27. Вони зраділи, почувши з лісу ніжне воркування горлиці. Хлоя побажала довідатись, про що співає горлиця, і Дафніс став її навчати, розповідаючи їй стару казку: «Була одна дівчина, як ти - така красива, такого ж віку, і пасла вона велику череду. Але вона добре знала співати, а корови дуже любили слухати її пісень, і коли вона пасла їх, ніколи не била їх батогом і не колола гострою палицею; сидячи під сосною, уквітчана сосновим віттям, вона співала про Пана та Пітіс-сосну,¹⁶ і корови не відходили від неї. Один хлопець, що недалеко від неї теж пас корів, не менш за неї гарний і що знав співати так само добре, як і вона, почав змагатися з нею, бо голос його був мужній і юнацькою солодкістю перевершував її голос. І він завів співами вісім найкращих корів її стада, заманивши їх до себе. Дівчина сумує про втрату своїх корів і про перемогу над своїм співом і благає богів, щоб вони перетворили її в пташку, перш ніж вона повернеться до свого житла. Боги слухають її і перетворюють на цю пташку, яка любить ліс і співи так само, як та дівчина; і ще тепер вона розповідає про свою втрату у всіх своїх піснях, кличучи втрачених корів».

28. Такі радощі дарувало їм літо. Але восени, під час збору винограду, тірські пірати¹⁷ прибули в цей край на карійському легкому судні, за допомогою якого вони хотіли сховати своє варварське походження;¹⁸ озброєні мечами і в панцерах, вони висадились і почали грабувати й тягти все, що потрапляло їм до рук - запашне вино, зернові запаси і медові соти. Вони також угнали декілька корів із Дорконової череди. Навіть Дафніса, що блукав по берегу моря, вони потягли з собою; Хлоя ж як дівчина виганяла Дріасові вівці пізніше, тому що боялася грубих пастухів. Побачивши гарного, дужого юнака, який видався їм кращою здобиччю, ніж усе, що вони могли знайти на полях, вони більш не чіпали ні кіз, ні іншого добра, а повели його, не зважаючи на його плач і розпач і гукання на Хлою, до корабля. Швидко одв’язали вони линви, узялися за весла і поплили в море. Тим часом і Хлоя вигнала свою отару і несла з собою нову дудку в подарунок Дафнісові; але, побачивши кіз, що розбіглися в безладі, і почувши щодалі голосніше гукання Дафніса, вона більше не стала думати про кіз, про овець, кинула далеко від себе дудку і побігла до Доркона просити в нього допомоги.

29. Але Доркон, ледве дихаючи, сходячи кров’ю від ран, що завдали йому немилосердні розбійники, втрачав уже останній подих. Побачивши Хлою, він відчув у собі іскру минулої любові і сказав: «Зараз, люба Хлоє, я умру; бо нечестиві розбійники зарізали мене, як бика, за те, що я боровся за своїх корів. Але ти мусиш урятувати Дафніса і помститися за мене, а розбійників погубити. Я привчив моїх корів слухатися звука дудки і прибігати на її поклик, хочби як далеко вони паслися. Тому йди з цією дудкою, награвай на ній ту пісню, якої я колись вивчив Дафніса, а Дафніс вивчив тебе. Все інше зробить дудка і мої корови. Я дарую тобі цю дудку, якою я на змаганні переміг чимало волопасів і чабанів; але за те поцілуй мене, поки я ще живий, а коли умру, потужи за мною. А коли побачиш іншого пастуха коло череди, згадай мене».

30. Сказавши це, Доркон поцілував її, і з цими словами та з цим поцілунком настав кінець його життю. Але Хлоя взяла дудку, приклала її до уст і подула в неї так міцно, як тільки могла. І корови чують пісню, і пізнають її, і одним стрибком кидаються, ревучи, в море. Від цього корабель дуже нахиляється на один бік, море розступається під вагою корів, корабель перекидається, і безодня поглинає його. Людей, що були на кораблі, викинуло в море, але не всі однаково могли надіятись на порятунок. Бо пірати були обвішані мечами і лускуватими панцерами,¹⁹ на ногах у них були наколінники аж до середини ноги;²⁰ Дафніс же, що тільки но пас кіз у полі, був босий і напіводягнений, бо пора року стояла гаряча. Отже ті, трохи спробувавши плисти, незабаром потонули, бо тяжка зброя потягла їх на дно; а Дафніс легко звільнився від одягу; щоправда, плавання вимагало від нього деякого напруження, бо досі йому доводилося плавати тільки в річках; але згодом нужда навчила його - він доплив до корів і ухопив двох за роги і, таким чином, між двома коровами, поплив без труднощів і небезпеки, неначе керував візком. Бо корова плаває так, як ніколи не зуміє людина, і тільки водяним птахам і рибам поступиться вона в цьому. Корова ніколи не тонула б у воді, якби рогівник її ратиць не відпадав, як тільки набухне. Істину цього доводить багато місць у морі, які мають назву волового броду.

31. Таким чином, Дафніс, проти всякого сподівання, врятувався від подвійної небезпеки: рабства та корабельної катастрофи. Потрапивши на суходіл і знайшовши там Хлою, яка водночас і плакала і сміялась, він кинувся її обіймати і спитав, чому вона грала на дудці. Вона розповіла йому все: як вона прибігла до Доркона, як навчені були його корови, як він звелів їй грати на дудці і як Доркон умер; тільки про поцілунок вона нічого не сказала, бо соромилась. Тоді вони вирішили віддати всі почесті своєму добродійникові і разом з його родичами виконали похоронну відправу. Вони насипали над ним високу могилу, обсадили її овочевими деревами і принесли йому первістки від плодів своєї праці. Вони також пролили молоко на його могилу і вичавили на ній сік винограду і розбили силу-силенну дудок. До цього приєднувалось жалібне мукання корів, які тривожно бігали взад і вперед; а це, як запевняли козопаси та чабани, було ознакою тужіння їхнього за умерлим пастухом.

32. Після похорону Доркона Хлоя викупала Дафніса в джерелі німф, одвівши його до них у печеру. Собі вона теж вимила, вперше перед Дафнісом, білі, чисті в своїй сяйній красі члени, які не потребували купелі, щоб бути гарними. Потім вони зібрали квіти, які тільки можна було знайти в цю пору року, уквітчали статуї німф і повісили на скелю дудку Доркона як жертовний подарунок. Зробивши це, вони пішли доглянути своїх кіз і овець; але ті лежали тихо, не пасучись і не мекаючи, ніби вони сумували за Дафнісом і Хлоєю, не бачачи їх. Але, як тільки знову появилися Дафніс і Хлоя, і стада вчули звичний пастуший оклик і звуки дудки, то вівці підвелися й почали пастися, а кози почали прудко стрибати, неначе раділи з порятунку свого звичного сторожа. А в серці Дафніса не було радощів: відколи він побачив Хлою голою, а раніше скриту красу - відкритою, серце його гризла немов пекуча отрута. Подих його то бурхливо виривався, неначе з остраху перед якимось переслідувачем, то спинявся, неначе він конав від утоми. Купатись у джерелі йому здавалося страшнішим, ніж у морі, і йому все ще здавалось, що життя його в руках розбійників; бо, простий сільський юнак, він ще не знав про розбій Ерота.

1. Осінь була вже в самому розпалі, і мав відбутись збір винограду; тому все в полях було заняте справою. Один готував давило, другий чистив бочки, а ще інший плів кошики; цей лагодив маленький серп, щоб зрізати грона, той заходився коло каменя, щоб вичавлювати виноградний сік, а той - коло сухого гілля, добре пооббиваного, щоб нести вночі при світлі смолоскипів виноградне сусло додому. Тому й Дафніс і Хлоя тимчасово покинули своїх овець і кіз і помагали одно одному роботою рук своїх. Він приносив грона в кошиках, сипав їх у давила, розчавлював їх і виливав вино в бочки. Вона готувала виноградарям обідати і наливала їм торішнього вина, зрізувала грона з невисоких лоз. Бо на Лезбосі виноград росте не високо, ніде не підноситься і не злазить догори по деревах, лози стеляться по землі і звішуються низько, як плющ: маленький хлопчик, що тільки випростав руки з пелюшок, може дістати ягоди.

2. А жінки, яких, за звичаєм, на свято Діоніса і народження вина запросили із сусідніх сіл на допомогу, кидали оком на Дафніса і хвалили його красу, подібну, як вони казали, до Діонісової. Одна з найсміливіших поцілувала його навіть, що збудило Дафніса, а Хлою засмутило. Люди коло давил прикидали Хлої не одне жартівливе слівце і, як сатири навколо вакханки, танцювали весело навколо неї і запевняли, що бажали б стати вівцями, щоб їх пасла така пастушка. На це й вона раділа, а Дафніс сумував. Згодом вона побажала, щоб збір винограду закінчився, щоб повернутись до звичних полів і, замість диких вигуків, почути звуки дудки і мекання своєї отари. Як минуло кілька днів, виноград був зібраний, сусло вже було в бочках і в зайвих руках не було потреби, а Дафніс і Хлоя знов погнали свої отари в поле. Сповнені радості, вони віддали почесті німфам, принісши їм на жертву від збору винограду грона, що ще висіли на лозі. Та ніколи не нехтували вони ними й попереду, а завжди, виганяючи стада, ставали навколюшки перед німфами і, повертаючись додому з пасовища, знов молилися їм і щоразу приносили їм дари - або квітку, або осінній овоч, або свіже листя, абож трохи молока. За те богині щедро нагородили їх пізніше. А тепер вони, як каже приказка, стрибали, як молоді щенята, спущені з мотузка, грали на дудці, співали і борюкалися з козлами та вівцями.