— А третій де? — перебив Смоляк.

— Підвіз до самого роз’їзду, до Перегонівки. Товарняк саме відходив. Він уже на ходу кинув спочатку коричневий чемодан, а потім і сам скочив на гальмову площадку.

— На площадці хтось був?

— Нікого.

— О котрій годині він поїхав?

— На роз’їзді годинник показував вісім сорок п’ять.

Смоляк глянув на свій. Рівно дванадцята.

— Ви пам’ятаєте місце, де зійшли ті двоє?

— Аякже.

— Збирайтесь. Поїдемо зі мною.

Подзвонив на Перегонівку, сказав черговому міліціонеру:

— О восьмій сорок п’ять на товарному поїзді у напрямку Вузлової виїхав небезпечний грабіжник. Вище середнього зросту, у новому сірому демісезонному пальті. При собі має коричневий чемодан. Передайте по лінії: вжити заходів до розшуку.

Біля роздоріжжя зупинилися. З машини вийшли: Смоляк, Кичатий і Дробот з Берізкою.

— Тут я зупинився, — пояснив шофер, — а вони стояли отут.

— Вивчайте обстановку і пустіть собаку, — звернувся Смоляк до Дробота.

Та Дроботові не треба було нагадувати. Він уважно оглянув місцевість, виявив свіжі відбитки на стерні.

— Ось знайомий слід із стоптаним каблуком! — Відпустивши повідець, наказав Берізці: — Слід!

За Дроботом поспішили Смоляк і Кичатий.

Вівчарка привела на торішнє токовище, де в купі перепрілої соломи було знайдено два нові коричневі чемодани.

Берізка обнюхала знахідку і повела Дробота до села.

— Залишайтеся тут, — гукнув Смоляк Михайлові. — Удавайте, що прибираєте тік, а ми повернемось.

Люди на вулиці здивовано перемовлялись, бачачи, як левадою до села поспішала вівчарка, а слідом за нею два міліціонери. І — прямісінько у двір до Прокуди.

Берізка стала передніми лапами на двері і сердито загавкала. Дробот підібрав повідець, стримуючи її за нашийник, і відчинив двері.

З постелі сплигнув син Прокуди і дико заверещав:

— Не треба, не треба! Заберіть собаку, я все розкажу!

— Хто був з тобою?

— Володька Гусаченко і Нік.

— Де вони?

— Нік у Перегонівці пересів на поїзд, а Гусаченко тут.

— Де тут?

— У селі. Прямо по вулиці шоста хата. На подвір’ї криниця.

Смоляк звернувся до Дробота:

— Я залишусь тут. А ви негайно затримайте Гусаченка.

У райцентр повернулись опівночі. А вранці Смоляк інформував оперативну групу:

— Минула доба, відколи ми одержали повідомлення про злочин. Завдяки оперативності наших працівників, зокрема лейтенанта Дробота й автоінспектора Карпенка, за допомогою шофера “Сільгосптехніки” Кичатого двох грабіжників затримано. Частину награбованого вилучено. Гусаченко і Прокуда на допиті показали, що з третім випадково познайомилися в чайній. Хто він, звідкіля — не знають. Сказав, щоб звали Ніком. На свої кошти пригощав їх. Потім запропонував пограбувати магазин у якому-небудь глухому селі. Вони погодилися. Прокуда назвав село Заліське. Там він був у своєї тітки, знає, де розташований магазин і як до нього підійти.

Злочин розкрито, але це ще не все. Треба знайти і викрити Ніка. Вважаю, що він — небезпечний злочинець, рецидивіст-гастролер. Він виїжджає далеко од свого постійного місця проживання, у чайних, на вокзалах знайомиться з такими, як Гусаченко й Прокуда, вчиняє злочин і зникає.

Жаль, що перевірка поїздів на дільниці від Перегонівки до Косар не дала позитивних наслідків. Нік міг ще до перевірки зійти з товарняка, пересісти на інший поїзд і — бувай здоров.

На наші запити прийшли відповіді, вони невтішні: злочинець під прізвиськом Нік ніде не зареєстрований.

— Справа ускладнюється, — зауважив Дробот.

— Так, — відповів Смоляк, — але не всі можливості вичерпані, і я сподіваюсь, наша зустріч з Ніком незабаром відбудеться. Гусаченко і Прокуда свідчать, що він переодягся у магазині. Там залишив свою шинель. А з внутрішнього боку підкладки, як ви пам’ятаєте, був нерозбірливий напис чорним олівцем. Експерти з’ясували, що там було прізвище з ініціалами: “Притула Б.І.” В усі міста, де є гірничо-промислові училища, надіслати запити з проханням перевірити, хто такий Притула Б.І. і де він зараз.

