Ось дуже симпатична латинська фраза, та ще й рідкісна (годі вже бути більш recherche або лаконічним у латині, що така вже поширена) — ignoratio elenchi.[9] «Він піддався ignoratio elenchi» — тобто слова ваші зрозумів, а думки не второпав. Він, як бачите, йолоп. До того нещасного ви звертаєтесь, коли подавились, — от він і не може второпати, про що ви там говорите. Киньте йому в зуби ignoratio elenchi — і він стертий на порох. Якщо ж насмілиться огризнутися, процитуйте з Лукана* — ось воно, — що «мова — це anemonae verborum», слова-анемони. Бо ж анемон, як вам відомо, — показний, але без запаху. Коли ж він почне виступати, вдарте insomnia Jovis, візіями Юпітера, що ними Сілій Італік називає величні та піднесені думки. Це буде переконливо й поцілить йому в саме серце — тільки падай і вмирай. Ви пишете, ласкава пані?

З грецької треба взяти щось милозвучне — наприклад, з Демосфена: «Ανεζο φεοων χαι παλιν μαχσεται». Ось досить стерпний переклад у героїко-пародійному стилі:

Бо хто тікає — биться йде,

Чого не зробить, як умре.

У блеквудській статті нема нічого показнішого за пасаж давньогрецькою мовою. Глибина — вже в самих літерах. Зверніть лиш увагу, мадам, який хитрющий вигляд у Епсілона! Фі — то вже точно мало б бути єпископом! А Омікрон — чи бачив хто удатнішого? А гляньте на Тау... Одне слово, грецька мова в сенсаційній статті не має собі рівних. А в нашому випадку вона більш ніж доцільна. Лайніться на всі заставки — і той нікчемний, замшілий пень, що ніяк не міг утямити людську мову про курячу кісточку, враз усе змакітрить — навіть не сумнівайтеся!

Оце й усі настанови, які я отримала від містера Блеквуда по суті справи. На мою думку, їх було цілком достатньо. Тепер я вже була готова написати справжню блеквудську статтю і сповнилась рішучості взятися до неї без зволікань. На прощання містер Блеквуд висловив побажання придбати майбутню статтю, але оскільки добродій міг запропонувати не більше п'ятдесяти гіней за аркуш, я подумки прикинула, що, ніж віддавати її за безцінь, то хай уже краще наша асоціація з неї скористає. Та попри таку скнарість містер Блеквуд був надзвичайно люб'язним в інших питаннях і повівся зі мною вельми ґречно. Його прощальні слова запали мені в саме серце і я завжди з вдячністю пам'ятатиму їх.

— Люба моя міс Зенобіє! — вигукнув він зі сльозами на очах. — Чи не міг би я ще хоч трохи допомогти вам у таких похвальних починаннях? Що б ще такого придумати, га? Так мені думається, що утопитись вам навряд чи поталанить, ані повіситись, та й кісткою не вдавитесь, ані собак... стривайте, стривайте! Слухайте, у нас надворі є парочка дуже симпатичних бульдогів — вищий клас! Справжні звірюги, будьте певні — саме те, що вам треба, зжеруть вас зі всіма auriculas та іншим за п'ять хвилин, як не менше (засікаю час). Але почуття які — подумайте лишень! Гей! Гей! Гей, ви, Томе, Пітере! Діку, негіднику! Ану, випустіть отих...

Але оскільки я страшенно поспішала й не мала вже ні хвилини часу, то, попри все небажання, мусила розпрощатись і мерщій піти, — щоправда, трохи поспішно, що явно суперечило правилам чемного поводження.

Тепер моїм головним завданням було невідкладно влізти в якусь халепу, як мені наполегливо радив містер Блеквуд. З цією метою я більшу половину дня проблукала по Едінбурґу в пошуках відчайдушних пригод, що відповідали б силі моїх почуттів і були б гідними тієї помпезної статті, яку я збиралася писати. Впродовж усієї екскурсії мене ні на крок не полишали негр Помпей і болонка Діана, яку я привезла з Філадельфії. Лише надвечір я успішно завершила своє натхненне починання, коли власне й сталася одна важлива подія, суть якої я виклала у своїй наступній блеквудській статті.

Що так незмірно надокучило вам,

Прекрасна дамо?

