Поиск
…Бо не знає ніхто
Моя дитинко,
Моє золоте срібельце!
Тобі тісно у мене під серцем?
Не бий так ніжкою, моє любе…
Ось я кладу руку
На твоє скручене вдвоє тілечко —
І вже мені легше,
І вже мені вільніше
У цьому коров'ячому вагоні,
Де замість худоби — люди,
Арештовані вітром і снігом,
Протокольовані снігом і вітром.
І смородом…
Смородом…
Смородом…
Багато людей, дитинко, —
Всі шістнадцять хат із нашого хутора.
Лишили паралізовану Одокію
І німого Михайла.
Михайло стратився на горищі на стайні.
І — Господи! — хто його звідти зніме?
І — Господи! — хто його поховає?
Кинуть хіба що в прірву
І підпалять ломаччя…
Як вернешся колись,
Моє мальоване дитятко,
Клади свічечку коло кожної пропасті,
Коло кожної вершіді, —
Не одна там душа загублена,
Не одна там душа заблудла…
А паралізована баба Одокія
Тепер все одно не сама:
До неї під вікна приходять вовки
І світять очима
Замість каганця під стелею.
Город розривають дикі свині.
В царинці пощипують сіно олені.
А навесні зазеленіє кучера,
на ній зацвіте горобина.
Душа баби Одокії
Переселиться в трембіту —
І дотрембітається до нас.
Може, тоді ми не будемо
У коров'ячому вагоні.
Ти будеш тупати низями.
Твоя мама чекатиме тата.
Тато встане з-під бука.
Сонце висушить наші сльози.
І тоді душа баби Одокії
Обізветься до нас сопілкою…
Моє голуб'ятко,
Не бий так ніжками маму…
Мама третю добу не їла…
Мама хоче заснути
І прокинутися трембітою…
Щоб ти ніколи не грало веселої,
Моє серденько,
Ні трембітою, ні сопілкою.
Бо не знає ніхто
У кому
Озветься його душа…
…ша…
Балада про власні поминки
…Сказав чотар: «Ідемо, хлопці —
Орли…
А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}
І насміються у потоці
Під чорний дзвін афинників».
…І мама поблагословила
На бій безвусих вояків.
Залопотіли свіжі крила
Незайманих афинників.
Сказав чотар: «Не бійтесь, хлопці, —
Смерть нашу будь-хто приведе.
Душа ж у Білому Потоці
Зостанеться…
А ми — хто де.
Отож: копаймо по хрестові
Собі.
Авансом.
Між верхів.
На хрест — по свіжім рушникові
В'яжімо із афинників.
Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}
Під дзвони мертвих голосів
За наші душі відумерши
Колись… десь тут… поміж лісів…
Хай за поману буде затірка
Й кулеша з маминих Розтік.
А душі гріймо коло ватерки,
Поки їх всиновить потік.
І на усіх єдину свічку
У цій безодні запалім.
Бо смерть зашкіриться у вічі —
Й не знати, буде хто при тім».
Так пом'янули тихо хлопці
Самі себе.
Замість мамів.
Іржали коні у потоці
Під чорний дзвін афинників.
…і за дерев живими стінами,
Де туляться вітри-гінці,
Так мирно спали з карабінами
Орли…
А завтрашні — мерці…
Балада про коня
…обминаючи плай — по вершіях,
Між каміння, ожин, води,
Одинокого мертвого вершника
Кінь розумний три дні водив.#
Був не воїном і не зрадником —
Був заблудлим дитям епох…
Стих учора кривавий ярмарок —
Він лишився з конем удвох.
Жінка буде ночами вити:
«Хто в цю пастку тебе зловив?!»
…Та носив його кінь, убитого,
Воя-вершника без голови.
…Вила вовчо отецька хата:
Не придумав би й не приснив —
Кінь синочка приніс до тата,
Але татові не лишив.
Кінь розумним вродився, добрим:
Для ґазди він збудує дах,
Щоб йому не кидали гробом
Злі собаки на двох ногах.#
…прийняла їх глибока вершіть.
Слід кривавий їм дощ затер.
…кінь лишився із мертвим вершником.
Кінь ірже там ще й дотепер.
«…мамко…»
* * *
…мамко…
…що тобі дати, дитинко…
Казав татко…
…нема татка…
…а що є…
…нема нікого…
…а ми…
…і нас нема…
…а де ми ділися…
…Завтра сядемо в сани
і поїдемо до Миколая за гостинцями…
…а Миколай не прийде сам…
…не прийде…
…а той, хто приходив на Миколая
з ґвером, то хто…
…то наша погибель…
…погибель — це що…
…це той, із ґвером, що був на Миколая
без гостинця…
…а гостинець…
…а гостинець — це дорога,
якою ми завтра поїдемо саньми…
…куди, мамко…
…у преісподню… спи…
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: