Він знайшов батька і Віктора Івановича на тому ж місці, звідки пішов.

— Тату, я бачив підводний човен! Атомний! — збуджено вигукнув Федя.

— Мабуть, готуються до параду, — сказав Віктор Іванович. — Через два тижні — День Військово-Морського Флоту.

— Ми ось із Федьком, як справжні моряки, так склали свій, маршрут, щоб на той час бути в Севастополі,— посміхнувся Євген Михайлович.

— Добре вирішили, — кивнув Віктор Іванович і додав поспіхом: — А втім, чого ми стоїмо? Ходімте до мене в каюту.

Звичайно, Феді ця пропозиція дуже сподобалась. «Хоч побачу, які тут каюти».

Простора одномісна каюта була вмебльована по-сучасному — зручно і просто. Полірований столик, на ньому білий телефон. Інші меблі й стіни приємного абрикосового забарвлення.

— У вас тут затишно, — промовив Євген Михайлович.

Атож, коли обладнували корабель, врахували все — і комфорт, і зручність. Ось бачите, замість дерева і звичайних декоративних тканин тут використано пластифіковані матеріали… Хімія! Дешево й гарно. І воднораз безпечно проти пожежі… А зверніть увагу на температуру в каюті. Не жарко й не холодно. Тут змонтовано спеціальну систему кондиціювання, коли повітря при потребі охолоджується чи навпаки — підігрівається. Так само регулюють і вологість.

Федя зацікавився невеличким портретом у рамці, що стояв на столику. Це було фото військового, підполковника. Приємне, відверте обличчя, погляд ледь задумливий. На грудях два ордени Червоного Прапора і медаль «XX лет РККА».

— Мій батько, — пояснив Віктор Іванович. — Це його останнє фото. — Він помовчав. — До речі, коли будете в Севастополі, обов'язково підійміться на Сапун-гору. Враження незабутнє. Я там довго ходив по траншеях, по бліндажах, усе думав: «Це ж тут біля гармат і мінометів двісті п'ятдесят днів і ночей стояли на смерть наші солдати й матроси, захищаючи Севастополь від фашистів… Для мене Сапун-гора особливо священна. Дванадцятого квітня сорок другого року там поліг мій батько, командир бригади морської піхоти…

Віктор Іванович замовк. Було видно, що він розхвилювався.

— Йому було всього двадцять шість, а він уже воював із франкістами в Іспанії. Я й іспанську обрав не просто так, а в пам'ять про батька… Пригадую тридцять шостий рік, усіх нас тоді дуже хвилювала громадянська війна в Іспанії. У мене, чотирнадцятилітнього хлопчака, на стіні висіла карта, і я прапорцями позначав на ній лінію фронту. Тоді й почав вивчати іспанську… А там через п'ять років війна ввірвалася і до нашого дому. Я одяг солдатську шинелю…

В каюті запанувала тиша.

— Ми вас не затримуємо, Вікторе Івановичу? — спитав Євген Михайлович.

— Ні, ні, що ви! Сьогодні я вільний. Мій колега повіз туристів до Нікітського ботанічного саду, а звідти — до водоспаду Учан-Су. Так що я до ваших послуг… — він глянув на годинника. — Втім, здається, вже час обідати. Чи не пообідали б зі мною за компанією?

— Охоче. Ми самі ще не обідали.

— Тоді ходімо.

Вони спустилися з прогулянкової палуби до головного ресторану. Якусь мить Федя розгублено обдивлявся навкруги. Нічогеньке собі приміщення — чого доброго, більше за їхній шкільний спортзал! А гарно ж, що не кажи! У центрі красиві колони, на стелі оригінальні матові світильники. Зручні крісла. І чистота скрізь ідеальна…

— Скільки ж чоловік тут може одночасно пообідати? — спитав Євген Михайлович.

— Тут майже сотня столиків, — відповів Віктор Іванович, — так що обідає десь приблизно чотириста чоловік, майже половина всіх пасажирів теплоходу. Цей ресторан на так званій «верхній палубі». Нижче — друга, третя, четверта і п'ята палуби, всього ж їх на кораблі десять.

«Десять палуб, — похитав головою Федя. — Звісно, це не на каравелі…»

Обід хлопчикові дуже сподобався, може, тому, що він зголоднів з дороги. Що не кажіть, а окрошка, судак, запечений у тісті, зі смаженою картоплею, полуничний пломбір були чудові!

По обіді швидкохідний ліфт виніс їх на палубу командирського мостика.

