У квартирі, не вмикаючи світла, скинув кросівки та навшпиньки пішов до дитячої. Ліжко було розстеленим. Беручи Теодора із собою, я розстеляю постіль заздалегідь, щоб не копирсатися в темряві посеред ночі. Акуратно поклавши малого, я поправив подушку й накрив сина ковдрою. На щастя, Тео не прокинувся. Я роззирнувся, помітив плюшевого коалу в кутку біля коробки з іграшками, підняв його й умостив біля подушки. Потому, причинивши двері, вийшов із дитячої.

Трохи більше як хвилину я ледачо совав зубною щіткою в роті. Не завадило б прийняти душ, але ноги не тримали. Я відчував: якщо стану під струмені гарячої води, то звалюсь і засну просто у ванній. Прополоскавши рота, я втерся рушником і почовгав до свого ліжка. І тільки переступивши поріг спальні, побачив, що наше з Євою двоспальне ліжко застелене.

Єви не було вдома.

Я постояв, здивовано лупаючи на ліжко, стягнув покривало та з відчуттям тоскного неспокою завалився на матрац. Спершу припустив, що ми розминулися дорогою, а відтак за хвилину чи дві я почую шкряботіння ключа в замку, і Єва зайде до квартири. Я вирішив почекати, а потім (якщо не з’явиться) зателефонувати дружині — раптом що-небудь сталося? — проте незчувся, як заснув.

Єва повернулася додому о пів на четверту ранку. Я прокинувся, щойно у свідомість прохопилося невиразне шарудіння з коридору. Виждав, доки дружина роздягнеться й пірне під ковдру, а тоді озвався до неї:

— Ти пізно…

— Так, — хрипко відповіла Єва. Попри півтемряву, що заполонила спальню, я відчув, що вона страшенно стомлена. Втім, роздратованості в голосі не проступало. Навпаки — дружина здавалася розслабленою. — Пробач. Як Тео?

— Усе нормально, — ні хріна не нормально, але що я міг зробити? Знову випитувати, чи це не вона надіслала той лист? Розповісти, що ми з Тео заїжджали по неї? Натомість я запитав: — Багато роботи?

— Ага.

— Напевно, депутат і його компанія не хотіли розходитись.

Єва витиснула із себе щось схоже на стогін.

— І не лише він. Скажений день.

«Хто б казав».

— Тобі хоч заплатять за таке? Це просто в голові не вкладається.

— Так… Цього місяця розраховую отримати дуже багато. Можливо, ми виплатимо банкові відразу за два місяці.

— Ого! — я підвівся, впершись ліктем у подушку. Впевненість в останніх словах приголомшила мене.

Єва кинула на мене погляд і відвернулася.

— Я хочу спати, Мироне, — я кинув погляд на електронний годинник на тумбочці в ногах ліжка. Єва, наче відчувши мій погляд, додала: — Завтра мені на роботу на першу. Не буди. Добраніч.

Цілу хвилину я дивився на вигин її спини, що чітко проглядався у кволому світлі з вікна спальні, а тоді самими губами прошепотів:

— Добраніч, Єво… Добраніч.

Не хочу, щоб ви думали про неї погано. Боюся, що через мої слова — через те, як я розповідав і, особливо, як буду розповідати далі, — ви уявлятимете мою дружину бездушним і самозакоханим стервом. Це не так. Повірте, моє судження про Єву є найбільш суб’єктивним і упередженим із усіх можливих. Усе так само, як із моїм батьком. Спогади крихкі та нечіткі, а останні — понад усе, якщо ці спогади недобрі, — завжди все спотворюють і до невпізнання перекошують картинку. Так сталося, що останні наші з Євою тижні в Україні виявилися затьмареними вкрай неприємними подіями, а я не можу говорити про неї так, наче ці події не відбувалися. Ці спогади не стерти та не витравити з мене. Через них мені неприємно згадувати Єву, боляче усвідомлювати, як довго я був одержимий нею, водночас це не перетворює її на монстра. Це проблема мого вибору та мого викривленого відчуттями сприйняття й аж ніяк не ознака Євиної зіпсутості. Я хочу, щоб ви пам’ятали це.

