Ні, це був не санаторій. Перед Федею з'явилась фортеця, оперезана почорнілою від часу зубчастою стіною з вузькими бійницями, майданчиками.і вежами. Впадала в вічі центральна з них — кругла, висока, багатоярусна, облицьована сірим каменем. Поряд була менша вежа — квадратна, цегляна.

На центральній вежі герб: дві схрещені шпаги і квітка лотоса. Нижче — якесь міфічне чудовисько з оленячими рогами. Фортецю було обнесено глибоким ровом, що наполовину обсипався та позаростав чагарником.

Оце так знахідка! Федя аж підскочив від захвату. «Певно, генуезці побудували… Можливо, про цю фортецю нічого не знають археологи?»

Хлопчик схопив фотоапарат. Спочатку він сфотографував усю фортецю, потім кожну вежу окремо. «Герб, про герб не забути».

Кудряш підійшов ближче, до самого рову. Через нього вів підйомний міст, що висів на чавунних іржавих ланцюгах. Вхід у фортецю йшов через центральну вежу. Під круглою аркою вціліла тільки одна половинка кутої залізом брами.

Цікавість гнала хлопчика вперед. Він зайшов у фортечний двір, вимощений великими кам'яними плитами, що пообростали мохом.

Зі щілини між плитами виповзла сіра бридка гадюка, і Федя злякано позадкував. Він ледве не впав, спіткнувшись об позеленіле мідне кільце, оздоблене вигадливим східним візерунком. Кільце мало в поперечнику сантиметрів десять-дванадцять.

«Візьму його на пам'ять», — подумав Кудряш і простяг руку.

Кільце не піддавалось. Федя схопив його обома руками і став викручувати. І тут зненацька заскрипіло, загуркотіло і кам'яна плита повільно опустилася вниз.

«Тайник! — промайнуло в хлопчиковій голові.— От здорово!»

Він став навколішки над ямою, зазирнув усередину. Темно, нічого не видно, в ніс ударило пліснявою і гниллю. Федя дістав з рюкзака ліхтарик, увімкнув його. В підземелля вели дерев'яні сходи.

Не вагаючись, хлопчик став спускатися по слизьких дошках. Десять… п'ятнадцять… двадцять… — рахував він східці, а сходам, здавалось, не буде кінця.

Аж ось спуск скінчився. Над головою — низьке склепіння, яке підпирали масивні восьмигранні колони. «Іти далі чи, може, повернутись? — на хвилинку задумався Кудряш. — Тато ж, мабуть, розшукує мене… А втім, я швидко — тільки гляну краєм ока і назад».

Кроки гулко відлунювали в похмурому підземеллі. Доводилось раз по раз нагинати голову. Між колонами висіло павутиння, по стінах повзали стоноги.

Дорогу перепинила велика, кована міддю скриня. Віко її, на Федин подив, відчинилось легко. У скрині лежала шкатулка з червоного дерева з інкрустаціями. Хлопчик ледве підняв її — така вона була важка. «Мабуть, якісь коштовності, цікаво глянути». Кілька хвилин він морочився біля шкатулки, але марно. Відчинити її не вдалося.

«Гаразд, візьму з собою, коли вертатимусь назад», — вирішив Кудряш.

Підземний хід круто повернув уліво, і тут Федя мимоволі позадкував. На лобі виступив холодний піт, по спині поповзли мурахи: прямо перед ним лежав кістяк, поряд з ним зім'ятий шолом, круглий щит і уламок меча. Тут же — іржаві лицарські лати.

«Мабуть, тут генуезці билися за шкатулку, — подумав Федя. — Скільки ж років минуло відтоді? Сто?.. Де там сто — більше!»

Пробираючись понад краєм стіни, хлопчик пішов далі.

Підземелля поширшало. Тепер стеля була вже високо над головою. Стіни, облицьовані полірованим рожевим мармуром, переливалися у світлі ліхтарика. Це вже був не коридор, а великий зал. Підлога, викладена кольоровими плитками, лежала, наче гігантський павичів хвіст. У центрі було підвищений, мов естрада; на ньому бронзова постать воїна зі списом.

Над Федею, попискуючи, пролетів кажан, далі другий. Хлопчик мимоволі зіщулився. І тут його увагу привернули двері.

З мелодійним дзвоном двері відчинились, Федя зайшов у невелику овальну кімнату. В глибині виднілась ніша. В ній розпластав могутні крила срібний орел із смарагдовими очима. З його дзьоба тонкою цівкою стікала вода.

