― Отого кроля «під кота».

― Ні, дякую... я передумав. Я краще візьму трохи шинки.

У цих провінціалів, подумав я, ніколи не знаєш, що тобі подадуть. Не хочу я їхнього кроля «під кота» ― якщо це тільки не кіт «під кроля».

― А потім, ― підхопивши урвану нитку розмови, озвався від, дальнього кінця столу ще один із застільників, схожий на трупа, ― а потім, поміж інших дивовиж, колись, досить давно, ми мали одного пацієнта, так той уперто вважав, що він ― кордовський сир. Ходив скрізь із ножем у руці й умовляв усіх знайомих, щоб відрізали скибочку від його стегна.

― То, звичайно, був великий дурень, ― докинув ще один, ― але годі рівняти його з певним суб'єктом, котрого знаємо всі ми, за винятком нашого гостя. Я маю на увазі того, що мав себе за пляшку шампанського й раз у раз бахкав корком та сичав ― ось так.

Він украй вульгарно, як на мій погляд, застромив великого пальця правої, руки за ліву щоку, вихопив його зі звуком, схожим на бахкання корка, а потім, притуливши кінчик язика до передніх зубів, різко засичав. Так він сичав добру хвилину, імітуючи шумування шампанського. Я добре бачив, що така поведінка не до вподоби панові Майярові; але той не сказав нічого, і нитку розмови підхопив худющий низенький чоловічок у великій перуці.

― А був ще й такий невіглас, ― сказав він, ― що вважав себе жабою, і треба сказати, він таки справді був дуже схожий на жабу. Хотів би я, щоб ви, добродію, побачили його, ― звернувся чоловік до мене, ― вас би надзвичайно потішило те, як природно це в нього виходило. Я можу тільки пошкодувати, що він не був жабою насправді. Як він скрекотав: «бре-ке-ке-ке-ке!», «бре-ке-ке-ке-ке!», як він кумкав ― це був просто шедевр! А коли, випивши келих-другий вина, ставив лікті на стіл ― отак-о, ― та розтягував рота, отак-о, та вилупляв очі, отак-о, та починав кліпати ними швидко-швидко, то я вас запевняю: ви не могли б надивуватися з такої геніальності.

― Не маю сумніву, ― відказав я.

― А ще, ― озвався котрийсь, ― був у нас такий П'єр Гайяр, що мав себе за понюх тютюну, то його страшенно мучило те, що він не міг узяти сам себе двома пальцями в щіпку.

― А був іще Жюль Дезульєр, теж великий дивак, що схибнувся на думці, ніби він ― гарбуз. Він не давав спокою кухареві, щоб той начинив ним пиріг, а кухар нізащо не погоджувався, аж сердився. А я от зовсім не певен, що гарбузовий пиріг із Дезульєра не був би дуже доброю стравою!

― Ви мене дивуєте! ― відказав я й запитально подивився на пана Майяра.

― Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! ― зареготав той. ― Добре, дуже добре! Не дивуйтеся, друже! Наш приятель жартун ― не треба розуміти його надто дослівно.

― А потім, ― озвався ще хтось із-за столу, ― був ще Буффон Леґран ― теж досить незвичайний тип. Він зсунувся з глузду через кохання і уявив, ніби в нього дві голови. Одна, як він твердив, була головою Ціцерона, а друга ― від лоба до рота Демосфеновою, а від рота до підборіддя ― головою лорда Брума.* Цілком можливо, що він помилявся; але вас би він переконав, що має рацію, бо він був дуже красномовна людина. Він був до решти захоплений ораторським мистецтвом і не міг утриматись від його демонстрації. Наприклад, він мав звичку стрибати через обідній стіл отак-о, і... і...

Тоді сусід цього оповідача поклав йому руку на плече й щось прошепотів йому на вухо; оповідач враз умовк і сів.

― А крім того, ― заговорив той, що спинив його, ― був у нас іще Буллар, дзиґа. Я називаю його дзиґою, бо він. справді був під владою кумедної, хоча й не зовсім безглуздої химери, ніби його обернено в дзиґу. Ви б луснули зі сміху, якби побачили, як він крутився. Бувало, цілу годину на одному підборі крутиться, отак-о...

Тепер уже той, кого він щойно спинив, зробив із ним те саме.

