— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?

Хлопці по черзі назвалися.

— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!

В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.

— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.

…В ресторані вони засиділись довгенько, годин зо три. Сиділи в куточку за окремим (без підселення) столом, їх обслуговувала гарненька офіціантка, яку Михайло називав просто Вікою й дозволяв собі з нею жартувати. Пили вірменський коньяк, запивали нарзаном, закушували ікрою, шпротами, їли солянку, курчата-табака. На завершення, коли хлопців гарненько розвезло, Михайло замовив сухого шампанського, щоб трохи, мовляв, освіжило, дало осадку. Але після нього Анатолій і Станіслав ще дужче сп’яніли, поривалися співати й просили офіціантку поцілуватися з ними. Михайло весело сміявся з них, обнімав обох за плечі, називав своїми найкращими друзями, обіцяв при першій же поїздці за кордон привезти цінні подарунки, щоб пам’ятали його, роботягу.

Коли вийшли на вулицю, спека вже спала, розпашілим від випитого хлопцям здалося, що на них навіть війнуло вітерцем. Одразу ж після першої чарки вони перейшли з Михайлом на “ти”, і тепер Анатолій звертався до нього:

— Мишо, куди тебе провести? Ми з Славою проведемо.

Михайло поплескав Анатолія по плечу:

— Мене не треба проводжати. Сам ти хоч дійдеш додому?

— Хто? Я? — здивувався Анатолій. — Та я куди хочеш дійду! Ради тебе хоч на край світу! Правда, Славо?

Станіслав, намагаючись триматися міцніше на ногах, гикнув:

— З Мишком — куди хочеш!

На Михайловому обличчі розцвіла загадкова посмішка.

— Дякую, друзі. А коли так, то я беру таксі і поїдемо зі мною в одне місце. Запримітив я там дівчину. Не дівчина — казка, а підступитися до неї ніяк не можу. Не дається на розмову, хоч кричи. Може, втрьох розговоримо її. Згода?

— Питаєш! — вигукнув Анатолій.

Станіслав різко махнув рукою:

— Поїхали.

— Тільки, хлопчики, — звернувся до друзів Михайло. — Вести себе культурно, не говорити дурниць. Щоб усе було о’кей!

— Поїхали, умовимо! — категорично заявив Станіслав і знову махнув рукою, немов рубаючи повітря.

Таксі Михайло зловив швидко, і за кільканадцять хвилин вони під’їхали до магазину “Чоловічий одяг”.

— Ось тут вона, моя непідступна, працює, — пояснив Михайло хлопцям. — Отже, тримайтесь, як домовились.

— Б-буде пор-рядок, — пообіцяв Анатолій. Всі дружно пішли в магазин.

Рівно о дев’ятій годині ранку в кабінеті інспекторів міського управління карного розшуку Динника і Каверзи коротко дзенькнув внутрішній телефон. Трубку взяв Динник.

— Слухаю. Добрий день. Зараз? Ідемо. — І поклав трубку на апарат.

— Начальство викликає? — догадався Каверза.

Динник кивнув:

— Так, ходімо.

Лейтенант Каверза неохоче підвівся з-за столу, обсмикнув кітель.

— Знову якась надзвичайна пригода, — сказав чи то Динникові, чи самому собі. — Не інакше. А в мене ж стільки писанини зібралося, — згорнув товсту папку з паперами і поклав у сейф. — Коли я з нею впораюсь?

Досвідченого працівника по розкриттю складних злочинів, його завжди, на всіх нарадах, критикували за несвоєчасне оформлення документів. Не любив чоловік писати.

Коли вони з Динником зайшли до кабінету майора Кислиці, там уже сидів старший інспектор, старший лейтенант Совгир, плечистий атлет, інспектори Ляшко й Гапочка.

