На наступні три місяці я просто випав із життя.

Іноді ми з Євою кохалися в моїй машині, а у вихідні, коли студенти роз’їжджалися по домівках, вона ночувала у мене в гуртожитку. Пам’ятаю, з яким шаленством накидався на неї в ліжку, як після того годинами не спав, ловлячи її тремтливе сонне дихання, вивчаючи у місячному світлі припухлі жилки на її шиї, як ніжно відгортав волосся та роздивлявся м’які та дещо завеликі вуха. Зранку Єва ніколи не залишалася в ліжку. Після того як вона йшла, я заривався в подушку й усотував легкий аромат її парфумів, від чого весь укривався гусячою шкірою. Але це спочатку. Згодом мене почало дратувати її щезання. Я не розумів, чому вона відмовляється повалятися в ліжку після сходу сонця. Спершу запитував, потім вимагав, надалі почав благати, щоб вона сказала, що я не є їй неприємним і що вона не уявляє когось іншого, кохаючись зі мною. Вона лише віджартовувалась.

Єва ніколи не дозволяла тримати себе за руку. Ні, вона не уникала доторків і прилюдно поводилася так, щоб ні в кого не виникало сумніву, що вона моя дівчина. Водночас контакт між долонями, трохи довший за звичайний потиск, вважала заледве не образою. Якось я вказав на це, і Єва відмахнулася: «Я змалку засвоїла те, що має знати кожна жінка: що б не трапилось, уникай залежності від чоловіків». Мене аж викручувало. Хотілося волати на весь голос про те, що відчуваю, розповісти всьому світові, що ночами у мене судомить живіт від однієї згадки про вигини її тіла, а вона не могла пройтися зі мною під руку дорогою від гуртожитку до університету.

Але не це найбільш неприємне. Найгірше те, що я ніколи не знав, про що вона думає. Єва часто поринала в себе, закриваючись, неначе мушля, і нікого не пускаючи досередини. А ще вона була хронічно незадоволена своїм життям. Єва мало говорила про це, проте я відчував, як гнітила її провінційність Острога. Якось після сексу вона зривисто, із нотками відчаю в голосі виплескувала з себе те, що хоче вирватися, що варта більшого, потім розплакалася, вискочила з ліжка й, поки я встиг промимрити щось на її підтримку, пішла геть. Упродовж наступного тижня вона не відповідала на дзвінки та не з’являлася на парах.

На початку другого триместру випадки щезнення почастішали. Єва прогулювала заняття, не ночувала в гуртожитку, все частіше, коли я телефонував і пропонував кудись піти, дізнавався, що вона в Рівному. Я прагнув пояснень, на що чув незмінне: «Мене вбиває острозька сірість». І на додачу — скарги, що там сіре геть усе: дороги, будинки, небо, люди.

Востаннє ми побачилися за три дні до Нового року — в кав’ярні «Сальвадор Далі», що неподалік Центрального ринку. Цезар приїхав із Києва та збирав компанію на відсвяткування Нового року. Я хотів запропонувати Єві приєднатися, але вона обірвала мене, щойно зрозуміла, про що йдеться. Повідомила, що вирушає з батьками до Ужгорода, а звідти — на кілька днів до Будапешта.

Після Різдва 2006-го, не сказавши ні слова, Єва видалила профілі у соцмережах і змінила номер мобільного телефону. Я писав її друзям, але ніхто не знав або не хотів зізнаватися, де вона. Лише на початку лютого дізнався від Маші, що Єва перевелась на заочне відділення, а сама подалася до Києва. Я спитав, якого біса вона там робить? Маша відповіла, що Єва нібито влаштувалась на роботу офіціанткою. Попросив номер — я не сумнівався, що Маші мусить бути відомий Євин новий номер, — і Маша завагалась, якоїсь миті навіть потягнулася рукою по мобілку, але зрештою роздумала, похитала головою й пішла.

