- А все від того, Варварко люба, що ви не сповідалися цегороку… та й на невістку грішите… Ото Бог вам посилає знаки.

- Ая—ая, Марійо… що не сповідалася — то не сповідалася, так мені ся получило…

- А солодка Даруся уже хіба що поза Йорчихою заговорить. Гріх на каліку грішити, Варварко срібна…

…ВОНА ТАК старанно приховувала, що вміє говорити, що часом сама не вірила у протилежне. Замикала двері, завішувала вікна, двома пальцями витягувала язик, брала дзеркало і дивилася—дивилася, ніби чекала, що слова самі підуть з горла пішки. Язик був довгий, червоний. Даруся сіпала туди—сюди — ні звука. Якось серед ночі силою пробувала говорити. Щипала себе за шкіру. Шкіра боліла. На ній лишався синець. А мова не верталася. Навіть «гукати» як колискова дитина не могла. Тоді вона своєю слабою головою зрозуміла, що мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата.

Та вона боялася ходити до тата часто. А раптом хтось вислідить?! Донесе, що вона і не німа, і не дурна, і не солодка?! Для Дарусі це страшніше, ніж напади болю. Хай дурна її довбня болить, розколюється, але мову не вертає нізащо. Вона не вміє жити між людьми із своєю мовою. Люди самі її й відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство?

А тут, на цвинтарі, тато розумів Дарусю і розказував їй, розказував. Як жити, терпіти, не згадувати, перед людьми не соромитися, прощати навмисне і ненавмисне зло. Вона тут усе розуміла. Геть чисто все, до найменшої дрібнички, а вертала домів — і все розліталося, ніби висохла соснова шишечка, — і великий чорний сум знову побирав її голову. І тоді вона сумнівалася: а може, й справді дурна. Не солодка, а лиш дурна?…

Бо як тільки вертала додому, тато приходив у сни і мучив Дарусю несамовито. Цілу ніч стояв на дверях, не переступаючи порогу, чорний, неголений, обдертий, з простягнутою рукою і просив молока. Вона хотіла казати, що все молоко, всю сметану, і сир, і масло, яке прятала місяцями, вона віддала йому вчора, — але язик був німий, лиш руки літали над ліжком у відчаї, як ворони, так що на ранок сама не розуміла, хто їй так переколошматив постіль.

Розбита, із запаленими очима, Даруся на ранок бігала від хати до хати, носила порожнє горнятко із слідами молока на денці, показуючи його перед очі ґаздиням.

- Почалося… — хрестилася мовчки Марія, до якої Даруся завжди приходила першою.

- Треба було думати… — варнякав Славко, якщо був удома. А коли був удома — то завжди п'яний.

- Заткайся, заткала би тя лиха година! Не видиш, ледя жива ходить…

ВОНА ВСЕ те чула і все розуміла. Але як їй сказати, що вона невинна? Що, закликати їх усіх на цвинтар і сказати?! Та Даруся знає: окрім як з татом, вона вже ні з ким у житті не заговорить. І навіть не висповідається перед тим, як буде збиратися поза Йорчиху.

…Несла молоко, кисляк, сметану, сир — усе зсипане і збите в одну трилітрову банку — клала коло хреста і дивувалася несказанно: від учорашніх її попоїдків справді мале що лишилося. Тато таки лишався голодний.

Коли серед ночі її будила простягнута татова рука, знала, що через день—два почне боліти голова. Брала чистенькі хусточки, баночку із борсуковим салом, сірник і свічку — і клала на лавку коло ліжка. Іще ходила довкруг городу, іще сікла травички одинокій своїй курці, а вже чула, як тонкі жалючі п'явки впиваються в тім'я, ніби просвердлюють його. І щоразу вона думала, що то, може, прийшла і її пора…

На ранок Марія знаходила Дарусю із вповитою п'ятьма хустками головою, відверненою до стіни, із землистим обличчям, про яке годі було сказати, чи то обличчя мерця, чи живої людини…

- Марійо, скажу вам одно: як нема щастя змалку…

- Це ви про що, Варварко?

- Про що… Про кого! Про солодку Дарусю і про Івана Цвичка. Подивіться лишень на цих двох нещасних, — киває почерез паркан у сусідський двір. — Хай Бог милує від такого горя… Голову до голови притулили та й німують обоє, і на наромальних людей не зважають…

- Хтозна, Варварко люба, які вони тепер: щасливі чи нещасні… хтозна… Може, в тому щось є, що сидять собі отак — і світ їх не обходить…

- Та чи ви й собі здуріли, Марійо, таке кажучи?! Хіба наромальна людина буде отако сидіти посеред білого дня і слухати, як дурний у дримбу грає?

- Може, й здуріла. Хто знає, коли людина дуріє… Але переберіть пам'ять — і згадайте собі, коли ви отак сиділи із своїм господарем — голова в голову, — а він вам у дримбу, а не на нервах, грав?!

- Таке питаєте!.. Господар не для того, щоби у дримбу жінці грати.

- Як сказати, Варварко люба…

- Я виджу, Марійо, ви коло цих двох і собі якась як причмелена стали. Воно й не дивно: сусідство…

…ПРИСТАВ був до солодкої Дарусі жити Іван Цвичок — чудний та дурнуватий, як вважали в селі, чоловік — зайда.

Ніхто у Черемошнім не знав з певністю, коли й де Йванові пуп рубали, де хрестили, хто його мама—тато, і чи має він бодай би який дім—двір, чи кіл біля двору. Здавалося, він був одночасно завжди і скрізь.

Мало хто коли чує, як Цвичок говорить, але вже як скаже… то краще й не зачіпати. Краще його дримбу слухати, та думати про щось своє, чого вголос на скажеш.

Їде автобус на Вижницю: Іван сидить на задньому сидінні при самому вікні — у дримбу грає. Дехто з пасажирів, може, би й сварився з сусідом за неґречний рух чи ненавмисну штовханину — але гляне на Йвана, стисне плечима, та й прикусить язик.

А Іван дивиться у вікно, пальцем біля губів перебирає — і таку якусь мелодію видобуває з дримби, що в автобусі поволі тихне, як при покійникові. Лиш водій спереду крикне: «Сам би тобі, Йванку, доплачував, абись лише кождий день їхав зо мною та народ утихомирював, бо наслухаєшся іншим разом такого, що й жити не захочеться. А так собі слухаю дримбу — і весело мені, ніби до мами їду».

Цього ж дня рушає автобус на Косів — а Іван уже тут як тут. Припреться спиною до задніх дверей — та й у дримбу не перестає грати. Люди їдуть усякі: дехто такий веселий, як цвинтар опівночі. Проте слухає Йвана — й мовчить, бо Цвичок дурний—дурний, а таке може сказати, що хоч посеред дороги вилазь із автобуса. Якось то був так спаскудив тюдівську молодицю, що біданка до Кутів ходить пішки, аби лиш на Цвичка не втрапити.

А було то так. Іван грав собі у дримбу в автобусі, а молодиця щось йому криве сказала, відей, запитала, чи не холодно йому самому на автостанціях спати.

Іван промовчав.

А молодиця далі посмішкується над ним, та ще обзирається, чи мужеський рід її слухає.

Поклав Іван дримбу в кишеню, обтер губи і запитав на цілий автобус, ніби заторохкотів кулеметом:

- А чи тобі, нензо лєста і курво остатна, мозіль не зробився на отій твоїй поморщеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, коли підфітькувала ногами на сіні коло цимбаліста, аж смереки ся жмурили з устиду, не то, що люде?

Та й далі узяв собі дримбу в губи.

…Ніхто не знав, та й не допитував ніколи, Іванового прізвища, лише відколи світ та сонце люди і діти в Черемошнім призвішкувалися йому Цвичком, бо дуже любив Іван збирати по довколишніх селах залізяччя, а найбільше — цвяхи, по—тутешньому «цвики», з яких згодом робив дримби і продавав їх чи то в Кутах, чи в Косові на базарі.

Дримби були не лише інструментом забави, але й чи не єдиним зарібком для Івана, а Цвичок — чи не єдиним майстром від дримби на всі довколишні гори.

Сказати, що навіть тут, у горах, було багато охочих грати на дримбах[2] — не скажеш, бо час якийсь настав гейби не для веселості: все рідше можна чути троїсту музику, а густіше — таки трембіту, але Іванові дримби користувалися попитом, і то — частіше, ніж дримби тих поодиноких умільців, що іще мали сміливість конкурувати із Цвичковим виробництвом.