11. Тим часом, як вони ділили між собою такі радощі, Ерот вигадав таку хитру штуку. Вовчиця, що мала вовченят, часто крала з стад сусідніх сіл, бо для живлення своїх маленят вона потребувала багато їжі. Тому селяни зійшлися вночі і зробили кілька ям в сажень завширшки і чотири сажні завглибшки. Вириту землю вони здебільшого розкидали і далеко занесли; а після того, настеливши на ями довгі сухі жердки, вони засипали їх рештою виритої землі, надавши таким чином землі попереднього вигляду, але так, щоб навіть заєць, якби він пробіг, провалив би жердки, які були слабіші, ніж соломинки, і тим виявилося б, що це була не земля, а подоба землі. Не зважаючи на те, що вони так багато ям зробили і в горах, і в долині, їм, проте, не пощастило спіймати вовчицю, тому що й облудну землю вона вчуває. Навпаки, багато кіз і овець зламало собі шию, і замалим не сам Дафніс, а трапилось це так:

12. Два розлючені козли кинулись один на одного в бійку. Через велику силу, з якою вони ринулись один проти одного, один з них зламав собі ріг і з великого болю пустився бігти з криком. Але переможець, що біг за ним слідом, не давав йому спочинку. Дафнісу досадно було за поламаний ріг, і, збентежений буйством козла, він ухопив гілку та кийок і переслідував переслідувача. Але тим що ні утікач, ні гнівний переслідувач не дивилися на те, що в них під ногами, то обоє впали в яму - спочатку козел, а потім Дафніс. Це врятувало Дафніса, бо козел не дав йому розбитись. Плачучи ждав він, чи не прийде хто, щоб його витягти. Але Хлоя, яка все це бачила, поспішила бігцем до вовчої ями і, переконавшись, що Дафніс живий, вона покликала волопаса з сусіднього поля на допомогу. Цей прийшов і став шукати довгого мотуза, на якому Дафніс міг би, тримаючись, вилізти з ями. Але, що поблизу не було ніякого мотуза, Хлоя розв’язала свою головну пов’язку і дала її пастухові, щоб той спустив. Підступили вони близько до краю і потягли; Дафніс ухопив руками пов’язку і піднявся з ями. Бідолашного козла, який утратив обидва роги, вони теж витягли; така жорстока була помста за переможеного козла. Вони подарували його пастухові як нагороду за порятунок, щоб той його зарізав; а вдома вони хотіли сказати, коли помітять, що нема козла, що він загинув від нападу вовків. Повернувшись назад, вони оглянули свої стада і, знайшовши кіз, так само як і овець, у звичному ладі, вони сіли на стовбур зрубленого дуба, щоб подивитись, чи не поранив себе Дафніс під час падіння. Але ніде не було пошкоджень або крові, тільки волосся його та й усе тіло були в м’якій землі і піску. Отже він поклав викупатись, перш ніж Ламон і Міртала помітили б те, що з ним трапилось.

13. Прийшовши в печеру німф, де було джерело, він віддав Хлої одяг і торбинку, а сам, підійшовши до джерела, вимив собі волосся і все тіло; а волосся його було чорне й пишне, тіло засмагле від сонця; можна було подумати, що це тінь від його волосся така смаглява. Але Хлої Дафніс здався красивим; а тим що раніш він не здавався їй красивим, вона вважала купіль за причину його краси. Миючи йому спину, вона відчувала його тіло пружним і м’яким, так що крадькома сама себе кілька разів обмацувала, щоб пересвідчитись, хто з них ніжніший. Що сонце було вже на заході, вони погнали стадо до хат; а Хлої лише з того часу запало одне бажання - знов побачити, як Дафніс купається. Наступного дня, коли вони прийшли на пасовище, Дафніс, сидячи на звичному місці під дубом, дув у свою дудку і разом з тим стежив за козами, які лежали й неначе прислухались до його гри; а Хлоя, сидячи поруч нього, хоч і дивилась теж на стадо своїх овець, але частіше поглядала на Дафніса. І знов, під час його гри на дудці, він здався їй красивим, і знов вважала вона гру за причину його краси; і, подумавши, що й вона може стати красивою, вона взяла після нього дудку до рук. Так само умовила вона його знову скупатись, і дивилася на нього під час купання, і, бачачи його, торкалась до нього руками, і знову поринула в похвали, і похвала була початком кохання. Не знала вона - молоденька дівчина, яка виросла в сільській простоті, що з нею робиться, і ні від кого іншого не чула вона імени Ерота. Але нудьга стиснула їй серце, вона втратила владу над очима і часто називала ім’я Дафніса. Вона нехтувала їжею, проводила безсонні ночі, забувала про отару; вона то сміялась, то плакала, то засипала, то раптом прокидалась; обличчя її блідло, а то знов спалахувало багрецем. Навіть телиця, яку ужалить овод, не поводиться так. Одного разу, коли вона була насамоті, проказувала вона такі слова:

14. «Я напевне хвора, але що це за хвороба, я не знаю. Мені боляче, але ран я не маю; я сумую, хоч ні одна з моїх овець не загинула; я палаю, хоч сиджу в такому погожому холодку. Скільки разів дряпали мене раніш колючки, а я не плакала. Скільки бджіл мене жалили, а я їла. Але те, що тепер мені серце гризе, це гірше, ніж усе те. Красивий Дафніс, але ж і квіти красиві. Гарно звучить його дудка, алеж гарно співають і солов’ї, а мені до них байдуже. О, якби я була його дудкою, щоб він дув у мене, якби я стала його козою, щоб він мене пас. О, люта водо, самого Дафніса ти зробила красивим, а я купалась даремно. Я вмираю, любі німфи, і навіть ви не врятуєте дівчини, яка зросла під вашим захистом. Хто після мене буде квітчати вас, хто буде викохувати бідних ягнят, хто подбає про мого балакливого коника, якого я з такими труднощами впіймала для того, щоб він мене присипляв, співаючи перед печерою? Але тепер втратила я сон через Дафніса, і даремно співає мій коник».

15. Так нудилася Хлоя, так промовляла вона, шукаючи імени Ерота. Але Доркон, той волопас, який витяг Дафніса і козла з ями, юнак, у якого зросла перша борода і який знав Ерота і на ім’я і на ділі,¹⁰ з того самого дня відразу спалахнув коханням до Хлої. Днів чимало минуло, а жага в ньому тільки більше розгорілась, і, зневажаючи Дафніса, як хлопчика, він поклав досягти подарунками або силоміць своєї мети. Для початку приніс він обом дари - Дафнісові флейту волопаса на дев’ять дудочок, з’єднаних не воском, а міддю, а Хлої - шкурку лані, яку носять вакханки¹¹ і таку на вигляд, неначе вона білими фарбами розмальована. З того часу до Доркона почали ставитись як до друга, і скоро він перестав дбати про Дафніса, Хлої ж приносив день-у-день то ніжного сиру, то вінок квітів, то спіле яблуко; одного разу він приніс їй навіть народжене в лісі оленятко, і позолочений дерев’яний кубок, і маленьких лісових пташат. Але вона, не досвідчена в хитрощах кохання, хоч і раділа з подарунків, а ще більше з того, що вона могла тепер обдаровувати Дафніса. І одного разу - бо й Дафніс мав нарешті навчитись діл Ерота - постала між ним і Дорконом спірка про красу, а Хлоя була суддею; а за нагороду переможцеві призначено було поцілувати Хлою. Доркон почав так:

16. «Я, дівчино, більший, ніж Дафніс, а він козопас, я ж пасу волів і кращий від нього, наскільки цінніші корови, ніж кози. Я білий, немов молоко, і волосся моє - як літні жнива, і мати годувала мене молоком, а не тварина. Він же малий і безбородий, як жінка, і чорний, як вовк; він пасе козлів, і тому пахне погано, і такий він бідний, що й собаки не прогодує. Коли ж його, як кажуть, напувала своїм молоком коза, то нічим він від козенят не відрізняється». Отаке й подібне до цього казав Доркон, а потім Дафніс: «Мене вигодувала коза, як Зевса,¹² і хоч я пасу козлів, проте зроблю їх кращими, ніж Дорконові воли; але я не пахну козлятиною, так само, як і Пан, хоч він більше ніж наполовину козел; і в мене є досить сиру, печеного на рожні хліба і білого вина - оце і є багатство найменш заможних селян. Я безбородий, як і Діоніс;¹³ темний, як і гіацинт. Але Діоніс вищий від сатирів,¹⁴ а гіацинт кращий ніж лілії. Оцей же рудий, як лис, і бородатий, як козел, а білий, як жінка міста. І якщо ти й поцілуєш, то зустрінеш у мене уста, а в нього - щетину на підборідді. Подумай також, о дівчино, що тебе годувала вівця, а проте ти така гарна».

17. Далі вже Хлоя не витерпіла і, почасти горда з його похвали, почасти давно вже жадаючи цілувати Дафніса, вона скочила і поцілувала його, хоч не майстерно і не досвідчено, але цілком достатньо для того, щоб опекти його до самого нутра. Отже Доркон втік, з важким серцем, шукаючи інших шляхів до кохання; Дафніс же, не як поцілований, а немов укушений, в ту саму мить засумував лицем, часто здригався і не міг угамувати серце і жадав бачити Хлою, а побачивши, відразу паленів. Лише тепер з подивом помітив він, яке золоте в неї волосся, які великі і ясні в неї очі і як обличчя її справді біліше, ніж козине молоко; Дафніс немов лише тепер прозрів, а до того часу був сліпий. Тепер він, підносячи їжу до рота, ледве куштував її і, хотячи пити, лише вмочував губи. Тепер він здебільшого мовчав, а раніше був більш говіркий, ніж цвіркуни. Колись рухливіший, ніж кози, він тепер лінивий; він перестав доглядати стада і покинув дудку, обличчя його було блідіше, ніж суха трава під час спеки; тільки перед Хлоєю він був балакучий, а залишаючись насамоті без неї, так розмовляв сам з собою: