Він захитав головою. Ні, від цього йому не прокинутися.

Він знайшов ключі від авто на тумбочці й узяв їх. Розвернувся і пішов, залишивши безмовний будинок позаду. Тоді він бачив їх живими востаннє.

Двигун, кашляючи, ожив. Він дав йому попрацювати на холостому ходу декілька хвилин, поки сам сидів і виглядав крізь запилюжене вітрове скло. Товста муха продзижчала навколо його голови, розтинаючи задушливе повітря салону. Він дивився на її мляве зеленувате мигтіння, відчуваючи, як під ним завібрувало авто.

За якусь мить він натис на важіль газу, дросель відкрився, запускаючи повітря в карбюратор, і авто рушило вулицею. Він припаркував його на під’їзді до свого гаража й вимкнув двигун.

У будинку було прохолодно й тихо. Його черевики ледь чутно ковзали килимом, а потім заклацали паркетними дошками у вітальні.

Він стояв нерухомо у дверях, дивлячись на неї. Вона й досі лежала на спині, руки з боків, побілілі пальці трохи зігнуті. Складалося враження, що вона лише спить.

Він розвернувся й повернувся до вітальні. Що йому далі робити? Будь-які рішення здавалися безглуздими. Яка різниця, що робити? Що б він не вирішив, життя однаково не матиме сенсу.

Він став біля вікна, розглядаючи млявими очима тиху, залиту сонцем вулицю.

«Нащо ж я тоді взяв авто?» — запитав себе він. До горла підступив клубок. Спалити її я не можу, думав він. Не буду. Але які ще є варіанти? Похоронні бюро зачинені. Ті нечисленні трунарі, які досі в змозі виконувати свою роботу, не порушуватимуть закону. Усі без винятку померлі мають бути відразу доправлені до місць кремації. Це єдиний відомий шлях запобігти розповсюдженню інфекції. Лише полум’я нищить бактерію, що викликає пошесть.

Він знав це. Він знав, що так приписано законом. Але як багато людей цього дотримуються? Це його теж цікавило. Скільки чоловіків брали коханих дружин, з якими розділили своє життя, і кидали у вогнище? Скільки батьків спопелили милих серцю дітей і скільки дітей пожбурили любих батьків у вогнище, сотні футів завдовжки, сотні футів завширшки?

Ні, коли щось і вціліло в тому світі, то це його обітниця — вона не горітиме у вогні.

Минула година, поки він прийняв остаточне рішення. Пішов і взяв її голку та нитку. Він шив, допоки назовні не виглядало лише її обличчя. Потім з важким серцем тремкими руками зашив покривало поверх її рота. Поверх її носа. Її очей.

Закінчивши, він пішов на кухню й випив іще одну склянку віскі. Проте навіть не відчув напою.

Зрештою, нерішуче ступаючи, він повернувся до спальні. Хвилину стояв, хрипко дихаючи; по тому нахилився та обхопив руками її нерухоме тіло.

«Ну ж бо, маленька», — прошепотів він.

Слова немов вивільнили щось усередині нього. Коли він ніс її крізь вітальню, він відчував, як увесь тремтить, як його щоками повільно котяться сльози.

Він поклав її на заднє сидіння й заліз в авто сам. Глибоко вдихнув і потягся до кнопки стартера.

Він здав назад. Знову вилізши з авто, пішов до гаража й узяв лопату. Здригнувся, побачивши, як вулицю повільно перетинає чоловік.

Він поклав лопату до багажника й заліз в авто.

«Зачекайте!»

Крик чоловіка був хрипким. Він спробував бігти, але був занадто ослабленим. Роберт Невілл мовчки сидів, коли чоловік, човгаючи, підійшов.

«Чи не могли б ви… можна взяти… також мою матір?» — сухо проказав чоловік.

«Я… Я… Я…»

Мозок Невілла відмовлявся працювати. Він подумав, що знову заплаче, але стримав себе та напружив спину.

«Я не їду до… туди», — сказав він.

Чоловік, не розуміючи, втупився в нього.

«Але ваша…»

«Я не їду до вогнища, я сказав!» — випалив Невілл і натис кнопку стартера.

«Але ваша дружина, — сказав чоловік. — Ваша дружина…»

Роберт Невілл смикнув перемикач передач, давши задній хід.

«Будь ласка», — заблагав чоловік.

«Я туди не їду!» — прокричав Невілл, не глянувши на чоловіка.

«Але ж це закон!» — криком відповів йому чоловік, зненацька розгнівавшись.

