Будинок Гуго Парчеллінга сяяв, згори донизу облитий неоновим полум’ям ілюмінації. Різноколірні стрілки на фасаді мигтіли, гасли і знову спалахували. Парчеллінг давав грандіозний бал з нагоди свого видужання. Колосальний багатоповерховий гараж, побудований у формі гвинтових сходів, був переповнений, а машини все прибували. Полісмени зустрічали приїжджих і відводили їх на бокові вулиці, де ще була змога поставити машини.

Нечутно підкотив яскраво-рожевий лімузин. Полісмен підскочив, відчинив дверці, і на асфальт ступив Джон Триллінг. Піднявся парадними сходами, вистеленими пишним килимом. Нагорі його зустрів господар.

— Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Гуго, — мовив Триллінг. — Я зустрів твого лікаря. Він запевняє, що все погане минулося.

— Сподіваюсь, адже у мене стільки справ на цьому світі, — посміхаючись, тиснув йому руку Парчеллінг.

Зайшли до гостей у зал.

Стіл був чудовий. Гуго Парчеллінг завжди славився умінням знаходити хороших кухарів. Цього разу кухарі, привезені з Африки, особливо постаралися. Серед гостей панувало пожвавлення, виголошували тости, піднімали бокали з іскристим вином.

У величезному залі було напівтемно. Всі чотири стіни являли собою телевізійні екрани, на яких відображалась вузька прибережна смуга, засаджена пальмами, а далі зеленувато-блакитне тропічне море. Прозорі хвилі ліниво лизали білий пісок і тіла купальниць. Деякі загорали, інші пустували у воді, сповнюючи повітря вигуками. Часом пестливий морський бриз пружною хвилею прокочувався по залі, приємно освіжаючи гостей.

Здавалось, ніби вони зібралися на маленькому острівку посеред океану. Ілюзія була настільки повною, що деякі гості боязко підгинали ноги, коли хвиля, надміру розгулявшись, підповзала дуже близько.

Парчеллінг переходив від однієї групи гостей до іншої. Всі визнали, що цього вечора він має цілком здоровий вигляд.

— Чому ти такий невеселий, Джоне? — звернувся Парчеллінг до товариша, котрий забрався у відлюдний куточок за фонтаном.

— Невеселий? Ні, — відповів Триллінг, — просто забажалось на вільне повітря. Чи не вийти нам, скажімо, на балкон?

Після випадку на байамському пляжі Гуго став дуже боязким і навіть слухати не хотів про те, щоб вийти на вулицю. Але балкон… Знаменитий балкон з висячим садом в особняку Парчеллінга привертав увагу багатьох.

— На балкон? — завагався Парчеллінг. — Просто не знаю… Надворі холодно.

— Та ні ж, тепло і сухо, — заперечив Джон.

— Ну що ж, — зважився Парчеллінг, — хай буде по-твоєму.

Він підкликав лакея і віддав розпорядження. Через хвилину одна стіна з морськими хвилями і дівчатами відсунулась, і гості з радісними вигуками подались у висячий сад.

Гуляння було в розпалі. Всі веселилися (чи вдавали, що веселяться), і ніхто не помітив, звідки взялося лихо — маленька біла хмарка, що ліниво пливла майже під стелею. Вона закружляла, поступово знижуючись і наче націляючись на когось. Якась жінка побачила хмарку і пронизливо скрикнула. В ту ж мить хмарину помітили всі гості. Вона схожа була на гігантську медузу, не вистачало тільки щупалець.

Охоплені жахом люди дивилися на пульсуючу білу хмарку, мов загіпнотизовані. Одні застигли нерухомо, інші намагалися сховатись.

— Це вона, Джоне! Змилуйся, боже, це знову вона, — прошепотів Гуго, хапаючи Триллінга за рукав.

І, розштовхуючи гостей, метнувся до виходу. Він уже подолав майже весь шлях, коли хмарка нарешті знайшла свою жертву. В ній щось зашипіло, і вона кинулась навздогінці за Парчеллінгом.

— Рятуйте! — заволав Парчеллінг, хапаючи то одного, то другого за рукав, але гості шарахались од нього, як від зачумленого.

Та ось хмарка, наче зважившись, легко зісковзнула вперед і обкутала нещасного Парчеллінга. На мить мільйонер щез, потонувши в молочному тумані. Почувся звук, ніби лопнула струна, і хмарки не стало. Парчеллінг лежав на боці, незручно повернувши руку. Він був непритомний. Дихав хрипко і важко, в грудях булькало.

І знову сенсація, знову аршинні газетні заголовки: “Повторення байамської трагедії”, “Виклик вільному світові”, “Час захистити найкращих синів народу від підступів темних сил”, “Катіля Револьса посадити на електричне крісло…”.

На розслідування справи з “хмаркою Парчеллінга” було кинуто найкращі поліцейські сили країни. Чимало науково-дослідних інститутів почало займатися спеціальними дослідженнями, намагаючись розгадати таємницю білої хмарини. Безуспішно. В одній лабораторії вдалося штучно одержати кульову блискавку, яка ганялася за металевим роботом і, наздогнавши, спопеляла його. Але це ні на крок не наблизило до розгадки таємниці хмарини. Справді, принадою для штучної кульової блискавки були феромагнітні матеріали, в першу чергу сталь. На виготовленого з немагнітних матеріалів робота блискавка ніяк не реагувала. Що ж змушувало хмарку переслідувати саме Парчеллінга? Що тут правило за принаду? Відповіді не було.

Тим часом Парчеллінг лежав тяжко хворий. Його лікували, робили уколи, переливали кров, та всі ці засоби не дуже допомагали. Тільки-но хворий приходив до пам’яті, як його охоплював панічний жах: Гуго наказував оглянути всі кутки палати і швиденько закутувався з головою в ковдру, щось бурмочучи про смертельну небезпеку.

Він страшенно схуд і скидався на скелета.

Його справи на фондовій біржі вів Джон Триллії йшли вони тепер зовсім не блискуче, акції безперерві падали. Та хіба можна винуватити в цьому Триллінга? У нього й своїх справ по зав’язку. Хіба простежиш які слід за справами свого друга? Крім того, акціонери відсахнулися від Гуго Парчеллінга, немов таємнича хмарина могла і їм у чомусь завадити…

— Лантар, замри!

Великий пес-вовкодав завмирав, стоячи на задніх лапах. Джон Триллінг з насолодою дивився на пса, нерухомого, мов статуя. Намилувавшись, командував:

— До мене!

І пес, радісно гавкаючи, кидався йому на груди, намагаючись лизнути в обличчя. Часто це йому вдавалося, і тоді Джон удавано гнівався, легенько ляскаючи пса. Було видно, що обидва добре розуміють один одного.

В цьому неповороткому товстуні в яскравому шовковому халаті важко було одразу впізнати грізного Джона Триллінга. Великий Хазяїн пустував і веселився, як хлопчик.

— До вас зірка, бос, — мовив, нечутно зайшовши, дворецький.

— Яка зірка? — не зрозумів Джон.

— Знаменита Мерілін Грінгі.

— О, Мерілін! Чого ж ти? Клич!

— А… може, подати вам перевдягтись?..

— Ет, церемонії! Ти ж знаєш, що ми з Мері давні друзі.

Залишившись сам, Триллінг сів за стіл, набрав серйозного вигляду. Двері відчинилися, і в кімнату швидко ввійшла Мерілін.

— Здрастуйте, Мері, — підвівся Джон. — Радий вас бачити.

Пес стримано загарчав, вищиривши ікла.

— Лантар, ти не впізнаєш мене? — здивувалася. Мерілін.

— Нічого дивного, міс, — посміхнувся Джон. — Ви так рідко до нас заходите, що пес встиг забути вас. А ваш покірний слуга скучив за вами.

— Я таки винна перед вами, Джоне.

— О, що ви! Звичайно, ми могли б бачитися з вами частіше. Сідайте, люба, сідайте! Краще сюди, в крісло.

Мерілін сіла, закинувши ногу на ногу, й запалила сигарету.

Лантар заспокоївся, підійшов до Мерілін і сторожко обнюхав її ноги.

— Так що ж привело вас до мене? — спитав Триллінг. — Певно ж не просто бажання побачитись, — з гіркотою додав він.

— Так, Джоне. Я прийшла до вас в одній справі, — неголосно мовила Мерілін. — Відносно Катіля Револьса.

— Ось воно що, — насторожився Триллінг.

— Ця людина не має ніякого відношення до тієї жахливої пригоди.

— Але ж він сам зізнався.

— Револьс психічно хворий, і це в нього манія.

— Навряд, — похитав головою Триллінг. — А чому, власне, доля Катіля Револьса хвилює чарівну Мерілін?

— Кращого Іоанна Хрестителя нам не знайти.

— Не турбуйтесь. Найкращі трагіки країни будуть до ваших послуг. Про це я сам подбаю.

— Револьс невинний, — палко мовила Мерілін.