Наприкінці тижня Смоляк дістав довгождану відповідь. Із Донбасу повідомляли, що Притула Борис Іванович торік закінчив гірничо-промислове училище і одержав призначення на одну з шахт “Ватутінвугілля”.

“Це ж недалеко до місця злочину, — подумав лейтенант. — Ну, Нік, незабаром ми покладемо край твоїм гастролям”.

Розповів про це товаришам по роботі. Лейтенант Музиченко радив негайно зв’язатись із місцевим відділенням міліції, затримати Притулу.

Але Смоляк не погодився з таким поспішним рішенням.

Наступного дня лейтенант виїхав до місця роботи Притули.

Адміністрація підприємства характеризувала Притулу позитивно. Передовик виробництва, активний комсомолець, скромний і чесний.

“Невже маскується?” — сушив голову Смоляк. Підозра посилилась, коли з’ясувалося, що під час пограбування магазину Притули на роботі не було, мав відгул. У гуртожитку не ночував, сказав комендантові, що поїде до родичів у сусідній район.

Смоляк налагодив зв’язок із колегами цього району і за годину дістав відповідь: “Притула понад місяць у селі не з’являвся”.

— От і передовик, от і активіст, — обурювався Смоляк.

Увечері лейтенант розшукав прибиральницю гуртожитку тітку Глашу і мав з нею розмову.

— Ні, гріх скаржитись на хлопців, — сказала вона. — Поводяться чемно, зі старшими ввічливі, менших не кривдять. Пиятик не помічала. Приміщення тримають у чистоті. Про крадіжки або яке злодійство, вибачайте, не чула.

— Як вони забезпечені матеріально? — поцікавився Смоляк.

— А що їм треба? Працюють добре і заробляють непогано. Візьміть Бориса Притулу з четвертої кімнати. Останнім часом придбав плащ, пальто сіре демісезонне, кілька костюмів, а сорочок скільки! Днів три тому всі були на зміні, а я саме у четвертій прибирала. Відсунула тумбочку, щоб пил витерти, а дверці й відчинилися. Дивлюсь (це якраз тумбочка Бориса), а там два нові годинники — такі гарні. Один жіночий, а я ще й подумала: “Навіщо тільки гроші тратить?” Ні, хороші у нас хлопці. Дружні, працьовиті. А хіба що трапилось?

— Та надійшла заява, що у гуртожитку деякі непорядки.

— Раніше були, правда. А щоб на моїй пам’яті…

Лейтенант попрощався із балакучою тіткою і вирушив до готелю, сам себе переконуючи: “Він! Його робота. Ні на роботі, ні в рідних під час пограбування магазину не був, шинель, яку залишили в магазині, його. Кого ж іще розшукувати?”

Але поквапливих рішень приймати не треба. Така робота. Схибиш — покалічиш душу людині.

Смоляк не затримав Притулу ні на роботі, ні у гуртожитку. В кінці зміни почекав його на прохідній, а потім разом пішли вулицею міста. Познайомились.

— Мені треба з’ясувати деякі обставини, що стосуються безпосередньо вас, — сказав лейтенант. — Прошу зайти зі мною до райвідділення.

— Буду радий, якщо зможу чимось допомогти, — відповів Притула.

“Невже хитрує?” — подумав Смоляк.

Розмова відбулася у невимушеній обстановці. Так, він, Притула Борис Іванович, у ту тривожну для Смоляка ніч ні у гуртожитку, ні на роботі, ні у родичів не був. Він збирається одружитися. Його наречена Таня проживає у селі Садки. Там він і гостював у її батьків. Через місяць весілля.

— Я Тані, — розповідав Притула, — уже й подарунок купив — годинник. І для себе деякі обнови придбав.

— А шинель? — поставив питання руба Смоляк.

— Яка шинель?

Лейтенант поклав на стіл пакунок, розв’язав шпагат, розгорнув упаковку, розправив шинель-і аж тоді промовив:

— Оця.

Притула уважно її оглянув і щиро здивувався:

— Моя. А як вона до вас потрапила?

— Вашу шинель знайдено у Заліському. Там пограбовано магазин. А як вона опинилася на місці злочину, поясните ви.

Притула пильно глянув на Смоляка і, зітхнувши, кинув:

— Не покаявся таки, пішов слизькою дорогою.

— Хто?

— Семен Глущенко.

І Притула розповів:

— Я вже закінчував навчання, коли до училища прибула нова група. Жили разом, в одному корпусі. Щойно зарахованим видали форму. Але я помітив, що один з них, із сусідньої кімнати, земляк мій з Олександрівки Сеня ходить без шинелі. Розпитав його, у чому річ. У карти, каже, програв. Вилаяв я його, присоромив, а там жаль стало, от і віддав йому свою шинель. Грошима допоміг. Що було потім — не знаю. Я одержав призначення, більше з ним не зустрічався.