У Бремені фон Кемпеленові жилось аж ніяк не заможно, і всі знали, що він не раз удавався до карколомних хитрощів, аби нашкребти хоч трохи грошенят. Коли знявся галас навколо підробки документів фірми «Гутсмут і К°», підозра впала на фон Кемпелена, оскільки він саме придбав чималу садибу на Гасперіч-Лейн, а пояснити, звідки взяв на те гроші, відмовився. Згодом його заарештували, та, не знайшовши ніяких певних доказів, випустили на волю. Одначе поліція пильно стежила за ним і виявила, що він часто ходить кудись — завжди однією й тією ж дорогою — і завжди немов пропадає на тому самому місці — в лабіринті вузьких, кручених провулків, що злодійським жаргоном зветься Donder-gat. Нарешті завдяки великій наполегливості його таки вистежили і, вдершись на піддашшя старого семиповерхового будинку в завулку Фляцплац, гадали, ніби зловили на гарячому — фальшуванні документів. Та й він, казали, так сполошився, що в поліцаїв і сумніву не було: злочинець! Вдягнувши на нього наручники, вони обшукали кімнату чи, радше, кімнати, бо, здається, він наймав цілу мансарду.

Одні двері з того приміщення, де його було піймано, вели до комірчини розміром десять на вісім футів, заставленої якимось хімічним приладдям, про призначення якого й досі нічого не відомо. В кутку в невеликій печі горів вогонь, а на вогні стояв неначе подвійний тигель — два тиглі, з'єднані біля вінець трубкою. Один тигель був майже вщерть виповнений свинцем — розплавлена маса мало не сягала отвору трубки; в другому густо парувала якась рідина. Фон Кемпелен, розказують поліцаї, збагнувши, що попався, тут же обіруч ухопив тиглі (в нього на руках були рукавиці, як потім виявилось, азбестові) і вилив усе на кахляну підлогу. Саме тоді йому й надягли наручники і припинили обшук, щоб обшукати його самого, та тільки нічого незвичайного не знайшли, — лише паперовий пакунок із якимось порошком у кишені піджака; як з'ясували згодом, то була суміш сурми і якоїсь невідомої речовини в майже однакових пропорціях. Установити склад цієї речовини не вдалося й донині, але немає сумніву, що колись його таки буде встановлено.

Разом з арештантом поліцаї перейшли з комірчини до передпокою, де теж нічого істотного знайдено не було, а звідти — до спальні. Перерили шухляди й коробки, але вполювали лише якісь неважливі папери й кілька золотих та срібних монет. Урешті, зазирнувши під ліжко, вони побачили звичайнісіньку шкіряну валізу — величеньку, без завісів, замків чи защіпок, ще й недбало прикриту кришкою, не вздовж, а впоперек. Хотіли витягнути її звідти, але виявили, що навіть спільними зусиллями (було їх троє, і всі здоровила) «годі її зрушити з місця». Дивувались вони, дивувались, аж один поліз під ліжко, глянув і сказав:

— Та що тут дивного, — вона вщерть набита старими мідяками!

Упершись ногами в стіну, щоб мати точку опори, він з усієї сили наліг на валізу, а товариші, теж з усієї сили, тягли її до себе, — так, з неабияким трудом, її видобули з-під ліжка і обстежили, чим вона набита. Виявилося, що «старі мідяки» — це невеличкі гладенькі кружальця металу неправильної форми розміром від горошини до долара, більш-менш пласкі й загалом «дуже схожі на свинець, коли його розплавити, вилити на долівку й дати застигнути». Одне слово, всі три поліцаї були свято переконані, що то — мідяки. Про те, що то золото, вони й гадки не мали, — та й як така нісенітниця могла прийти їм у голову? Уявіть собі їхній подив, коли другого дня весь Бремен довідався, що «купа мідяків», яку вони тягли в поліцейську дільницю, не потрудившись бодай одненького вкинути до власної кишені, — не просто золото, щире золото, а й метал, набагато цінніший за той, з якого карбують монети; фактично кажучи, абсолютно чисте, якнайщиріше золото без найменших домішок!

Нема потреби описувати, як фон Кемпелен зізнався (в тому, в чому зізнався) і як його звільнили, бо все це відомо. Те, що він справдив, — за духом і суттю, коли не за буквою, — давню примарну мрію про філософський камінь, жоден тямущий чоловік не заперечуватиме. Висновки Араґо, звичайно, вимагають якнайуважнішого вивчення, але й він не бездоганний, і те, що в його доповіді говориться про вісмут, слід прийняти cum grano salis.[2] Річ у тім, що до сьогодні жоден аналіз не давав результатів, і коли сам фон Кемпелен не підкине нам ключика до власної таємниці, справа ця, найімовірніше, ще не один рік лишатиметься in status quo.[3] На сьогодні ми знаємо, можна сказати, твердо одне: чисте золото цілком можливо дуже легко одержати зі свинцю в сполуці з певними речовинами, склад і пропорційний вміст яких невідомий.

Розважають, звичайно, і про ближчі та дальші наслідки цього відкриття, — відкриття, що його чи не кожна розумна людина відразу пов'яже з повсюдним підвищенням інтересу до золота, викликаним недавніми розробками в Каліфорнії; ця думка неминуче веде за собою іншу: Кемпеленів винахід виявився б украй несвоєчасним. Адже чимало людей лише через те не подалися до Каліфорнії, що прикинули: якщо там такі багатющі поклади, то золото настільки впаде в ціні, що їхати за ним у таку далеч бозна чи варто. А що допіру скажуть ті, хто таки зібрався їхати, чи — тим паче — ті, хто вже там, коли вони дізнаються про це дивовижне відкриття? Відкриття, яке прямо вказує, що золото, коли не брати до уваги вартість його виробництва, хоч якою вона буде, тепер — а чи невдовзі (фон Кемпелен навряд чи довго триматиме таємницю) — цінитиметься не дорожче, ніж свинець, і набагато дешевше, ніж срібло. Сьогодні дуже складно передбачити, чим обернеться це відкриття, та одне можна сказати напевно: якби повідомлення про нього з'явилося півроку тому, це відчутно позначилося б на заселенні Каліфорнії.

У Європі наразі воно далось узнаки тим, що ціна свинцю підскочила на двісті відсотків, а срібла — майже на двадцять п'ять.

Текст Едґара По «Фон Кемпелен і його відкриття» було вперше надруковано в літературному щотижневику “The Flag of Our Union” 14 квітня 1849 року. Цей текст був містифікацією, завдяки котрій Едґар По прагнув втримати американців від «золотої лихоманки», що охопила багатьох у зв’язку з виявленням у Каліфорнії великих покладів золота. Хімік фон Кемпелен, котрий начебто винайшов засіб перетворювати свинець на золото — це придуманий письменником персонаж, в дійсності такої людини не існувало. Але інші згадані в тексті вчені, а також часописи були реальними, що мало впевнити читачів в тім, буцімто ця небилиця є істиною. Прізвище для неіснуючого, вигаданого ним хіміка По очевидно «позичив» в угорського механіка і винахідника Вольфґанґа фон Кемпелена (1734-1804).

Араґо Доменік Франсуа (1786-1853) — французький фізик, астроном, популяризатор науки.

«Дурноманів часопис» — (в оригіналі “Silliman's Journal”) науково-популярний журнал Бенджамена Сіллімена (1779-1864). «Сіллімен» англійською означає «простак», «дурень».

Лейтенант Морі — американський учений Метью Ф. Морі (1806-1873), талановитий популяризатор наукових знань.

«Допитливий кур’єр» — “Courier and Enquirer”. Повна назва цієї газети “Morning Courier and New-York Enquirer”. Видавалася у 1829-1861 роках.

... містерові Тражу... — «Траж» — це перевернене слово «жарт». В оригіналі — Mr. Kissam. По питає, чи “Kissam”не означає “Quizzem” (від “quiz” — «насмішник», «глум»).