33. А що досить було бенкетування на селі, то вирішили повернутись до міста і розшукати батьків Хлої і не відкладати далі шлюбу. Рано-вранці вирядились вони в дорогу, давши Дріасу ще три тисячі драхм, а Ламону - половину нив скосити і зжати, і кіз разом з їх пастухами, чотири пари волів, і зимовий одяг, і волю його дружині; а після того поспішили вони до Мітілени, кіньми й возами, з усією пишнотою. Приїхали вони вночі, і через це городяни їх не помітили; наступного ж дня зібралась юрба чоловіків і жінок коло їхніх дверей. Чоловіки свідчили Діонісофанові свою радість від того, що він знайшов сина, а ще більше, як вони побачили красу Дафніса. Жінки раділи разом із Клеарістою, що вона воднораз привезла додому сина і його наречену. Цих теж Хлоя сповнила здивуванням, виявивши їм свою красу, що була неперевершена. Таким чином усе місто заворушилось, і всі говорили про юнака і про дівчину, і вже хвалили їх щасливе одруження; всі бажали тільки, щоб рід дівчини виявився гідним її краси; і чимало вельми заможних жінок молили богів про те, щоб бути визнаними за матір такої гарної доньки.

34. Але Діонісофанові, який після довгого міркування поринув у глибокий сон, приснилось таке видіння: бачив він, ніби німфи благають Ерота, щоб він нарешті погодився на цей шлюб. Він зняв маленький лук, поклав його до свого сагайдака і звелів Діонісофанові запросити в гості до себе найвельможніших з мітіленців, а коли він наповнить останню чару, показати кожному пам’ятні прикмети і потім проспівати шлюбної пісні. Побачивши й почувши це, він рано-вранці встав і віддав наказ влаштувати блискучий бенкет з усього, що приносить земля й море і що є в болотах та річках; а після того запросив усіх найвельможніших мітіленців у гості. Коли вже настала ніч і наповнена була чара, з якої зливають жертву Гермесові,⁵¹ один із служників приніс ті прикмети на срібному блюді і, починаючи з лівого боку, показав усім.

35. Всі інші не признали їх, але Мегакл, що лежав як найстарший на зверхньому місці, голосно й по-юнацькому палко крикнув: «Що я бачу? Що з тебе сталось, моя донечко? Отже й ти жива? Чи, може, якийсь пастух тільки це знайшов і приніс? Я благаю тебе, Діонісофане, скажи мені, звідки в тебе взялися прикмети моєї дитини? Не позбавляй мене щастя знайти її так, як ти знайшов Дафніса». Але Діонісофан попрохав його спочатку розповісти, як покинули Хлою, і Мегакл, так само палко, розповів: «Колись я був дуже бідним, бо все, що я мав, я витратив на влаштування хорових вистав і державних суден. Коли я був у такому стані, в мене народилася донька. Не маючи бажання виростити її в злиднях, я прикрасив її цими прикметами і покинув, добре знаючи, що багато хто охоче робляться батьками саме в такий спосіб. Отже її поклали в печеру німф і доручили богиням. День-у-день збільшувалось моє багатство, але спадкоємця я вже не мав. Бо мені не судилося щастя породити ще раз хоча б доньку. Проте боги, неначе сміючися з мене, посилають мені вночі сни, які сповіщають, що вівця зробить мене батьком».

36. Ще голосніше, ніж Мегакл, радісно скрикнув Діонісофан, скочив, привів Хлою, пишно прикрашену, і сказав: «Ось дитина, яку ти покинув. Цю дівчину волею богів вигодувала вівця, так само, як коза мого Дафніса. Прийми ж ці прикмети і доньку, а прийнявши їх, віддай ії Дафнісові за дружину. Обох ми покинули, обох ми знову знайшли. Обоє були під захистом Пана і німф і Ерота». Мегакл похвалив його слова і звелів покликати дружину свою Роду і стиснув Хлою в своїх обіймах. І залишаючись там, де вони були, вони опочили. Бо Дафніс поклявся не довіряти свою Хлою нікому, навіть рідному батькові.

37. Коли настав день, всі зібралися знову вирушити до села; Дафніс і Хлоя про це прохали, бо їм не вподобалось міське життя. Та й батькам було до вподоби влаштувати їм сільське весілля. Як тільки прибули вони до Ламона, вони привели Дріаса до Мегакла, а Напу до Роди, і все, що треба для бенкету, влаштували блискуче. Перед лицем німф заручив Мегакл свою доньку, і разом з багатьма іншими жертвами повісив він прикмети Хлоїні там у печері, а Дріасові додав стільки драхм, скільки йому бракувало до десятьох тисяч.