«Комус»*

Був тихий і ясний вечір, коли я вийшла пройтись по славному місті Едіні.* На вулицях панував страшенний гамір і штовханина. Чоловіки балакали. Жінки кричали. Діти галасували. Свині верещали. А колеса — гуркотіли. Бики — ревли. Корови — мукали. Коні — іржали. Коти — нявчали. Собаки — танцювали. Танцювали! Чи то ж можливо? Танцювали! Гай-гай, подумала я, для мене пора танців минула! Так буває завжди. Цілий рій журливих спогадів прокидається часом у душі генія й поета-споглядача, особливо генія, рокованого на безнастанну, постійну і, можна сказати, тривалу — так, тривалу й тривку — гірку, болючу, тривожну — і, хай не боронять мені сказати, — дуже тривожну дію ясного, божественного, небесного, високого, шляхетного й очисного впливу того, що по праву можна назвати найзавиднішою, воістину завидною — ні, преблагороднішою, найбільш солодко-неземною і, так би мовити, найзвабливішою (коли пробачите мені такий несподіваний вираз) річчю в усьому світі (даруй, любий читачу!). Одначе я дозволила собі захопитись. Кажу ще раз — у такій душі стільки спогадів здатна пробудити будь-яка марничка! Собаки танцювали! А я — я не могла! Вони викаблучувались — я плакала. Вони стрибали — я гірко ридала. Зворушлива картина! Освіченому читачеві вона напевне нагадує чудові рядки про загальну відповідальність на початку третього тому класичного китайського роману знаменитого Чай Сам-п'ю.

В моєму самотньому блуканні по місту я мала двох скромних, але відданих супутників. Діана, моя люба пуделиця! Чарівне створіння! На єдине око її звисав жмуток шерсті, на шиї був прегарно пов'язаний блакитний бант. Діана мала не більше п'яти дюймів зросту, зате голова в неї була трохи більша від тулуба, а хвіст, відрубаний зовсім куцо, надавав цій неабиякій тваринці вигляду ображеної невинності, і тому вона була загальною улюбленицею.

А Помпей, мій негр — любий Помпей! Як мені забути тебе? Я спиралась на Помпеєву руку. Зріст його був три фути (я люблю точність), вік — сімдесят, а може, й вісімдесят років. Він був кривоногий і опасистий. Рот його, як і вуха, важко було назвати маленькими. Але зуби його були наче перли, а білки величезних банькатих очей аж світились. Природа не наділила його шиєю, а кісточки (як звичайно в представників його раси) помістила посеред ступні. Одягнений він був навдивовижу просто. Весь його убір складався з десятидюймової нашийної хустки та майже нового сукняного пальта, що належало колись високому й ставному докторові Грошолуппові. То було чудове пальто. Гарно покроєне. Гарно пошите. Пальто було майже нове. Помпей притримував його обома руками, щоб воно не впало в багно.

Нас було троє, і двох я вже змалювала. Був ще й третій, і тим третім була я сама. Я — синьйора Псіхея Зенобія. А зовсім не Сюкі Снобе. У мене дуже імпозантна зовнішність. Того дня на мені була малинова атласна сукня й небесно-блакитна арабська мантилья. Сукня була оздоблена зеленими аграфами й сімома вишуканими оборками з жовтогарячих аврикул. Отже, я була третьою. Була пуделиця. Був Помпей. І була я. Нас було троє. Кажуть, що й фурій спершу було тільки три: Мельті, Німі й Геті — Думка, Пам'ять, Цигикалка.

Спираючись на руку галантного Помпея, супроводжувана на пристойній відстані Діаною, я йшла однією з людних і мальовничих вулиць нині спустілої Едіни. Раптом перед моїми очима постала церква — готичний собор, величезний, старовинний, із високим шпилем, що стримів у небо. Що за безумство опанувало мене? Нащо заквапилась я назустріч фатумові? Мене охопило невтримне бажання зійти на запаморочливу височінь і звідти глянути на величезне місто. Двері собору були відчинені, ніби запрошували ввійти. Доля моя була вирішена. Я вступила під похмуре склепіння. Де був мій ангел-охоронець, якщо такі ангели існують? Якщо! Коротке, але зловісне слово! Цілий світ таємниць, значень, сумнівів і невідомості міститься в твоїх чотирьох літерах! Я вступила під похмуре склепіння! Я ввійшла, нічого не зачепивши своїми жовтогарячими оборками, я пройшла під порталом і опинилась у переддвер'ї храму. Так, кажуть, могутня річка Альфред текла під морським дном, не псуючись і не промокаючи.