В «Автограді» торгували автомобілями відразу кількох брендів: Honda, Nissan, Škoda, Renault, Fiat, Seat. Серед наявних на той час «ніссанів» жодна модель мені не сподобалась, і я поклав око на Renault Duster, коли зауважив, що Єви немає поруч. Роззирнувшись, побачив дружину в іншому кінці павільйону біля химерного компактного автомобіля небесного кольору. Через плавні обводи машина скидалася чи то на гігантського ясно-синього бедрика, чи то на тлусту й блискучу від тягучого слизу жабу. Я підійшов — перед Євою в наскісних променях осіннього сонця сяяв нереальною блакиттю Volkswagen New Beetle, модель 2008 року.

— Гарний, правда? — прошепотіла дружина.

Її очі виблискували, ніздрі роздулися, а губи трохи розтулилися. Я збудився так, що за секунду пересохло горло, — Єва під час сексу не виглядала такою збудженою.

— Тобі подобається?

— Так! — вона торкнулася долонею блискучого крила. — Дуже. Особливо цей колір. Нереально гарно…

Я глянув на ціну, вирішив, що лише ідіот здатен викласти такі гроші за машину, яка зовні нагадує найбридкіше земноводне у світі, та повернувся до споглядання Renault Duster.

На виході з салону я проґавив мить, коли Єва підклала до захопленого стосика буклетів рекламний проспект компанії Volkswagen. Через два дні побачив New Beetle на заставці її ноутбука. Ще за тиждень Єва заявила, що хоче цю машину. І річ не в тім, що вона не мала на чому їздити. Після повернення з Києва вона користувалася хетчбеком Nissan Tiida своєї матері. Проблема полягала в тому, що Єва закохалась у New Beetle, автомобіль став її пристрастю, одна згадка про нього примушувала її обличчя сяяти, неначе його підсвічували зсередини потужною лампою.

Упродовж наступних місяців ми кілька разів повертались до цієї теми. Єва просила взяти кредит, а я супився й хитав головою. Обрана дружиною комплектація — 1,4-літровий двигун з турбонаддуванням і безпосереднім уприскуванням палива, подушки безпеки, крута мультимедійна система тощо — коштувала двадцять вісім тисяч євро. Єва не припиняла беззлобно колупати мене протягом першої половини 2010-го, але врешті-решт змирилася, що із жабоподібним «фольксвагеном» доведеться зачекати.

А тоді народився Тео. І якщо до народження сина я вагався, то після того, як уперше взяв Теодора на руки, вирішив, що — гори воно вогнем! — ми візьмемо ту Жабу, хай чого це вартуватиме.

Ближче до зими — трохи відновившись після пологів, — Єва продала Nissan своєї матері, частину суми із власних заощаджень доклав я. У результаті в нас на руках опинилося сім тисяч шістсот євро. Щоб покрити решту, ми взяли кредит — звернулись до УкрСиббанку, де нам не відмовили: то був час, коли долар коштував 7,99 гривні, сотню євро купували трохи більше ніж за одну тисячу гривень, а кредити не роздавали хіба що небіжчикам. Не мучитиму вас розрахунками: ми розтягнули платіж на п’ять років і щомісяця мали виплачувати банку триста вісімдесят євро.

Після народження Тео батьки Єви придбали нам однокімнатну квартиру на проспекті Миру, однак туди перебралася моя мама, залишивши нам із Євою трикімнатну на Грушевського. Єва вийшла на роботу на четвертий місяць після пологів — більше просто не могла всидіти — й узяла на себе витрати на квартиру, на харчування й на Теодора. Кредит залишався за мною. New Beetle пригнали із заводу у Вольфсбурзі в січні 2011-го, проте ще до того, як мені зателефонували з «Автограду» та повідомили, що можна забирати машину, я збагнув, що самої зарплатні мені не вистачатиме. Ось так і сталося, що 17 січня 2011-го я вперше ввімкнув рацію, налаштовану на частоту «Оптимального», в салоні Nissan Almera. Як наслідок — мій місячний дохід виріс до стабільних п’яти-шести тисяч гривень, чого якраз вистачало на кредит, пальне та дрібні особисті витрати.

Тобто вистачало до початку 2014-го.