38. Це був веселий день, а тому Діонісофан звелів у самій печері приготувати ложа з зеленого листя і якнайкраще почастував все селянство, запрошене на свято. Тут були Ламон і Міртала, Дріас і Напа, родичі Доркона й діти Філетаса, Хроміс і Лікеніон; також Лампіс дістав пробачення і був на бенкеті. Все було так, як водиться в таких гостей, по-сільському й по-пастушому. Один співав пісню женців, інший жартував у ті жарти, що звичайно бувають круг виноградних давил. Філетас грав на флейті, Лампіс - на сопілці,- Дріас і Ламон танцювали, Хлоя і Дафніс цілувались. Поблизу паслися кози, неначе вони так само брали участь у святкуванні. Городянам, звичайно, це не дуже подобалось, але Дафніс кликав то ту, то другу на ім’я, частував їх зеленим листям, брав за роги й цілував.

39. І так тривало не один день: поки вони жили, вони здебільшого провадили час по-пастушому, шанували богів - німф, Пана і Ерота, умножаючи свої численні отари кіз і овець і вважаючи за найулюбленішу їжу осінні овочі й молоко. Навіть першого сина, що в них народився, годувала коза, а донечку, яка народилася другою, напували молоком вівці; і сина назвали вони Філопойменом, а донечку - Агелою.⁵² Так ці спогади супроводили їх аж до глибокої старості. Вони прикрасили печеру, поставили статуї богів і збудували вівтар пастушому Ероту. Панові замість сосни вони дали храм і назвали його Паном-войовником.

40. Проте все це зробили вони й назвали лише геть пізніше, а того дня, як тільки наступив вечір, усі проводили молодих до шлюбного покою, одні грали на дудках, другі - на сопілках, треті несли великі смолоскипи. Коли ж вони майже дійшли до входу, вони заспівала грубими й дикими голосами, неначе тризубцями проколювали вони землю, а не шлюбної пісні співали. А Дафніс і Хлоя голі лежали одне коло одного, обіймались і цілувались, проводячи безсоннішу ніч, ніж навіть сови. І Дафніс зробив дещо з того, чого його навчила Лікеніон, а Хлоя тільки тепер довідалась, що те, що було в лісі, було тільки пастушою грою.

_________________

1 - Лезбос - острів в Егейському морі (біля північної частини західного побережжя Малої Азії), теперішня назва - Метеліно; найдавніше огнище давньогрецької любовної лірики і батьківщина поетів Аріона, Алкея, Терпандра і поетеси Сапфо (VII - VI в. до нової ери), Лезбос був зв’язаний, в уяві пізньої античності, з любовною літературною тематикою взагалі; мабуть, саме через це - а також через його уславлений клімат та надзвичайну родючість - автор «Дафніса і Хлої» обрав Лезбос місцем дії у цьому творі.

² - Німфи - в античній міфології численні божественні особи, зв’язані з окремими витворами природи (переважно сільської) - богині-заступниці та патронеси окремих лісів, гаїв, гір, річок, джерел, долин, печер, лугів і т. д., а разом з тим і антропоморфічні (чоловікоподібні) втілення та уособлення всіх цих природних явищ в образах чарівних дівчат, що охороняють стада, надають цілющої сили воді своїх річок і джерел і подеколи (див. розд. 7 кн. I «Дафніса і Хлої») провіщають майбутнє. Картину культу німф та шанування її печери в «Дафнісі і Хлої» можна вважати за історично-правдиві, бо цей культ, як переважно сільський і дуже примітивний, залишався в основному незмінним в усі стадії розвитку античної релігії і в багатьох випадках пережив і її остаточний занепад у пізню добу Римської імперії.

³ - З тлумачником картини - тобто з професійним провідником чи «гідом», що має показувати та поясняти чужинцям-туристам усі варті уваги пам’ятники даної місцевості; в багатьох місцях Римської імперії (а особливо - давньої Греції) це була офіціальна посада, оплачувана місцевим урядом.

⁴ - Ерот - давньогрецький бог кохання, син Афродіти (див. прим. 36), який, починаючи з елліністичної доби (з III віку до нової ери), стає чисто літературним алегоричним образом кохання, подібно до цілком відповідного йому римського Амура (Amor) чи Купідона. Цей образ вродливого крилатого юнака (чи навіть хлопця), який немилосердно пронизує з свого лука серця людські стрілами кохання, а зате далі сприяє сполученню й щастю закоханих,- перейшов з античного письменства в літературу й образотворче мистецтво всієї нової Европи, зберігаючи й тут той самий чисто-алегоричний (аж ніяк не релігійний) характер, властивий йому вже в пізньо-античній любовній поезії та белетристиці.