Ще одне запитання, на яке ніколи не отримаю відповіді. Ще один хробак, який до смерті — а може, й після неї — точитиме мою душу.

Наступної ночі я бачив сон. Уві сні

я прокинувся від оглушливого завивання вітру. Стугоніло так, наче за вікнами спальні бушувала піщана буря. Атмосфера тиснула на барабанні перетинки, моє відображення у трельяжі навпроти ліжка розмазувалося й тремтіло, і я майже відчував, як щось сухе батогами хльоскає по стінах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було — її частина ліжка лишалася розстеленою, але не зім’ятою. Вікно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нішу. І тоді з коридору — з-за дверей спальні — долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крізь завивання бурі.

Я встав з ліжка, потягнув двері на себе й, не чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, ступив у коридор. От тільки опинився не в коридорі. Я потрапив до велетенського, погано освітленого приміщення без вікон. Світло падало звідкись згори за моєю спиною, нерівними плямами лягаючи на темно-бурі стіни. Стіни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватій тіняві. Кам’яна підлога неприємно холодила ступні. Якби не клекіт вітру, я б подумав, що провалився в якусь печеру.

За двадцять кроків від себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Він не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнів: за метр від сина хтось височів. Світло не досягало туди, і я розрізнив лише силует. Чоловік. Високий. Схоже, він щось говорив Теодорові.

Я гукнув:

— Тео!

Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина під пахви й відтягти від того, хто стовбичив у темряві, перебороло страх, але я не зрушив з місця. Ступні неначе примерзли до кам’янистої долівки. Приміщення поширшало й тепер здавалося безмежним.

Я набрав у легені побільше повітря:

— Тео, не слухай його!

Безрезультатно.

— ТЕО-О-О!

Нарешті Теодор повільно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов від страху. Зрозумів, що це не мій син, це не хлопчик узагалі, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрішній орган, геть не призначене для огляду в сонячному світлі.

Більше я нічого не встиг роздивитися і з хрипом прокинувся.

Напевно, я ніколи не дізнаюся, чому Аймонт вирішив діяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть і звичний світ почав розколюватись і розпадатись, немов будівля під час дев’ятибального землетрусу. То був перший день літа — мого останнього літа в Україні — понеділок, 1 червня 2015-го.

Я відчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувні двері «Манхеттен Сіті Холу» безшумно зачинилися за моєю спиною. Небом повзли діряві хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тіні залишалися довгими й темними, а кольори — густими, проте чомусь саме це дратувало. Після десяти годин у напівтемному офісі небо здавалося неправдоподібно яскравим, сонячні промені рикошетили від вікон одинадцятиповерхового, майже повністю скляного офісного центру, від вікон маршруток на Соборній, від скляних стін піцерії «Аміго», що через дорогу від «Манхеттена», й угризалися в очі.

На зупинці перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятій ранку, але того дня їх зійшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людські голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасі вулиці. А ще — холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вітер вибив з-під тонкої сорочки залишки винесеного з офісу тепла, і я скоцюрбився, відчуваючи, як шкіра на спині вкривається пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомлені очі й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехресті, де з півночі в Соборну впирається вулиця Міцкевича, а з півдня — Чорновола, переді мною промайнули старезні «жигулі» кольору вицвілого бетону з жовтою шашкою таксі на даху. Заштовхавши долоні до кишень, я стовбичив перед пішохідним переходом, тупився у світлофор, чекаючи на зелене, і раптом збагнув, що мені млосно від самої думки про вечірнє таксування.

Проминувши центральне поштове відділення, я геть здох і ледве волочив ноги. Здавалося, наче передні великогомілкові м’язи (це такі тонкі смужки м’язів, що проходять збоку товстої кістки, що з’єднує коліно та ступню) задубіли, стали твердими, немов дерево, й більше не скорочуються.

— Mister Belinksy? — несподівано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кілька кроків від мене, біля виходу з підземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловік і жінка. Говорила жінка — правильною американською без жодного натяку на акцент.

— Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16]

Висока шатенка років тридцяти. Одягнена в сталево-сірі штани й такого ж кольору приталений жакет із короткими рукавами. Кінець прозорого блідо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиї, звисав майже до пояса. На ногах — чорні туфлі-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловік виглядав менш офіційно: світло-сині джинси, темно-коричнева вітрівка, сині мокасини. Невелика шкіряна сумка через плече. Очі сховано за темними окулярами. Доки я кліпав, невпевнений у тому, що мене покликали англійською, незнайомці наблизилися впритул. Я несамохіть відступив і, сприйнявши їх за мормонів-проповідників, які нав’язуватимуться із розмовами про Святе Письмо, буркнув:

— I don’t need your fucking Bibles[17].

Насправді ні чоловік, ні жінка не скидалися на чепурних сектантів, які чіпляються до людей на вулицях із пропозиціями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останніх днів і почитати Євангеліє. Крім того, якби я хоч трохи поворушив мізками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони ніколи не починають бесіду англійською (українською зі скаженим американським акцентом — так, але не англійською, ніколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим і злим, щоб зайти аж так далеко у своїх міркуваннях.

— Ми не проповідники, — злегка гугнявим голосом проказав чоловік.

На секунду в моїй голові промайнуло запитання: «Звідки вони знають, що я розмовляю англійською?», але за мить відволікся на обличчя шатенки. Прямий ніс, незвиклі до посмішок тонкі губи та великі очі дивовижного медового відтінку із сірими вкрапленнями поблизу обідків райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкіру без зморщок, жінці далеко за тридцять.

— А хто ви? — Вони підійшли ближче, а чоловік розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не міг пройти повз, не відштовхнувши його.

— Ми з ФБР, пане Белінськи, — промовила жінка. — Хочемо з вами поговорити.

«Ну так, звісно, як це я зразу не здогадався? А я тоді Ісус-бляха-Христос».

Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевізійне шоу, де людей розігрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих півроку я не наближався до телевізора, а тому нічого путнього в пам’яті не зринало. Хіба що «Вас замовили» від «Вечірнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечірньому кварталі»? Хай там як, я не сумнівався, що мене розігрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалік машину з тонованими вікнами чи просто мудака, який сидить на лаві та, не криючись, знімає цей дурнуватий фарс.