― Але ж ваш пан Буллар божевільний! ― на весь голос вигукнула одна старенька дама. ― Та ще й дурний! Бо хто це, дозвольте спитати, коли чув, щоб людина була дзиґою! Це ж безглуздя. Пані Жуайоз, як ви самі знаєте, була розумніша. У неї теж була химера, але не позбавлена здорового глузду, і та химера тішила всіх, хто мав приємність бути знайомим з нею. Розміркувавши як слід, вона вирішила, що якась фатальна випадковість обернула її на півника; але, ставши півником, вона поводилась пристойно. Надзвичайно ефектно лопотіла крильми ― отак-отак-отак ― а кукурікала просто розкішно! Кукуріку! Кукуріку! Кукуріку-у-у-у-у!

― Пані Жуайоз, будьте ласкаві поводитись як годиться! ― сердито перебив її господар. ― Або поводьтесь так, як личить дамі, або вийдіть із-за столу: вибирайте!

Старенька (я був здивований, що її названо пані Жуайоз, хоч вона сама щойно говорила про якусь пані Жуайоз, мов про третю особу) вся почервоніла на лиці й страшенно збентежилась від того докору. Понурила голову й не відповіла жодним словом. Але тему підхопила інша, молода жінка. То була красуня з віталеньки, вже знайома мені.

― Так, пані Жуайоз була нерозумна, ― вигукнула вона, ― але в тому, що робила Ежені Сальсафет, видно багато здорового глузду. Ежені Сальсафет була дуже вродлива й аж хворобливо скромна молода жінка, якій звичайна манера одягатися здавалась непристойною, і вона надумала одягатися так, щоб бути не всередині одежі, а зовні. Врешті, це робиться дуже, дуже просто. Треба тільки зробити отак... а потім отак-отак-отак, а потім отак-отак-отак, а потім...

― Господи, мадемуазель Сальсафет! ― заволав зразу десяток голосів, ― Що ви надумали? Отямтесь! Досить! Ми вже бачимо, добре бачимо, як це робиться! Годі, годі! ― і кілька душ уже схопилися з-за столу, щоб перешкодити мадемуазель Сальсафет зрівнятись убранням з Венерою Медицейською; але раптом ця сцена вельми ефектно завершилася гучними криками, чи то вереском, що долетів із середньої частини будинку.

Ці крики добре-таки шарпонули мої нерви; але решти товариства мені стало просто жаль. Я ще зроду не бачив, щоб гурт розумних людей так перелякався. Всі вони зблідли, наче трупи, і, зіщулившись на своїх стільцях, трусились та пускали слину з переляку, чекаючи, що крики залунають знову. І вони залунали ― гучніше й, видимо, ближче, і втретє, вже зовсім гучно, і вчетверте ― цього разу вже тихіше. Коли крики урвалися, товариство вмить збадьорилось, пожвавішало, почались балачки та жарти. Тоді я наважився спитати, що то за пригода.

― Дурничка, ― відказав пан Майяр. ― Ми звикли до таких речей і не звертаємо на них великої уваги. Божевільні час від. часу влаштовують такий концерт: один починає, інші підхоплюють, як ото буває з собаками вночі. Правда, інколи трапляється, що за такими концертами йдуть спроби вирватись на волю; тоді, звичайно, не уникнеш певної невеликої небезпеки.

― І скільки тут у вас пацієнтів?

― Тепер усього десятеро.

― Мабуть, переважно жінки?

― Ні, якраз ні ― самі чоловіки, і то все дужі хлопці, мушу сказати.

― Та невже! А я весь час гадав, що більшість душевнохворих ― із слабкої статі.

― Так воно звичайно й є, але не завжди. Ще недавно у нас тут було двадцять сім пацієнтів, і з них вісімнадцять жінок; але відтоді, як бачите, все змінилося.

― Так, як бачите, все змінилось, ― утрутився той чоловік, що зачепив був ноги мадемуазель Лаплас.

― Так, як бачите, все змінилося, ― хором підхопила решта.

― Ану припніть язики! ― гримнув сердито господар. І все товариство притихло на цілу хвилину. Одна жінка сприйняла наказ пана Майяра цілком дослівно, бо висолопила язика ― довжелезного, між іншим, ― і рішуче притримувала його обома руками до кінця розмови.

Я нахилився до пана Майяра і пошепки спитав його:

― А ота дама, котра щойно говорила... ну, котра закукурікала, ― у неї, мабуть, легка форма? Зовсім легка?

― Легка форма? ― перепитав він, видимо здивовано. ― Що ви хочете сказати?

― Ну, тільки трошечки уражена? ― пояснив я, показуючи на свою голову:― Я гадаю, що в неї недуга не надто... не дуже небезпечна?

― Mon dieu![5] Що це вам спало на думку? Ця дама, моя добра приятелька, пані Жуайоз, здоровісінька, як я сам! Звісно, у неї є свої дивацтва, але ж, самі знаєте, старі жінки ― дуже старі жінки, ― всі більш-менш дивачки!