Хвиля піднесення спала, і Ерг Ноор повільно сів проти астронавігатора.

— Коли б ви знали, Нізо, як жорстоко доля зруйнувала мою мрію там, на Зірді! — раптом глухо сказав він і обережно поклав пальці на рукоятку пуску анамезонних двигунів, немов хотів гранично прискорити стрімкий біг зорельота.

— Коли б Зірда не загинула і ми могли дістати пальне, — вів далі Ерг Ноор у відповідь на німе запитання співрозмовниці, — я повів би експедицію далі. Так ми домовлялися з Радою. Зірда повідомила б на Землю, що треба, а “Тантра” пішла б з тими, хто захотів би… Всіх інших узяв би “Альграб”, якого після чергування тут викликали б до Зірди.

— А хто ж лишився б на Зірді? — обурено вигукнула дівчина. — Хіба Нур Хісс? Він великий учений, невже його не потягло б до знань?

— А ви, Нізо?

— Я? Безперечно!

— Але… куди? — раптом твердо спитав Ерг Ноор, пильно дивлячись на дівчину.

— Куди завгодно, хоч… — вона показала на чорну безодню між двома рукавами зоряної спіралі Галактики, кинувши на Ноора такий самий пильний погляд.

— О, не так далеко. Ви знаєте, Нізо, любий астронавігаторе, що близько вісімдесяти п’яти років тому була тридцять четверта зоряна експедиція, названа “Ступінчастою”. Три зорельоти, постачаючи один одному пальне, все більше віддалялись од Землі в напрямі до сузір’я Ліри. Ті два, які не несли екіпажу дослідників, віддали анамезон і повернулися назад. Так підіймались на найвищі гори спортсмени-альпіністи. Нарешті, третій, “Парус”…

— Той, що не повернувся!.. — схвильовано шепнула Ніза.

— Так, “Парус” не повернувся. Але він дійшов до мети і загинув, повертаючись назад, хоч встиг послати повідомлення. Метою була велика планетарна система блакитної зірки Веги або Альфи Ліри. Скільки людських очей багатьох поколінь милувалися цією яскравою синьою зіркою північного неба! Вега віддалена на вісім парсеків, або на тридцять один рік шляху, за незалежним часом, і люди ще не віддалялись од нашого Сонця на таку відстань. Як би там не було, “Парус” досяг мети… Причина його загибелі невідома — метеорит чи велика несправність. Можливо, що він і тепер ще літає в просторі і герої, яких ми вважаємо мертвими, ще живуть…

— Який жах!

— Така доля кожного зорельота, який не може йти з субсвітловою швидкістю. Між ними і рідною планетою відразу постає тисячоліття шляху.

— Що повідомив “Парус”? — швидко спитала дівчина.

— Дуже мало. Повідомлення обривалось і потім зовсім припинилося. Я пам’ятаю його дослівно: “Я — Парус, я — Парус, іду від Веги двадцять шість років… достатньо… чекатиму… чотири планети Веги… нічого немає прекраснішого… яке щастя!..”

— Але вони кликали на допомогу, десь хотіли чекати!

— Звичайно, кликали, інакше зореліт не витрачав би величезної енергії, щоб надіслати повідомлення. Що ж було робити — більше ні слова від “Паруса” не надійшло.

— Двадцять шість незалежних років повертатися назад. До Сонця лишилось близько п’яти років… Корабель був десь у нашому районі або ще ближче до Землі.

— Навряд… Хіба в тому разі, якщо він перевищив нормальну швидкість і йшов близько до квантової межі.[2] Та це дуже небезпечно!

Ерг Ноор стисло пояснив розрахункові підстави руйнівного стрибка в стані матерії в міру наближення до швидкості світла, але помітив, що дівчина слухає неуважно.

— Я зрозуміла вас! — вигукнула вона, тільки-но начальник експедиції скінчив свої пояснення. — Я зрозуміла б одразу, але загибель зорельота затуманила суть… Це завжди так жахливо, і з цим не можна примиритися!

— Тепер ви зрозуміли основне в повідомленні, — похмуро сказав Ерг Ноор. — Вони відкрили якісь особливі чудові світи. І я давно вже мрію повторити шлях “Паруса” — тепер це можливо і з одним кораблем. З юнацьких років я живу мрією про Вегу — синє сонце з прекрасними планетами.

— Побачити такі світи… — уриваним голосом промовила Ніза. — Але щоб повернутися, потрібно шістдесят земних, або сорок залежних років… Тоді це… півжиття.

— Так, великі досягнення вимагають великих жертв. Д для мене це навіть не жертва. Моє життя на Землі було лише короткими перервами зоряних шляхів. Адже я народився на зорельоті!

— Як це могло статися? — здивувалася дівчина.

