудіс, повідомивши, що навідається ненадовго подати їм пива.

— Чи варто було їхати до Мадріда задля того, щоб цілісінький день нидіти у цій дірі? — раптом роздратовано сказав дон Лотаріо, визираючи на балкон.

Пліній подивовано глянув на нього.

— А ви гадали, що ми вибралися сюди байдики бити? Ми приїхали працювати.

— Ясна річ. Але ж можна поєднати потрібне з приємним. Приміром, ми могли б прогулятися по Растро, поласувати бульйоном у «Ларді», посидіти в парку Ретіро… Чи я знаю? Мені не до шмиги сидіти отут у чотирьох стінах!

— Але ключ до загадки ми можемо знайти тільки тут. А часу у нас доволі. Як тільки закінчимо справу, цілий день присвятимо тутешнім дивовижам.

Згадавши про велику шафу в кімнаті поряд з кухнею, Плн ній подався туди в трохи гіршому гуморі. Дон Лотаріо з похмурим обличчям ще постояв перед залитим сонцем балконом і зрештою неохоче поплентав за шефом.

Той саме відчинив велику шафу, напхом напхану ляльками різного розміру, часу та якості. Усі чистесенькі, ошатно зодягнені й вишнкувані в ідеальному, навіть занудливому порядку. Десятки скляних очей дивилися на нього. Піднесені руки з розчепіреними пальцями. Застиглі усміхи. Червоні вуста. Безліч ясноволосих голівок.

Пліній аж розчулився, розглядаючи цей вертеп. У тих різноманітних фігурках з порцеляни, пап'є-маше й пластмаси уособлювалися нездійснені материнські інстинкти Рудих сестер. Він уявив собі, як ті шістдесятирічні панночки вечорами співають колискові перед оцією збірнею ляльок, перевдягають в інші сукенки, пригортають їх до своїх теплих зів'ялих грудей і виціловують шорсткими вустами. Усі діти, котрих вони не вродили і котрими снили, були помножені в тій шафі…

Пліній подумав про власну доньку, свою бідолашну доньку, вже дорослу, котра теж може не вийти заміж і зостатися самотньою, мріючи ночами про ненароджених дітей, про їхній нічний плач… Жінка, котра не породила, навіває такий сум, як най-смутніший цвинтарний кипарис. Треба, сто чортів, дати тій доль-ній частині тіла все, що їй належиться, а не справляти нічниці мов мармурове погруддя на п'єдесталі.

— Що ти там уподобав?

— Та нічого. Трохи задумався.

Задзеленчав дзвоник. Дон Лотаріо пішов одчинити. То була Гертрудіс. Вона увійшла пружною ходою і, привітавшись з ними, безпосередньо спитала, на що вони згаяли сьогоднішній ранок. Пліній спокійнісінько перелічив їй усі оглянуті закамарки, покої та шафи.

Служниця вчинила їм справжній екзамен:

— А високу шафу дивилися? А велику комоду? А комірку? А шафу з діточками? А полиці в бібліотеці? А…

На всі запитання Пліній ствердно кивав головою. Змушена визнати свою поразку, Гертрудіс пішла по пиво. Пліній позіхав, сидячи у фотелі, а дон Лотаріо повернувся до балкона.

— Але тут є дещо, чого ви, напевне, не бачили, — оголосила Гертрудіс, повертаючись з пляшками пива в руках.

— Що ж це?

— Кімната духів.

— І що в тій кімнаті?

— Подивіться. Я її ніколи не бачила.

— А те, що є у шафах, на полицях, у столиках, скринях, ти коли-небудь бачила?

— Теж ні. Панночки дуже потайливі.

Облишивши цю розмову, вони неквапливо допили пиво й доїли шинку. Коли чоловіки покурили, Пліній підвівся:

— То сходимо подивимось на те чистилище з духами?

Між великою шафою часів королеви Ізабели і дверима, що провадили до невеличкого, тьмяно освітленого кабінету, світла завіса закривала вузький коридорчик, де стояла ще одна вже обшукана шафа, в якій зберігалося всяке манаття й вовняні речі.

— Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.

— Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.

І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.

— А чому її названо кімнатою духів?

— Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.

— Певне, жартома?

— Ні, добродії, цілком наповажне.

Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.

Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою, ледь освітленого високо розміщеним віконцем, що виходило до комірки з вугіллям. Тхнуло нафталіном й пліснявою. Клацнувши вимикачем біля дверей, вони виявили, що кімната набагато більша, ніж то видавалося в сутінках. Тут стояло тільки вісім чи десять манекенів у строях різних епох з пап'є-маше, один — з лози. Найцікавіше, що над шиєю кожного замість голови припасовано побільшену фотографію обличчя.

Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта — відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: «Марія Пелаес, навіки моя кохана».

— Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.

Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:

— Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.

— Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.

— Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі…

Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем.