Проте, коли Звіробій підплив ближче до «замку», зовсім інше прикувало його увагу, враз потьмаривши усі красоти озера та фантастичного житла. Джудіт і Гетті стояли на помості перед дверима, з неприхованою тривогою очікуючи його. Джудіт раз по раз дивилася на весляра та на човники в ту саму морську прозорну трубу, про яку ми вже згадували. Мабуть, ніколи ця дівчина не здавалася такою прекрасною, як у цю мить. Щоки їй порожевіли ще дужче від хвилювання й неспокою, тоді як лагідний вираз очей, що прикрашав і бідолашну Гетті, поглибився тривожними передчуттями. Так принаймні видалося юнакові, коли всі три човни приткнулися до борту «ковчега». Тут Звіробій старанно їх поприв'язував, перш ніж зійти на поміст.

Дівчата не сказали ні слова, коли Звіробій постав перед ними сам один з лицем, яке виказувало всі його побоювання за долю двох відсутніх учасників нічного походу.

— Батько! — нарешті спромоглася видушити з себе Джудіт.

— З ним скоїлося лихо, марно це приховувати, — відповів Звіробій як завжди просто й одверто. — Він і Непосида потрапили до рук мінгів, і тільки небо знає, чим усе це скінчиться. Я зібрав усі човники, і це єдина наша втіха, бо волоцюгам доведеться тепер в'язати пліт або добуватися сюди плавом. Коли сяде сонце, до нас на підмогу прийде

Чингачгук, якщо мені пощастить взяти його в човник. Тоді, гадаю, ми захищатимемо ковчег і замок, аж поки офіцери з гарнізону почують про війну — бо ж рано чи пізно вони мають про неї почути—і вирятують нас.

— Офіцери! — нетерпляче вигукнула Джудіт; щоки їй зарожевіли ще дужче, а в очах відбилося і миттю згасло душевне хвилювання. — Хто тепер може думати чи говорити про цих безсердечних франтів! Ми самі повинні захищати замок. Тільки що з моїм батьком та бідолашним Гаррі Непосидою?

Звіробій коротко, але до ладу розповів про все, що сталося за ніч, ні трохи не применшуючи біди, яка спіткала його товаришів, і не приховуючи своєї власної думки щодо можливих наслідків.

Дівчата слухали з глибокою увагою, і жодна з них не піддалася малодушному страхові, що його, безсумнівно, викликало б таке повідомлення в кожного, хто не звик переживати прикрощі та небезпеки прикордонного життя. На подив Звіробоя, Джудіт хвилювалася дужче. Гетті слухала жадібно, але нічим не виявляла своїх почуттів і, здавалося, мовчки поринула в скорботні роздуми про все, що скоїлось. А втім, обидві дівчини обмежилися лише кількома словами і враз пішли поратися на кухню. Люди, в яких хатні турботи ввійшли в звичку, роблять своє діло машинально навіть у хвилини душевних страждань та печалі. Сніданок минав у похмурому мовчанні. Дівчата майже не доторкнулися до простих, але ситних страв, зате

Звіробій показав ще одну рису доброго солдата, а саме: довів, що навіть найтривожніші і найскрутніші обставини не можуть зіпсувати йому апетит. Так до кінця сніданку ніхто й не промовив ні слова. Але потім Джудіт заговорила гарячково й хапливо, як то буває завжди, коли душевна тривога перемагає зовнішнє самовладання.

— Тато похвалив би цю рибу! — вигукнула вона. — Він каже, що лососина в тутешніх озерах анітрохи не гірша за морську. І я так гадаю.

— Подейкують, Джудіт, ніби ваш батько добре знайомий з морем, — сказав молодий мисливець кинувши на дівчину допитливий погляд, бо, як і всі, хто знав Гаттера, він не міг побороти цікавості до далекого минулого цього чоловіка. — Гаррі Непосида розповідав мені, начебто ваш батько був колись моряком.

Спочатку Джудіт немовби збентежилась, потім під впливом зовсім нового для неї почуття раптом заговорила щиро й одверто.

— Якщо Непосида знає що-небудь про минуле мого батька, нехай би він мені про це розповів! — вигукнула вона. — Іноді мені самій здається, що він був моряком, а іноді я доходжу думки, що це неправда. Якби скриня була відімкнена чи могла говорити, мабуть, вона повідала б нам усю цю історію. Але засуви в ній надто міцні, щоб можна було порвати їх, як мотузок.