Я також хочу, щоб ви знали: нас поєднувало багато хорошого. Наприклад, секс. Я ніколи не розумів і зараз не розумію, чому Єва Лауда обрала мене. Я не був найсильнішим, найрозумнішим і тим більше найбагатшим серед тих, хто за нею впадав. Та чомусь вона дала мені шанс, і я не забуду той день, коли вперше притиснув до себе її оголене тіло на задньому сидінні «ніссана». Кожен наступний раз, коли ми кохалися, здавався кращим за попередній. Мене ніби тротилом начиняли, а потім підривали — десятки, сотні, тисячі разів, — і я згорав у тих спалахах до останнього атома! Я не опишу це словами. Сумніваюся, що хтось інший на моєму місці зміг би описати. Наприкінці травня 2009-го, невдовзі після мого повернення з Китаю та за тиждень чи півтора до дзвінка Єви з Києва, ми з Цезарем організовували парубоцьку вечірку для Дімона Шемета, колишнього однокласника. Гулянку розпочали в більярд-клубі (вже не пам’ятаю, в якому саме), а після півночі перекочували до нічного клубу Zov, що на перехресті Відінської та Степана Бандери. Спершу нудьгували. Дівчата, що викручувалися на двох невисоких подіумах, виглядали апатичними та незграбними. А потім, після першої ночі, до жердини вийшла засмагла брюнетка з довжелезними ногами й ідеальними грудьми. На ній були босоніжки з височенними підборами та золотий ланцюжок на кісточці лівої ноги. Вона танцювала так, наче біля жердини кохалася з кимось невидимим. Я споглядав її і не міг збагнути, що така красуня робить на подіумі, аж поки не осягнув, що вона тут не заради грошей. Брюнетка роздягалася, бо їй це подобалось. Їй подобалось усвідомлювати, що чоловіки затихають і повертають голови, щойно вона з’являється біля жердини, вона впивалась їхніми розтривоженими поглядами, що прикипали до її дивовижного тіла. У якусь мить я подумав, що в неї, певна річ, є хлопець. Можливо, вона змінює їх щомісяця, а може, й ні. Може, в неї постійний бойфренд, скажімо, який-небудь мажор, готовий виконувати її найменшу забаганку. Річ не в тім. Основне — я усвідомлював, що така дівчина просто не може залишатися самотньою, хтось обов’язково з нею спить. Ми з Ромичем перезирнулися, зрозумівши один одного без слів. Цезар устав з-за столу, підступив до адміністраторки й замовив для нареченого приватний танець. Охоронець клубу притарабанив до жердини стільчик, трохи розгублений Дімон усівся на нього, після чого брюнетка почала танцювати довкола. Ближче до завершення танцю я вирішив, що ми з Цезарем трохи перестаралися й бідолашний Дімон Шемет передумає одружуватись. Я спостерігав, як чорнявка рухається, як вона вигинається та дражнить, і заздрив йому — не Дімонові, ні, — тому незнайомцеві, з яким вона проведе решту ночі. Я міркував, що найгірший день у його житті завжди буде кращим за мій найкращий день, оскільки на нього в ліжку чекатиме отака німфа… Упродовж перших півтора-двох років після одруження Єва дарувала мені схожі відчуття. Я почувався щасливчиком лише тому, що кожної ночі міг торкатися її.

Я розумію, що вміння задовольняти партнера ще не є ознакою людяності чи просто гарного характеру, проте Єва справді мала чимало хороших рис. Наприклад, була хорошою матір’ю. Ви заперечите, що в цьому немає чогось особливого, та, серйозно, я зустрічав небагато жінок, які ставилися б до малюків із більшою терплячістю та розумінням, ніж моя дружина. Пригадую, як у листопаді 2009-го, через два місяці після одруження, Єва кинулася захищати чотирирічну дівчинку, на яку напав пітбуль. Ми йшли парком, що біля Палацу дітей і молоді та який мешканці прилеглих кварталів використовують як майданчик для вигулювання собак, а назустріч нам прямувало молоде подружжя з одягненою в яскраво-червону курточку дочкою. Дівчинка, не помічаючи пса, бігла вкритою порепаним асфальтом доріжкою за півсотні кроків попереду батьків. Не знати чому пітбуль вирішив, що малявка загрожує його хазяїнові, та скочив до неї. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в тому, що відбувається, Єва вклинилася поміж псом і дівчинкою. Виставивши зігнуту в лікті руку, дружина затулила малу своїм тілом. На щастя, пітбуль виявився молодим і недосвідченим. На щастя, через холодну погоду Єва гуляла в пуховику. Пес пошматував рукав куртки та залишив кілька синців на Євиному передпліччі, але дістатися до м’язів не встиг — я і батько дівчинки відігнали його стусанами. Посеред зчиненого рейваху — криків, лайки, розборок із хазяїном — я стояв, обнімаючи дружину, й не міг повірити в те, що щойно трапилося. На той час Єва вже була вагітною.