— Тату, це ж рульова рубка! — загорівся Федя. йому б туди потрапити! Бодай краєчком ока подивитись на пост керування головними механізмами і рульовим приводом. Правда, Федя знав, що в теперішні часи на кораблі нема, як це було колись, велетенського, в зріст людини, штурвального колеса, за яким стояв кремезний, покритий татуїровкою, засмаглий під тропічним сонцем, обвіяний вітрами всіх широт морський вовк з люлькою в зубах. Романтичне штурвальне колесо зникло безслідно, його місце зайняв пульт з кнопковим керуванням, з приладами — покажчиками положення руля. Більше того, під час дальніх переходів кораблем керує авторульовий.

Поряд з рульовою рубкою — штурманська. Цікаво було б і її оглянути, погортати карти, навігаційні посібники, подивитись на прилади… Як шкода: вхід туди стороннім заборонений!

Через бар пройшли на відкриту веранду. Звідси Ялту було видно як на долоні. Маленькі, мов іграшкові, білі будинки збігали з гірських схилів до широкої бухти, що заходила між Ай-Тодорський і Нікітський миси. Вдалині в голубуватім мареві виднівся гірський хребет, що заріс лісом. Над ним гордовито застигла скеляста вершина Ай-Петрі.

Ще довго Федя з батьком оглядали корабель. Забувши про свій скептицизм щодо сучасної мореплавної техніки, хлопчик мимоволі дивувався і захоплювався на кожному кроці.

Та й як було не дивуватись? Адже корабель, хай у мініатюрі, це ціле місто! Своя електростанція, свій телефонний вузол, кінотеатр, хлібопекарня, бібліотека, навіть музичний салон з естрадою.

— Ну, сьогодні я вас добре натомив цією екскурсією, — сказав на закінчення Віктор Іванович, — у самого ноги гудуть. А втім, наостанку хочу піднести вам невеликий сюрприз.

— Який сюрприз? — не зрозумів Євген Михайлович.

— Піднімемося ще раз на палубу салонів. Мабуть, особливо приємно це буде для Феді.

Вже ніде більше не затримуючись, вони пройшли на кормову частину палуби салонів.

— Прошу, — простяг руку Віктор Іванович, — ось вам басейн. Пропоную поплавати.

Хіба треба було упрохувати Федю! За кілька секунд він лишився в самих трусах.

— Пірнай сміло, глибина два з половиною метри!

Розпростерши руки, Федя кинувся у воду. Нічого не скажеш, це таки сюрприз! Здорово ж придумано на цьому кораблі!

Федя плавав досхочу—і брасом, і кролем ми боці та на спині, і батерфляєм.

— Ну, що, сподобалось? — спитав Віктор Іванович, коли Федя, відсапуючись, виліз із басейну. — А як приємно, коли б ти знав, поплавати вранці! Оце сьогодні о шостій я прокинувся і просто в басейн. На палубі прохолодно, вітерець, а воду ж підігрівають до двадцяти градусів. Тут навіть узимку купаються. Є для цього розсувне перекриття, і можна затуляти басейн від дощу й негоди.

…До готелю Федя з батьком потрапили вже пізно ввечері. Хоч давалася взнаки втома, хлопчик довго не міг заснути. Огляд корабля залишив у пам'яті неабиякий слід, вніс страшенну плутанину в його думки. Те, що Кудряш побачив лише за один день, годі було вичитати в книгах, яскраві картини баченого пропливали перед очима. Він захоплювався морським лайнером «Іваном Франком». Та сильним було й переконання, що справжні моряки були лише за часів парусного флоту.

Ось уже кілька днів Федя з батьком подорожують по гірському Криму. Позаду залишились Соколине, Бахчисарай, Кореїз… Встигли побувати і у Великому Каньйоні, і в печері Данильча-Коба, і на скелі Орлиний заліт… Взагалі, що не день, то нові й нові враження.

Обидва, і батько й син, були задоволені. Ще б пак: пощастило записати на магнітофонну плівку крики фазанячого виводка, мелодійний, трохи журний голос совки-сплюшки, що ніби заколисує мешканців лісу своїм безугавним: «Сплю-у! Сплю-у! Сплю-у!»

Поповнилась колекція і голосом кримської сойки. Ця перната солістка привернула їхню увагу своїм неабияким умінням наслідувати пташині голоси. Протягом десяти хвилин вона то каркала по-воронячому, то стрекотала, мов справжня сорока, то навіть пробувала співати по-солов'їному…