— Тридцять п’ята зоряна складалася з чотирьох кораблів. На одному з них моя мати була астрономом. Я народився напівдорозі до подвійної зірки МН 19026+7 АЛ і тим самим двічі порушив закон. Двічі тому, що ріс і виховувався у батьків на зорельоті, а не в школі. Що було робити! Коли експедиція повернулась на Землю, мені було вже вісімнадцять років. У подвиги Геркулеса — повноліття — мені зарахували те, що я навчився майстерності вести зореліт і став астронавігатором.

— Але я все-таки не розумію… — почала Ніза.

— Мою матір? Будете старші — зрозумієте! Тоді сиворотка АТ-Анти-Тья ще не могла довго зберігатись. Лікарі не знали цього… Як би там не було, мене приносили сюди в такий самий пост управління, і я витріщав свої напівбезтямні оченята на екрани, стежачи за зірками, що коливалися в них. Ми летіли в напрямі Тети Вовка, де, як виявилося, була близька до Сонця подвійна зірка. Два карлики — синій і оранжевий, оповиті темними хмарами. Першим свідомим враженням було небо мертвої планети, яке я спостерігав з-під скляного купола тимчасової станції. На планетах подвійних зірок звичайно не буває життя через неправильність їхніх орбіт. Експедиція висадилась і протягом семи місяців проводила гірські дослідження. Там, скільки я пам’ятаю, було дуже багато платини, осмію та іридію. Неймовірно важкі кубики іридію стали моїми іграшками. І це небо, перше моє небо, — чорне, з чистими вогниками неблимаючих зірок і двома сонцями незбагненної краси — яскраво-оранжевим і густо-синім. Пам’ятаю, що інколи потоки їхніх променів перехрещувались, і тоді на нашу планету лилося таке потужне і веселе зелене світло, що я кричав і співав від захоплення!.. — Ерг Ноор уже іншим тоном закінчив: — Досить, я захопився спогадами, а вам давно пора відпочивати.

— Говоріть, говоріть, я ніколи не чула нічого цікавішого, — попросила Ніза, та начальник був невблаганний.

Він приніс пульсуючий гіпнотизатор, і чи то від його владних очей, чи від снотворного приладу дівчина заснула так міцно, що прокинулася напередодні повороту на шосте коло. Вже по холодному обличчю начальника Ніза зрозуміла, що “Альграб” так і не з’явився.

— Ви прокинулись саме вчасно, — заявив він, тільки-но Ніза, привівши себе в порядок, повернулася після електричного і хвильового купання. — Вмикайте музику і світло пробудження. Для всіх!

Ніза швидко натиснула на ряд кнопок, і в усіх каютах зорельота, де спали члени експедиції, почало спалахувати світло і залунала, поступово посилюючись, особлива музика низьких вібруючих акордів. Поволі, обережно пробуджувалась загальмована нервова система і поверталася до нормальної діяльності. Через п’ять годин у центральному посту управління зорельота, остаточно отямившись і підкріпившись їжею та нервовими стимуляторами, зібралися всі учасники експедиції.

Повідомлення про загибель допоміжного зорельота кожен сприйняв по-своєму. Як і чекав Ерг Ноор, настрій членів експедиції не змінився. Ні слова відчаю, ні страху в погляді. Пур Хісс, що не показав особливої хоробрості на Зірді, теж зустрів повідомлення не здригнувшись. Тільки молода Лума Ласві — лікар експедиції — трохи зблідла і крадькома облизала пересохлі губи.

— Згадаємо загиблих товаришів! — сказав начальник, вмикаючи екран проектора, на якому з’явився “Альграб”, знятий перед відльотом “Тантри”.

Усі підвелися. Поволі змінювались на екрані фотографії то серйозних, то усміхнених людей — семи чоловік екіпажу “Альграба”. Ерг Ноор називав кожного на ім’я, і мандрівники віддавали останню шану загиблому. Такий був звичай астрольотчиків. Зорельоти, які вирушали в дорогу разом, завжди мали комплекти фотографій усіх людей експедиції. Зниклі кораблі могли довго блукати в космічному просторі, і їхні екіпажі ще довго могли лишатися живими. Це не мало значення — корабель ніколи не повертався. Розшукати його, подати допомогу не було ніякої реальної можливості. Конструкція машин кораблів досягла вже такої досконалості, що дрібних поломок у них майже не було, а якщо іноді й траплялися, то їх легко було полагодити. Серйозна ж аварія машин ще ні разу не була ліквідована в космосі. Іноді кораблі встигали, як “Парус”, послати останнє повідомлення. Та здебільшого повідомлення не досягали мети, бо точно їх орієнтувати було дуже важко. Передачі Великого Кільця за тисячоліття розвідали точні напрямки і могли, крім того, варіювати їх, передаючи з планети на планету. Зорельоти звичайно перебували в невивчених областях, де напрямок передачі можна було тільки випадково вгадати.