Звіробій обернувся до скрині і вперше роздивився її уважно. Хоч фарба на ній злиняла і мала на собі безліч слідів недбалого поводження, але зроблено скриню було з доброго матеріалу руками чудового майстра. Звіробоєві ніколи не доводилось бачити дорожніх речей такого гатунку. Дороге темне дерево було тонко відполіроване, хоч тепер на його поверхні майже не лишилося лаку; найхимерніші подряпини та вибоїни свідчили про те, що скриня не раз стикалася з предметами ще твердішими, ніж вона сама. Ріжки були міцно оковані сталлю, а три замки своїм фасоном та карбуванням могли б привернути до себе увагу навіть в антикварній крамниці. Скриня була дуже велика, і коли Звіробій підвівся і спробував її підняти, взявшись за одну з масивних ручок, то відчув, що вага цілком відповідає зовнішньому виглядові.

— Ви коли-небудь бачили скриню відчиненою, Джудіт? — руба запитав Звіробій; делікатність в таких речах була чужа людям, що жили на далеких околицях цивілізації.

— Ні разу. Тато ніколи не відмикав її при мені, якщо взагалі будь-коли відмикав. Ні я, ні сестра не бачили, щоб віко скрині коли піднімалося.

— Отут ти й помиляєшся, Джудіт, — спокійно заперечила Гетті.— Тато піднімав віко, і я це бачила.

Звіробій прикусив язика; він нітрохи не соромився допитувати старшу сестру, але вважав за непристойне зловживати слабоумством молодшої.

— Коли і де ти бачила цю скриню відчиненою, Гетті?

— Тут, і багато разів. Тато часто відмикає скриню, коли тебе немає вдома, бо при мені він робе й говорить усе, і йому байдуже, що я все те бачу й чую.

— А що він робить і що говорить?

— Цього я не можу тобі сказати, Джудіт, — тихо, але рішуче відповіла сестра. — Татові секрети — не мої секрети.

— Секрети? Досить дивно, Звіробою, що батько звіряє свої секрети Гетті і таїться з ними від мене!

— Він має на те поважні причини, Джудіт, хоч ти їх не знаєш. Тата зараз немає тут, щоб він відповів тобі сам, і я більше нічого не скажу про це.

Джудіт та Звіробій здивовано перезирнулись, і на хвилину дівчина засмутилась. Та раптом, схаменувшись, вона одвернулась від сестри, ніби співчуваючи її хворості, й заговорила до юнака.

— Ви переповіли нам тільки половину своїх пригод, — сказала вона, — і спинились на тому, як ви заснули в човні, чи, точніше, прокинулись від крику пірникози. Ми також чули крики пірникози й гадали, що то на бурю, хоча в цю пору року на озері бурі зриваються зрідка.

— Вітри дмуть і бурі лютують, коли забажається богові,— іноді в одну пору року, іноді в іншу, — відповів Звіробій, — а пірникози говорять те, що їм підказує їхня природа. Було б значно краще, якби й люди поводились так само чесно та щиро. Звівшись на ліктях і прислухавшись до пташиного крику, я зрозумів, що то не Непосидин сигнал, а тому ліг знову й заснув. Коли засіріло, я прокинувся й подався на розшуки човнів, щоб їх не загарбали мінги.

— Ви розповідаєте нам не все, — сказала Джудіт серйозно. — Ми чули рушничні постріли біля підніжжя східної гори. Луна була гучна й розкотиста і розляглася так швидко, що, мабуть, стріляли при самому березі. Наші вуха звикли до таких звуків, і помилитися я не могла.

— Цього разу рушниці зробили своє діло, дівчино. Так, сьогодні вранці рушниці зробили те, що їм належить робити. Один воїн відійшов у щасливі мисливські угіддя, і на цьому все закінчилось. Але білій людині не личить вихвалятися своїми подвигами та вимахувати здобутими скальпами.

Джудіт слухала його, затамувавши подих. А коли Звіробій через свою звичайну скромність, здавалося, хотів уже припинити цю розмову, вона підвелася і, перейшовши кімнату, сіла поруч нього. Дівчина зробила це зовсім невимушено, хоч не можна було й не помітити, що це—мимовільний порив жіночої прихильності та сердечної дяки. Вона взяла навіть жорстку руку мисливця і, може, несвідомо стисла її у своїй руці. Її очі серйозно й навіть трохи докірливо подивилися в його засмагле обличчя.