Федя, що давно вже відчував спрагу, дістав з мішка порожню баклажку. Та тільки-но він підставив її під струмінь, як води не стало.

«От лихо, невже не тектиме більше?» — скрушно подумав хлопчик і відвів руку з баклажкою. І в ту ж мить з орлиного дзьоба знову потекла вода. Кудряш хутчій підставив баклажку — води наче й не бувало!

«Що за нісенітниця! — здивувався Федя. — Заворожена вона, чи що? Ану спробую ще».

Та й цього разу нічого не вийшло. Обурений, Федя схопив орла за дзьоба і щосили потряс його. І в ту ж мить у напівмороку блиснули смарагдові очі птаха, випромінюючи яскраво-зелене світло. Кімнату осяяла багряна заграва. Федя відчув, як підлога стрімко втікає з-під ніг. «Що сталося? — з жахом подумав він. — Куди мене несе? Як я виберуся звідси?»

Якась невідома сила все швидше й швидше несла Федю вниз. Над головою щось тріщало, скреготіло. Повітря ставало задушливим, дихати було все важче і важче. Кров шугала в голову, тіло вкрилось липким потом. Перед очима попливли червоні кола…

Мимо пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами. Потім промайнули вогняні римські цифри: XIX… XVIII… XVII… XVI… «Що це значить? — намагався збагнути Кудряш. — Де я?» — і він знепритомнів.

…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Федя підвівся, намагаючись згадати, що з ним сталося. Віддалік мерехтіло слабке тремтливе світло. Хапаючись руками за липкі, оброслі мохом стіни, хлопчик непевною ходою рушив на світло. Ноги були важкі, мов поналивалися свинцем, серце калатало, в голові усе ще макітрилось…

Він згадав, що в термосі є кава і розв'язав рюкзак. Гаряча запашна кава додала йому сили.

Сяк-так Федя дістався до виходу і мимоволі зажмурився-від яскравого денного світла. Перед ним була схожа на підкову морська бухта, затиснута двома скелястими мисами. До моря з плюскотом збігала невеличка гірська річечка.

Мляві хвилі неквапливо лизали пісок. Над бухтою пролетіла зграя гострокрилих куцохвостих буревісників.

Федя присів на теплий ніздрюватий камінь. Солонувате морське повітря поволі зганяло втому і кволість.

Сонце хилилось до заходу. З-за скелястого мису, трохи накренившись на лівий борт, вийшов трищогловий парусник з низькими бортами. Корпус його чимось нагадував горіхову шкаралупу. Широкий біля днища, він звужувався догори. На кормі і на носі виднілись надбудови.

Забувши про все, Федя схопився на ноги. Каравела, справжнісінька каравела! Ну, звичайно ж: такелаж, рангоут, вітрила, — все як у справжньої! На фок-щоглі чотирикутний парус. Поверх нього—прямокутний марсель…

А каравела все ближче і ближче. Ось уже чітко видно на носі акростоль — дерев'яну різьблену фігуру бога морів Нептуна. Над двоярусною кормовою надбудовою, поряд з ліхтарем, майорить білий трикутний прапор із зеленим хрестом…

«Зовсім, як у Колумба!» — подумав Федя.

Каравела лягла на правий галс. Матроси, спритно видершись на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан. Здійнявши султан бризок, в море плюхнувся якір.

Від каравели відчалив човен. Гребці налягли на весла, і човен помчав до берега.

Вигляд матросів здивував Федю. Привертав увагу моряк у бордовій сорочці і блискучому мідному шоломі з шишаком, що нагадував каску пожежника. Поряд з ним на веслах сидів матрос у чорній куртці, розшитій золотими позументами, і низько насунутому на очі чорному капелюсі. Третій — у хвацько пов'язаній на голові жовтій хустці і синій сорочці. Четвертий був у всьому чорному. За рулем сидів голий до пояса бородань у білому тюрбані.

Заскрипівши днищем об гальку, човен ткнувся носом у берег. Матроси взяли на плечі барила і подалися до річечки, що плюскотіла, вливаючись в море.

В човні залишився бородань у тюрбані.

«Видно, кіно знімають, — вирішив Федя. — От здорово! Цікаво, що це буде за фільм? Мабуть, щось із часів Колумба або Магеллана… А може, про піратів? Ну звичайно ж! І каравелу спеціально збудували, і самі он у середньовічні костюми вирядились. Добре, що я зустрів їх, — підкажуть, де я зараз. Легше буде тата відшукати».