— Сідайте, — запросив Динника й Каверзу майор, — і слухайте мене уважно. Ви, — повів рукою на всіх, — оперативна група. Керівник, — показав на Совгира, — старший інспектор Совгир. На вас, досвідчених працівників, покладається серйозне, відповідальне завдання, яке ви повинні виконати сьогодні за один день. Чуєте? За один! — наголосив. — Бо далі такого неподобства терпіти не можна. У магазинах готового одягу, в універмагах міста, зокрема в секціях чоловічого одягу, останнім часом вчинено кілька крадіжок. Удень. Коли там повно людей. На очах, так би мовити, в покупців. Здійснюються вони в різних районах, регулярно, двічі на тиждень. Немов по графіку. Останню крадіжку вчинено в магазині “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Вкрадено два імпортних шерстяних костюми. В комплексі. Кражу виявлено увечері того ж дня, коли закрили магазин. Адреси останніх магазинів і дані про крадіжки в них у товариша Совгира. Ідіть, міркуйте, розробляйте план дій. Через дві години жду з першими повідомленнями. Бажаю успіху

Всі встали і мовчки пішли за керівником групи.

Лейтенанту Миколі Диннику випало їхати в магазин “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Він одразу догадався, що це йому влаштували товариші спеціально. Мовляв, щоб було і легше, і складніше. Нехай вчиться, набуває досвіду. “Спасибі їм”, — подякував у думці.

В управлінні він був наймолодшим працівником, два роки як прийшов сюди з школи міліції. За цей час показав себе в ділі розсудливим, витриманим, і тепер його частіше стали залучати до справ складніших, оперативніших, як, скажімо, ось ця.

На коротенькій нараді в Совгира всі учасники оперативної групи прийшли до однієї думки: зараз, негайно відвідати ті магазини, в яких відбулися нещодавно крадіжки, і по можливості зібрати в них дані про злодія чи злодіїв, міг же хтось із продавців щось запідозрити, когось запам’ятати.

Ось таким чином Миколі й випав магазин на Кооперативній.

Свою місію в ньому Микола вирішив почати з перевірки того, чи можна тут (і як) злодієві-одинакові вкрасти і винести бодай один костюм.

Хвилин двадцять ходив він у секції костюмів, облюбовував, придивлявся, тричі заходив у примірочну міряти і весь час відчував на собі погляди двох симпатичних дівчаток-продавців, котрі ходили по секції, давали покупцям пояснення щодо розмірів, щось радили, підказували.

“Ні, тут без помічника не обійтись”, — відзначив про себе Микола. — Та й, мабуть, після крадіжки дівчатка стали пильнішими”.

Таку ж пильність, чи, вірніше, увагу, до покупців побачив він і у відділі сорочок.

“Ану піду туди, де штани й піджаки”, — вирішив.

У відділі піджаків приміряв імпортний, синього кольору, в широку клітку піджак з блискучими, під золото, ґудзиками. Піджак сидів на плечах гарно, був ніби на нього шитий.

— Вам личить, беріть, — підійшла до Миколи невеличка худорлява дівчина-продавець у фірмовому халаті і мило посміхнулась.

Микола ще раз оглянув себе в дзеркало, перед яким стояв, і почав розстібати на піджакові ґудзики.

— Колір не подобається, — відказав.

Дівчина взяла в нього піджак, повісила на плічки, а затим на вішак, туди, звідки взяв його Микола.

— А який би ви хотіли? — поцікавилась.

Динник приязно усміхнувся.

— Порадьте на свій смак.

Продавщиця зміряла його пильним поглядом, теж усміхнулася у відповідь.

— Вам би краще підійшов темний. Або зовсім чорний. Ви блондин.

— Дякую, — кивнув головою Микола. — Зайду якось іншим разом, може, й підберу що.

Дівчина припросила:

— Заходьте, завжди будемо раді.

“Ні, тут одному ні переодягнутися, ні вкрасти нічого не можна, — прийшов до висновку Динник. — Ввічливі дівчатка так і крутяться. Тільки з чиєюсь допомогою. Двоє заговорюють їх, відволікають, а третій краде. Не інакше. Дівчатка ж до розмов охочі, особливо з хлопцями. Тож і крадуть, напевне, молоді”.