У грудні 2013-го я провів місячний платіж за курсом 10,67. Наступного місяця євро коштував одинадцять гривень, тож віддав банку чотири тисячі двісті гривень. Я не панікував, однак більше не міг удавати, наче нічого не відбувається: того місяця Блакитний Монстр — так прозвав той «фольксваген», хоча Єва називала його просто Бітлі, або Жучком, — зжер усі мої гроші. Довелося шукати ще один підробіток. Моя колишня однокурсниця працювала викладачем англійської в компанії BTS Group і на моє прохання внесла мене в їхню базу даних вільних перекладачів. У BTS Group, окрім курсів англійської, займалися ще й перекладами, і якщо замовлень надходило більше, ніж могли опрацювати штатні працівники, частину роботи перекидали фрилансерам. Платили по двадцять-тридцять гривень за одну тисячу знаків.

Так ось, другий непояснюваний випадок із Теодором стався ввечері 17 лютого 2014-го, коли я закінчував роботу над першим замовленням від BTS Group. Стаття, яку перекладав, мала заголовок «Основні функції навчання в контексті сучасної парадигми природничої освіти». Я трудився на дивані в залі, Тео грався неподалік, а Єва розігрівала вечерю на кухні. Коли мікрохвильова пічка, дзенькнувши, просигналила про готовність вечері, я завершив переклад двох третин тексту, зупинившись на фразі «Якщо ми розглянемо цей механізм у контексті навчання в загальноосвітніх школах…». Далі не вчитувався. У файлі з перекладом швидко надрукував: «If we consider this mechanism within education in secondary schools…», натиснув «Зберегти» й сповз із дивана.

— Вечеряти будеш? — скуйовдив волосся Теодорові.

— Не хочу, — малий сидів на підлозі, оточений іграшковими автомобілями.

— Там товчена картопля — як ти любиш.

— Не х-о-о-о-очу.

Ми з Євою ніколи його не примушували, тож я буркнув «добре» та почовгав на кухню. За кілька хвилин, повечерявши, повернувся до роботи. Зручніше вмостився, поклав ноут на ноги, втупився в екран, згадуючи, на чому зупинився, а тоді враз насупився: курсор блимав не там, де я його залишив, — внизу під останньою введеною фразою. Та не це було основним — сама фраза змінилася. Я ошелешено втупився в екран:

If we regard this mechanism within education in secondary schools

Замість слова consider стояло слово regard. У принципі, обидва варіанти правильні: «якщо ми розглянемо» можна перекладати і як if we consider, і як if we regard. Можливо, другий варіант дещо кращий, але не в тому суть. Я точно пам’ятав, що перед тим, як піти вечеряти, написав consider.

Я вирішив, що машинально надрукував regard, думаючи при цьому, що набираю consider, коли помітив ще одну деталь. Устаючи з-за ноутбука, я зберігаю документ. Усі так роблять — це вже як рефлекс. У мене на ноуті було встановлено Microsoft Word 2007 року, й у цій версії текстового редактора після збереження відбувається деактивація кнопки «Повторити введення» — блакитної, загнутої в кільце стрілки на панелі швидкого доступу. Тобто після збереження документа користувач усе ще може відміняти введення набраних символів, але більше не може повторно вивести на екран символи, які було видалено або введення яких було скасовано перед збереженням файла. Після вечері я не торкався до клавіатури, та попри це кнопка «Повторити введення» була активною, тобто хтось працював із документом після збереження.

Хтось?

Спохмурнівши, я кілька разів поспіль натиснув Ctrl+Z. Після кожного натиску в слові regard, починаючи з кінця, зникало по букві, після останнього — на місці самотньої літери r виринуло слово consider.

Хороші новини: я не божевільний, не страждаю від передчасних виявів Альцгеймера та пам’ятаю, що робив, а чого не робив кілька хвилин тому. Погані новини: доки вечеряв, хтось у файлі з перекладом літера за літерою ввів слово regard замість consider.

— Єво, ти не чіпала мій ноут? — гукнув на кухню.

— Ні, — відказала дружина. — А що?

— Нічого.

Я й так знав, що не чіпала. Ми сиділи разом, і, поки я їв, Єва не виходила з кухні. Крім того, Єва нізащо не здогадалася б, що у фразі if we consider this mechanism слово consider не завадить замінити на regard. Вона знала англійську, але не настільки добре.

Хто тоді?