…А дзвонареві заплатіть по-людськи, аби дзвонив довго, щоби люди чули, що душка моя вже відлетіла на той світ. І аби трохи люди лишили роботи та й задумалися, що й вони не є вічні, й треба жити якось так, щоби жити довше. Най дзвонить файно й довго. Грошей на то най діти не шкодують. Другі за один раз пропивають більше, ніж дзвонар коштує. А я свої діти маковинням не годувала, лиш груди до двох-трьох років давала ссати. Видиш, не маю вже грудей, самі капшуки лишилися. Але зате діти здорові виросли. Котрі мали умерти — то вмерли ще в утробі, а як уже вродилися… сама видиш, слабі, але ще добріські. Мене вже роками здоганяють.

Ну, а як будете мене мити, то мийте тепленьким і воду беріть лише із нашої криниці. Й не сіпайте й не тріпайте бабу дуже, лише тримайте руками добре, щоби не побити вже по смерті, бо може, ще душка буде десь близько літати, та й буде сердитися, що недобре з бабою обходитеся, то потому вам рук нічого не буде триматися. Та й ні, щоби в хату збіглася вас сила теменна, щоби глотилися не до порядку, та й через плач як-небудь мене вмили. Скільки там того вмивання? Я вже зсихаюся на ніц. Уже геть маленька стала. Геть здитиніла, змаціцькалася.

А вмиєте — кладіть зразу в труну. Видиш, яка файненька моя трунвочка? Бо то як покладуть наперед на лавку, а потому торгають, сіпають сюда-туда. А тіло не любить торгання. Наторгалося на цім світі, щоби ще спокою на тім не дали.

І дивися, дочко, щоби руки склали файно. Вони вироблені, сама видиш, які порепані від роботи, але встидатися рукам моїм нема чого. Й діточок годували, й вінки на голови онукам клали. Й сапу тримали, й сокиру. Й в лісі робили, й хрестиком шили, й хліб пекли, й дітей пошлюбили. Й дідикові ручки його золоті на грудях склали…

Е-е-е, Боже святий та праведний, що ці руки навиділися… Й у двері пальці клали, й шпильки під нігті загонили. І свою господарку від хати цими ручками силували віддавати. А ти подумай, як то корову з-перед малих дітей віддавати? Навіть відро з насінними барабулями сама надвір винесла, як у колгосп загонили.

Але, дочко, й то перетерпіли. І давно вже на світі нема моїх кривдників, а я ще, видиш, цими ручками маєтки свої перебираю.

А скільки того маєтку на той світ треба? Всі однаково беруть. Бідний не візьме, бо не має що, а багатий не візьме, бо не має куда. Ото й усього маєтку — оця чорненька хатка, що вигрівається тепер разом з нами на сонечку.

…А свічку дасте мені в руки не ту грубу магазинну, а ту, зсукану з правдивого воску ще коли дід бджоли свої тримав. То такий запашний віск був, що мертвий би здригнувся, понюхай ту свічку, — й тепер пахне, хоч зсукала я її вже годків із тридцять буде. Ще трунви ми не робили, а свічки до смерті вже з дідом мали.

А в голови кладіть миски з пшеничкою. Та не шкодуйте пшенички. На це пшениці шкодувати не годиться. Мисок кладіть багато. Не скупуйтеся. Бо прийде чоловік — а свічку нема де затикати. Мусить чекати. І свічки не задувайте. Най догорають. А згорені свічечки зберете — й зверху на домовину на цвинтарі висипте. А щоби не забули — покладіть Мидору дивитися на свічки, щоби збирала згорені, а потому понесла на цвинтар. Вона однаково цілу ніч сидить коло тіла… Що то є, коли людина не може спати… Вона совісна, то як скажете це робити, — зробить і не забуде. А за це Мидорі хусточку дайте з тих, що в шафі на обхід складені.

І не лишайте тіло вночі саме. Бо то свічка може загорітися, або ще щось може зробитися. Домашні вдень набігаються, та й трохи придрімають, а чужі можуть сидіти, в бесідах коло тіла ніч легко минає.

Тому вже є пару років, як лишили покійного Іванця на ніч самого, а свічка була висока, зігнулася й з ізголов'я на лице упала, та так обпалила лице, що най Бог боронить! Так обгореного й поховали. А знак то є недобрий, як мерця обгореного ховають. Одна справа, як світло вбило, чи громом спалило. А коли в хаті не догледіли — то є погано. На фамілії потому відбивається.

…Так тобі скажу, дочко: молодіж теперішня думає, що то є пуста бабинська бесіда — ці знаки. А люди старі не дурні були, все звідкись знали й нам казали знати.

Як умерла була Гафія Калинякова — та, що за неї казали циганка, то дуже якось був зачервонився в неї лівий бік лиця. Ну, так, якби жива була й завстидалася чогось — та й кров їй ударила в лице. А наш паламар каже: «То на скорого мерця в фамілії». І що ти думаєш, дочко, до двох місяців Гафіїна донька Оксана при злогах умерла. Дитину вчинити вчинила, а то була неділя, дохторі понапивалися, до жінки ніхто не навідався, то так і зійшла, покійниця, кров'ю. А дитинка, біднятко, вижила. Дівка, як її мама, — кров із молоком дівка.

Або ще друге було. І також на біду знак був. Ховали Гриця-коваля. А то було серед днини. Машин на дорозі повно. А коваль жив у кінці села, поки процесія перейшла все село до цвинтаря… Не всі шофери терпіння мали їхати за похороном. Ну, та й обігнала одна машина процесію. Йой, кажуть, то не є на добре — обгонити похорон.

Так і було. Не наїхав той шофер далеко. Отамо-о коло клубу мусів або сам убитися, або дітей із школи бити на смерть. То він викрутив руль, та так, що заїхав у стіну клубу. А воно як на смерть — то хоч у мішок сховайся, а вона тебе знайде. У тім клубі роками світла не було, роками кіно не крутили, два рази клуб горів, бо не було бензини, щоби пожарники води привезли — й нічого, світ без клубу не завалився. Клуб був замкнений на замок роками. А в той день прислали з району комісію, бо молодіж написала, що кіна в селі нема, то й прийшла комісія в клуб дивитися, що й до чого. Та так двох людей з комісії й смерть у клубі знайшла, як машина в'їхала з вулиці.

І скажи, що старих людей не треба слухати… Якби ви слухали, то багато чого було би не так.

Але й ми колись не все слухали, що старі люди казали. Так що я тобі скажу, що непослухенство буде стілько, скілько світ буде. А старі будуть нарікати на молодіж. То так ведеться, відколи світ та сонце.

Але воно як старієш, то забуваєш, що було, коли ти сам молодий був. Що, давно дівки не малювалися? Ще як малювалися! Натруть на тертці буряків червоних, та вималюють писки — та й до церкви йдуть. А трохи сажі — та на брови, та й маєш! А тепер не то саме? То саме-самісіньке. Хіба лише фарба купована.

Але це друга бесіда. Я тобі колись ще розкажу, що то давно було. Буде час — таке тобі нарозказую, що будеш мати що згадувати про бабу Юстину.

А тепер тебе вчу, абись знала, що робити до ряду, коли мені прийде час умерти.

Так… За це… І за це тобі казала… — Юстина загинає пальці, в умі рахуючи щось. -… Щоби тіло на ніч не лишали саме — казала. Ага! У голови в труні покладіть лише калину й васильки, а решту не кладіть, бо решта зів'яне й засмердиться. А якби я прокинулася та устала? Ой, устану…

Але так годиться, то й мені так зробіть. Чула?

А тих, що люблять ворожити, не пускайте близько до тіла. Бо то таке можна наворожити на мертвій людині, що не одна жива, як мертва, стане! То є такі господиньки, й у нашому селі є, що на ворожці з мерця пенсію би собі заробляли. Роботи їм не дай, а дай лише дірватися в хату, де хтось спокійнився!

То гріх великий, дочко, не хочу навіть язик тою пустотою заговорювати. А як котра з них прийде, то наша сваха Петруня добре знає, хто ту справу любить, то най не свариться з ними, але тако якось легонько най з хати покаже дорогу. Виводіть попід руки надвір, нібито щось порадитися з ними хочете.

А трембітачів наймайте із Дихтинця. Щоби ані тих труб, ані гармошки не було, нічого щоби не було, лише трембіти. Увечір най Кузьма грає людям у флояру. То така жалісна музика, що серце може тріснути з плачу від тої флояри!

А трембітачі отако стануть перед хати — та так най грають, поки можуть. То музика якраз до смерті, а не до веселості, як то були зробили в нас за москалів, борони Боже! Ой, стрімголов пустилися були люди в той час, а тепер — ще гірше… Але Бог навертає до розуму дурних та не думаючих.

А як прийдуть увечір люди до тіла — вина не давайте, бо ще почнуть співати, та веселитися, то забудуть, що до мерця прийшли. А то тепер звичаю «грушки» вже нема, то нема чого коло тіла веселитися. То давно було, що приходили до небіжчика на забаву, та й тішилися, що відійшов у краще життя. А потому переінакшили все… Звичай умер, а трембіта заграла веселої.