— Феліксе, — тихо кликав Георгій Георгійович, стаючи навколішки поруч кока.

Він помацав пульс, похитав головою й швидко почав перев’язувати рани.

Дивно. Ми всі називали кока чомусь тільки на прізвище, частенько лаяли його за сварливий характер. Але ж він, далебі, непогана людина. Так, прекрасна людина!

Думаючи про Лібіна, я підійшов до термояда. Тут дим був густіший. Але мені все ж пощастило розгледіти покручені, понівечені лінії установки. Стальна півметрова стіна внаслідок вибуху вигнулась, мов паперовий аркуш. Я помацав її теплу поверхню. Вона помітно світилася, але це була не радіація — мій лічильник мовчав — а якесь невідоме світіння, схоже на люмінесценцію.

Забинтованого Фелікса віднесли в медвідсік.

Дим потроху розвіювався.

— Еге, голубе, та ти посивів, — здивовано сказав Георгій Георгійович, підходячи.

Я обернувся до дзеркальної поверхні, вмонтованої в стіну. Що за химера? З амальгамної поверхні на мене дивився зовсім сивий чоловік. Машинально я провів долонею по волоссю. Диво, та й годі! Там, де я провів долонею, сивини поменшало. На руці залишився сріблястий наліт.

Відтоді, як стався вибух в енергетичному відсіку, пластинки наче війну нам оголосили. Поведінка їх різко змінилася. Якщо раніше пластинку брали до рук і вона не завдавала нікому шкоди, то тепер, доторкнувшись до неї, людина діставала дуже сильний шоковий удар. Щоправда, дехто (серед них і я) переносив такий удар на ногах. Інші ж надовго непритомніли. Так сталося з Георгієм Георгійовичем, і його довелося відправити в медвідсік.

Медвідсік на “Ізольді” весь час був порожній. Ніяких травм у членів екіпажу не було, а хворобливі віруси було знищено на Землі ще сто п’ятдесят років тому. Тож обходилися без хворих. Астрофізики жартували: “наш медвідсік — найкращий зразок вакууму”.

А тепер майже всі гамаки були зайняті.

Я зайшов провідати старпома. Георгій Георгійович посміхнувся, і це мене порадувало. Годину тому він був непритомний. Я сів біля нього на плетений вініловий стілець.

— Як самопочуття?

— Нівроку.

— А там? — стишивши голос, кивнув я до гофрованої ширми, що запинала куток медвідсіку.

Там лежав Лібін.

— Вставили штучні легені. У нього в альвеолах виявили наліт срібла, схожого на твою сивину.

— Що каже Дмитро Анатолійович?

— Казав, що житиме. Сімдесят шансів із ста. Дмитро Анатолійович зробив пластичну операцію обличчя.

З-за перегородки вийшов стомлений і похмурий Дмитро Анатолійович.

— Розмоляти з ним ще не можна, — звернувся він до мене, поправляючи рукав халата.

— Ми трохи, Митю, — попросив старпом, — кілька слів.

— Ну, глядіть, — змилувався лікар.

— Як там пластинки? — спитав Георгій Георгійович, коли лікар пішов. — Лютують?

— Як і раніше.

— Принаймні, гірше не стало?

Я похитав головою. Мені не хотілося бентежити старпома. Насправді ж становище на “Ізольді” за ці кілька годин набагато погіршало.

Пластинки від пасивної тактики перейшли до активної. В коридорах, вигнувшись, зі стелі ці загадкові пластинки стрибали на людей. Хоч вони були й не дуже важкі, але від удару людина падала непритомна, часто з небезпечними ушкодженнями.

На щастя, наші кібернетики дещо придумали від такої напасті. Вдень і вночі досліджуючи невідому речовину, вони помітили, що пластинки “бояться” особливим чином орієнтованого електромагнітного поля надвисокої частоти. Якщо таке поле траплялося їм на дорозі, вони негайно звертали вбік.

Потім відзначились технологи — протягом короткого часу вони виготували для членів екіпажу комбінезони з потрібним полем надвисокої частоти — НВЧ7. Та, на лихо, пластинки “боялися” лише певної орієнтації поля.

Вони незабаром навчилися вибирати потрібний напрямок, нападаючи. Отож, комбінезони допомагали тепер лише почасти.