Авто задом швидко виїхало на вулицю, і Невілл розвернув його в напрямку бульвару Комптон. Від’їжджаючи, він бачив, як чоловік стояв на узбіччі й проводжав його поглядом. «Дурень! — проказав роздратовано він подумки. — Ти думаєш, я збираюся жбурнути власну дружину у вогнище?»

Вулиці були безлюдними. Біля Комптону він звернув ліворуч і попрямував на захід. Їдучи, він поглядав на великий пустир справа від авто. Цвинтарем він скористатися не міг. Їх усі позакривали й постійно вартували. Неодноразово людей убивала охорона, коли ті намагалися поховати коханих.

У наступному кварталі він повернув праворуч, проїхав його і знову звернув управо, заїхавши до тихенької вулички, що вела до пустиря. Проїхавши півкварталу, приглушив двигун. Решту дороги він їхав помалу, щоб ніхто не почув авто.

Ніхто не бачив, як він витягав її з авто і як ніс її до порослого високим бур’яном пустиря. Ніхто не бачив, як він поклав її на землю і зник з поля зору, схилившись навколішки.

Він копав неквапливо, устромлюючи лопату в м’який ґрунт, а тепло від яскравого сонця затікало на ділянку, немов розплавлене повітря на блюдце. Піт градом стікав його щоками та чолом, поки він копав, а грудки землі так і миготіли перед очима. У повітря здійнялася пилюка, що наповнила його ніздрі своїм жарким, різким запахом.

Яму нарешті була закінчено. Він відклав лопату і схилився, впершись руками в коліна. Його тіло тремтіло, піт заливав обличчя. Цієї частини він боявся.

Але він також знав, що не можна баритися. Якщо його помітили, то невдовзі вони прийдуть по нього. Бути підстреленим — то ще півбіди. Але тоді її спалять. Його вуста стиснулися. Ні.

Лагідно, якомога обережніше він опустив її в невеличку могилу, переконавшись, що не зачепить її голову.

Він випростався й поглянув донизу, на її нерухоме тіло, зашите в покривало. Востаннє, думав він. Ніяких більше розмов, ніякого кохання. Одинадцять чудових років добігають кінця, покладені в яму. Він затремтів. «Ні, — подумав, — на це немає часу».

Та марно. Світ блимав, спотворений крізь нескінченні потоки сліз, поки він засипав яму гарячою землею, ущільнюючи її довкола непорушного тіла своїми млявими пальцями.

Він лежав одягненим на ліжку, втупившись у чорну стелю. Він був напідпитку, тож у темряві кімнати вирували світляки.

Правою рукою він пробував намацати стіл. Перекинувши рукою пляшку, він спробував ухопити її пальцями, але запізно. Потім розслабився і лежав у нічній тиші, слухаючи, як булькає віскі, розливаючись із пляшки по підлозі.

Його нечесане волосся зашаруділо на подушці, коли він глянув на годинник. Друга ночі. Два дні минуло, відколи він її поховав. Двоє очей дивляться на годинник, два вуха вслухаються в його електричне дзижчання, дві губи стиснуті докупи, дві руки покладені на ліжко.

Він намагався позбутися цієї нав’язливої ідеї, але йому здавалося, що раптом усе в світі потрапило у вир двоїстості, ставши жертвою двійкової системи. Дві мертві людини, два ліжка в кімнаті, два вікна, дві тумбочки, два килими, два серця, що…

Його груди наповнилися нічним повітрям, потримали його, а потім виштовхнули назад; уривчасто вдихнули знову. Два дні, дві руки, два ока, дві ноги, дві ступні…

Він сів у ліжку, звісивши з краю ноги. Його ступні опустилися в калюжу віскі, і він відчув, як враз змочилися шкарпетки. Жалюзі на вікнах деренчали від легкого вітерцю.

Він вирячився в чорноту. «Що залишилося? — спитав себе. — Що ж, зрештою, залишилося?»

Утомлено він підвівся і, затинаючись, пішов до ванної, лишаючи по собі вологі сліди. Порснув в обличчя водою й потягся по рушник.

Що залишилося? Що…

Зненацька він закляк у холодній темряві ночі.

Хтось повертав ручку вхідних дверей.

Він відчув, як шиєю побіг холодок, а шкіру під волоссям почало поколювати. «Це Бен, — почув він версію власного розуму. — Прийшов по ключі від авто».

Рушник висковзнув з його рук, з шелестом упавши на кахлі. Його тіло здригнулося.