Почалися чорні дні, розповідати про які мені не дуже хочеться. Я міг годинами сидіти в «ніссані», впершись лобом у кермо та переконуючи себе, що серед запахів пластику, пилу та старої шкіри досі відчуваю аромат її парфумів; згадуючи, як Єва, відкинувшись, сидить на пасажирському сидінні, як розметалося її волосся, коли ми кохалися на задньому сидінні; і думаючи… ні, не про те, чому вона пішла, а про те, чому нічого не сказала. Я не закидав навчання — це не було усвідомленим учинком, навчання виявилося єдиним, що втримувало від повного занурення в ту липку чорноту, — але впродовж третього триместру майже ні з ким не спілкувався. Бурхлива одержимість Євою не просто перетворила моє життя на згарище, вона отруїла все, що було до Єви. Все, що колись дарувало радість, зблякло. На місці спогадів чорніли обвуглені кістяки, мрії спливали кров’ю посеред уламків повітряних замків, я у відчаї озирався, хотів повернути все назад — ну, а раптом? — проте за спиною стелився безнадійно мертвий світ: присипана попелом рівнина, безповоротно посіріле небо та закам’яніле сонце, яке — як мені тоді здавалося — більше ніколи не засяє.

Чи це була любов? Мені важко судити. Важко називати любов’ю те, що спустошує й калічить.

На початку четвертого курсу я поїхав на стажування до Канади, й це на якийсь час допомогло. Я й далі згадував Єву — попелище не стало квітучим садом, — але за півроку в Athabasca University принаймні почав говорити з людьми. На жаль, так тривало недовго. На початку лютого 2007-го, за три тижні до повернення до України, Павло Новак завантажив у Facebook фотографію Єви, яка, прикриваючись напівпрозорою ширмочкою, бризкала на нього водою з душу. Знімок мав підпис: «Не дає почистити зуби». Ні, я не був аж таким телепнем і здогадувався, що Єва та Пашка спілкуються, ще до того, як подався до Канади, просто вперто відмовлявся вірити, що вони поновили стосунки.

У вересні 2008-го, коли вирушив на роботу до Китаю, спогади все ще не відпускали мене. За дев’ять місяців у спекотному Гуанчжоу я привчився засинати, не думаючи про Єву, і з часом вирішив, що її привид більше не стоїть за плечем, але, як виявилось, помилився. У травні 2009-го, після прибуття до Рівного, все нестерпно нагадувало про неї: дороги, якими ми гуляли, кав’ярні, де обнімалися, глухі кути, де паркував Nissan, коли ми кохалися, й особливо — крихітна дірочка, проколота підбором її черевичка у м’якій оббивці над заднім сидінням моєї машини. І саме тоді, 3 червня 2009-го, Єва зателефонувала мені.

— Привіт, Мироне.

Номер, певна річ, був незнайомий, але я одразу впізнав її, заразом збагнувши, що весь рік обманював себе: той попіл, що нібито припорошував давно закам’янілі рештки, насправді прикривав ледь пригасле вугілля, яке спалахнуло від одного подуву, зайнялося від самого лише звуку Євиного голосу.

— Єво?

Хвилювання гумовою стрічкою стягнуло груди.

— Привіт, — повторила вона.

— Як ти? Де ти? Як у тебе справи? — я ненавидів її й одночасно боявся, що вона покладе слухавку та зникне на наступні три роки. Або назавжди.

— Я в Києві, все так само в Києві, — вона стихла аж на хвилину (я по-риб’ячому хапав ротом повітря), а потім озвалася, запитала, хоча в голосі не вчувалося щирої зацікавленості: — А ти?

— Нещодавно повернувся з Китаю і… ну, якось так, — я не згадував про Бразилію. — Був там майже рік.

— Круто, — я не впізнавав її. Єва говорила так, наче наштовхала до рота мокрого паперу. — Завжди знала, що тобі все вдасться.

Я хотів заперечити, що викладав англійську китайцям, що за рік нічого, крім Гуанчжоу, не бачив, що за будь-якими мірками це важко назвати великим життєвим успіхом, але не зміг. Думки нагадували клубок із безнадійно заплутаних пунктирних ліній. Ми довго мовчали. Потім спробував дізнатися, чим Єва займається зараз. Вона не захотіла розвивати цю тему. Розмова не клеїлася.

— Ти любив мене? — зрештою промовила вона. — Скажи, що ти любив мене тоді.

Я уявлення не мав, що відповісти. Все було так несподівано. Кров молотами бухкала у скронях, однак чомусь більше за саме запитання мене непокоїв її голос.

— У тебе все гаразд?

З динаміка долинуло глибоке зітхання:

— Жаль, що немає магазинів, де можна було б купити друзів.

— Чим тебе не влаштовують зоомагазини?

Єва невесело гмикнула.

— Хочеш я приїду? — слова випорснули з рота швидше, ніж устиг усвідомити, що роблю. — Ну, тобто, якщо ти не… — Єва німувала. Серце пропустило удар, поки я чекав на відповідь.