Ми вже звикли до всіляких бід, і все ж те, що трапилося сьогодні, приголомшило всіх. Зник триметровий параболоїд обертання, в якому синтезувалися відомості, що надходили від зовнішніх інформаційних приладів корабля. Без цього синтезу не міг працювати обчислювальний центр, що розраховував траєкторію “Ізольди”. Кіберштурман виявився непридатним до дії.

Нічого не залишалося, як увімкнути малі фотонні дюзи. Зросло прискорення, і всі предмети на “Ізольді” стали значно важчі.

Особливо тяжко переносили прискорення наші хворі в медвідсіку. Я в душі сподівався, що підвищена вага якось втихомирить наших ворогів, але ці надії не справдилися: на пластинки перевантаження не діяло. Як і раніше, кількість пластинок зростала, вони і досі “нападали” на людей.

Щохвилини ми з острахом чекали пробоїни в корпусі корабля. Тільки тепер ми по-справжньому оцінили дотепний секційний принцип, який земні інженери поклали в основу конструкції “Ізольди”. Корабель складався з секцій, як у старовинному підводному човні (я бачив колись такий човен у музеї Світового океану).

Якщо пошкоджувалась яка-небудь секція, корабель все ж не тонув: кожен відсік було герметично ізольовано від сусідніх.

Але мимоволі спадало на думку: а що як секції руйнуватимуться одна за одною? Тоді загибель “Ізольди” тільки трохи віддалиться…

Я заліз у маніпулятор і перевірив герметичність. Зелене око на пульті керування заспокійливо підморгувало: все гаразд. Залишалось чекати загального сигналу.

Три маніпулятори вишикувались один за одним на підлозі барокамери. В тому, що стояв переді мною, перебував старпом, позад мене — Валентин. Кожен маніпулятор скидався на хаотичне нагромадження якихось куль, кубів, щупалець і хвилеводів, причому все це громаддя підносилось на двох магнітних гусеницях.

Маніпулятор був необхідний при висадках на невідомі планети або коли треба вилізти на поверхню корабля. Він був схожий на слона, але слона дужого, до того ж розумного і спритного: він не тільки підкорявся людині, що сиділа всередині, захищаючись од космічної радіації, але й мав чудові “органи чуття”: фотоелементи, гамма-рентген, локатор, акустичний приймач, термоелементи. Все це давало йому можливість діставати необхідну інформацію про навколишній простір. Ця інформація надходила в електронний мозок, який робив відповідні висновки. При цьому людина лише наказувала: “Треба наблизитися до тієї фіолетової гори” або “Треба форсувати цей потік”. А мозок уже сам вирішував, як зручніше наблизитися до гори або як краще форсувати бурхливий потік киплячого аміаку. Бувало, що маніпулятор відмовлявся виконувати якесь розпорядження. Це означало, що при виконанні цього завдання піддається небезпеці життя людини, яка сидить усередині. В цьому випадку спрацьовувала складна запобіжна система. Людина повинна була або відмінити своє попереднє розпорядження, або вимкнути запобіжник і свідомо йти на ризик.

Якщо людина не могла чи не встигала одразу зорієнтуватись, лишалося одне — дати маніпулятору можливість самому вирішувати.

Сьогодні ми готувалися до вилазки на поверхню “Ізольди”. Треба було вкрити життєво важливі відсіки самозатягливим пластиком на той випадок, коли в корпусі буде пробоїна.

Звичайно, можна було відрядити назовні самих роботів, стежачи за ними по екрану телевізора і віддаючи команди. Але люди на поверхні зорельота, певна річ, діятимуть оперативніше, а для нас була дорога кожна хвилина.

Нарешті тиск у барокамері впав настільки, що можна було вибиратися назовні.

— Старт! — пролунав у радіонавушниках голос Георгія Георгійовича, і я натиснув стартер.

Гусениці маніпулятора почали рухатись. Він повільно поповз прямо в відчинений люк.

Хоч я вилазив на поверхню десятки, якщо не сотні указів, величне видовище космосу завжди вражало мене. Я не вірю тим космонавтам, що стверджують, ніби до Простору можна звикнути, як можна звикнути до краси заходу сонця в горах або до розлогої пшениці, яку хвилює степовий вітер, чи до квітучої вишні.

А мені космос здається щоразу іншим. Інакше, ніж учора, незмигно горять зорі, по-новому дихають далекі світи, підозріло дивлячись на зухвалий зореліт.