На кілька хвилин я занімів.

Що не так?

Я вже згадував, що ми з Новаком підтримували дружбу і «ВКонтакті», й у Facebook. У Facebook Пашка був зареєстрований під справжнім іменем — Pavlo Novak, зате у «ВКонтакті» прикривався псевдонімом. І псевдонім той — Ray Cooper.

Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмірковував, що допіру трапилося. Мені приверзлося? Певно, що ні. Отже, Теодор звідкись дізнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак підписаний у «ВКонтакті»). Від Єви? Але на біса дружині розповідати нашому синові про чоловіка, з яким розійшлася п’ять років тому, використовуючи при цьому не ім’я, а дурнуватий псевдонім із мережі? Я завів хлопчака додому, повечеряв і, нічого не сказавши Єві, вибрався таксувати. Втім, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двічі недодав клієнтам решту, а одного разу, не усвідомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне світло.

Додому повернувся за кілька хвилин до десятої, не протаксувавши і трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улігся в ліжко. Через задуху не діставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене.

— Поганий день? — запитала вона.

— Так.

Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні.

— Щось заробив?

— На бензин.

Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше — ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки — зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.

— Не розумію, для чого тоді було виїжджати.

Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.

— Зачекай, Єво, — неголосно озвався я.

— Я хочу спати.

— А я поговорити, — дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. — Як малий?

— Усе нормально, а що?

— Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?

— Що-о?

Брови вигнулися ще дужче, а повіки напружилися (я це радше відчув, ніж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала моє обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мій хлопчику, давай, ще крок, ще півкроку вперед, і, ти ж мене знаєш, я перетворю цю ніч на пекло». Цього разу я не відступив.

— Малий спитав у мене сьогодні, хто такий Рей Купер. Він же так підписаний у «ВеКа»? — останнє запитання вийшло напівбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтакті». І Єва знала, що я знаю.

Її реакція здивувала. Дружина розгубилася — по- справжньому розгубилася — й увімкнула задній хід.

— Хто? Тео? Я… я не розумію…

— Малий сказав, ти сиділа за комп’ютером і спілкувалася з ним.

— Так і сказав?

— Не зовсім. Спитав, хто такий Рей Купер, а потім додав, що ти сиділа за компом.

Її рука стискалася й розтискалася. Потім вона скулилася та прикрила груди руками:

— Ну, я… Пашка написав мені, а я відповіла. Що такого? Мабуть, Тео стояв поряд, коли переписувалася… ну і…

— Теодору щойно виповнилося чотири. Він не вміє читати. Тим більше слова з латинських літер.

— Припини, будь ласка, — Єва пригорнулася, ковзнула носиком угору по шиї, вткнулася у вухо й промуркала: — Ти мене ревнуєш? Ти ревнуєш, правда?

Я не ворухнувся, немало здивувавшись тому, що короткі волосини на передпліччях не здибилися, а вимовлені звабливою прихриплістю слова не викликали звичного поколювання вздовж спини й у нижній частині живота. Причина крилася не в ній. Мене анітрохи не зачепила її переписка з Пашкою.

— Я не ревную, Єво. Просто не розумію, навіщо ти сказала Тео про свого довбаного Рея Купера.

— Я не казала! — Єва відсахнулася, губи злиплися в бліду риску. Я повернув обличчя до неї, очікуючи на нищівний погляд, який означав би, що я навіть презирства не вартий, проте вона кілька секунд мовчки споглядала мене, а тоді опустила підборіддя. — Я нічого не говорила йому й нічого не говорила при ньому. Господи, подумай сам: навіщо розповідати чотирирічній дитині про чоловіка, якого він ніколи не бачив? Тео грався в кімнаті, коли я переписувалася, і… і все.

— Теодору щойно виповнилося чотири, — повторив я. — Він у кирилиці плутається та не знає, що робити зі словами, в яких більше трьох букв. Ти гадаєш я повірю, наче Тео примудрився самотужки прочитати й повторити фразу, написану англійською?

— Чого ти хочеш? Посваритися? О’кей, давай, терзай мене за те, що я відписала кілька слів своєму колишньому! — вона не зустрічалася зі мною поглядом. — Чому ти не вгомонишся? Якщо ти так цим паришся, я дам тобі пароль від мого акаунта, і ти переглянеш мою переписку. Тоді ти заспокоїшся? Ти відчепишся від мене?

Вона блефувала. Якби Єва не була настільки розгубленою — чи, може, заскоченою зненацька, — пропозиція поділитися паролем і відкрити доступ до переписки нізащо не злетіла б з її вуст. Чомусь я вже тоді здогадався, що їй є що приховувати. У мене засвербів язик від бажання бовкнути «валяй», а потім подивитися на реакцію, але стримався. Проблема не в ній. І точно не в її переписці з колишнім. Якби конче потребував, я б дібрав пароль. Уже тоді мені було відомо як.

— Ти мене дістав, — дружина зіскочила з ліжка й, суплячись, одягла нічну сорочку. Я дивився на неї. На порозі спальні вона повернулася — очі широко розплющені, пальці правої руки вчепилися в край темно-синьої сорочки, ліва долоня стиснута в кулак, — і я нарешті впіймав її фірмовий зневажливий погляд. — Якби ти знав, як мене дістав! І якби я хотіла, чуєш, навіть якби хотіла, я б розповідала йому про Пашу, а не про…

Єва не договорила. У легенях забракло повітря, а коли вона вдихнула, бажання продовжувати суперечку зникло. Тож відступила на крок, потягнулася до дверної ручки і, не переймаючись тим, що може розбудити Теодора, з гуркотом захряснула двері спальні. Через хвилину я почув, як у залі запрацював телевізор.

Наступного дня, в суботу, я проспав до одинадцятої, а потім ми з Тео вибралися на прогулянку. Я не мав де себе подіти: наступна зміна в Zoom Support припадала на ніч із неділі на понеділок, а від BTS Group півтора місяця не надходило замовлень.

Малий потягнув мене до парку Шевченка. Я купив морозива, після чого Тео, вимахуючи ріжком і заливаючись сміхом, узявся виганяти горобців із довколишніх кущів. Я сидів на лаві неподалік літньої сцени та спостерігав за ним. За минулий рік малюк витягся — коли тонка футболка напиналася на грудях, можна було рахувати ребра, — і тепер виглядав незграбним, нагадуючи погано змащеного, потішного робота: худі руки безладно теліпалися, голова, наче чавунна гиря на мотузці, то кренилася набік, то небезпечно вихоплювалася вперед, випереджаючи решту тіла. Я ніяк не міг позбутися відчуття, що голова от-от переважить і потягне за собою ноги. Врешті-решт так і сталося: Тео спіткнувся й сторчма полетів на траву. Гепнувся на живіт, за інерцією проїхав ще півтора метри — недоїдений ріжок із морозивом відлетів аж до асфальтованої доріжки, — утім, уже за мить скочив на ноги. Обтрусився, відшукав мене очима та пролепетав:

— Ой, ледь не впав.

Я розреготався. Тео тримався рукою за лікоть і силувано посміхався. Було видно, що йому боляче, проте він удавав, ніби нічого не трапилося. Мужик. Я встав і попрямував до сина. У ту мить у моїй голові щось мовби клацнуло: я вигадав, як попри все заробити цього вечора.

Опустився навпочіпки перед сином:

— Не забився, каскадере?