Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.

— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.

І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.

Зміни погоди не передбачалося.

Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.

— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.

Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.

— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.

Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.

Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять–двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.

— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.

— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.

Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.

— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.

— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.

— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.

Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:

— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.

— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.

— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.

— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.

Так і вирішили. Зв’язалися по рації з майором Жувагою, і він теж схвалив їх план. І пішла підгрупа лейтенанта Горлова далі в тайгу, в холодну морозну ніч, яка розливом чорної туші швидко оточувала їх з усіх боків. То була їхня третя тайгова ніч, одна з найтяжчих. Тієї ночі вони ні на мить не зімкнули очей, боронилися від вовків, котрі, як тільки вони зупинилися на ночліг, стали підкрадатися й пробувати напасти на оленів. Стріляти по них не хотіли, щоб не виказати себе втікачам, і відбивалися від голодних хижаків горілими головешками. А для цього довелося розпалити аж троє багать, одне спеціально для головешок. Тож і трудилися до ранку: рубали дрова, палили вогнища, кидалися вогнем. Аж на світанку вовки залишили їх, проте спати вже не було коли.

Брати вважали, що того, третього, дня їм пощастило. Відірвались від погоні, бо (вони були певні) спрацювала в зимівнику рушниця-самостріл, туди безпремінно заглянули міліціонери, а в цьому, другому, зимівнику якась добра душа залишила чималий шмат сирого ведмежого м’яса, на яке брати накинулися, мов голодні шакали. З’їли все, до грама, запили гарячим чаєм і умлівали біля багаття, розпаленого на спеціально обладнаному місці посеред зимівника. Хіба не задоволення? Хіба не благодать? Хіба не везіння?

Завтра? Завтра вони розраховували в обідню пору бути вдома. Під рідною стріхою. Швидше б, швидше б під неї.

Від жаркого полум’я багаття старшого брата хилило на сон. Відчуваючи, що засне, він випростався, покрутив великою кучматою головою, закліпав рудими віями, немов ведмідь.

— Ти ось що, — звернувся до молодшого. — Надворі вже ніч. Бери гвинта і катай чергувати, а я подрімаю, бо очі, бачиш, злипаються. Через півтори години розбудиш, я піду, а ти поспиш.

— Гаразд, — кивнув головою молодший, насунув на лоба шапку, взяв рушницю й нехотя пішов до дверей. Йому самому страх як хотілося спати, він сам хотів було просити старшого брата, щоб першим почергував, але той випередив його. Доведеться чергувати. Такий у них закон.

— Та гляди мені, пильнуй добре! — гукнув йому услід старший. — Дивись і слухай! Коли що — буди!

— Гаразд, — знову відповів одним словом молодший і відчинив двері. В зимівник волохатим білим ведмедем вкотилося холодне морозне повітря.

На світанку, ледь поміж засніжених дерев і кущів стала розповзатися темрява, погасили вогнища й, стомлені безсонною ніччю, вирушили по слідах втікачів. Треба було за всяку ціну застати їх у зимівнику, а краще — біля нього. За розробленим ще звечора планом захопити вони їх повинні зненацька, швидко, без найменших ускладнень. Провіднику Наумову в цій операції брати участі не дозволили. Він мав чекати її завершення неподалік від зимівника, в надійному місці, і прибути до нього з упряжками, коли йому подадуть сигнал — три постріли з інтервалами. Обумовлювалось це тим, що він перш за все людина цивільна, а по-друге, був потрібен як провідник, мало що ще може трапитися. Та й упряжки ж треба оленярам радгоспу назад повернути.

Зі сходом сонця підгрупа Горлова перейшла невеличку річечку і зупинилась за невисокою сопкою, від якої до зимівника було щонайближче півтора-два кілометри.

— Значить, чекайте нас тут, Борисе Олександровичу, і ждіть сигналу, як домовилися, — наказав йому Горлов. — А ми з хлопцями пішли! — кивнув Васюгіну й Колечкіну.

— Бережіться ж там, і ні пуху вам ні пера! — одночасно порадив і побажав Наумов.

— До дідька! — відповів йому за всіх Колечкін, і вони дружно зашурхотіли лижами по сухому снігу.

Хвилин через десять вискочили на заліснене узвишшя, звідки побачили невеличку галявину. В одному куточку її глухою стіною до гущавини стояв низенький, приземкуватий (мабуть, осів від старості) будиночок-зимівник, схожий здалеку на білого гриба. З його майже невидимого димаря струмував у голубе вранішнє небо веселий білявий димок. Значить, брати ще були там.