Я розвів руками. До зали зазирнула експерт-біолог:

— Чисто.

— Зрозумів, — відповів Станкевич.

Забравши папку в довготелесого лейтенанта, він пройшов повз мене в коридор. Експерт-криміналіст відірвався від наполовину викорчуваного замка у вхідних дверях.

— Що там? — поцікавився капітан.

— Двері висаджено ззовні. Зачинено було лише на нижній замок, найменший. По суті, їх не зламували, а підважили та вибили кількома ударами. Робота груба, але точна.

— Професіонал?

— Можливо. А може, хтось, хто добре знав, що це за двері.

Слідчий кивнув і попрямував до виходу з квартири.

— Ви куди? — гукнув я.

— Поговорити з сусідами.

— Оце й усе?! — нерви не витримували. Нутрощі вигоряли у тисячоградусному полум’ї, тож я б не здивувався, якби вогонь почав прориватися крізь пори. — Ви просто говоритимете із сусідами?

Капітан Станкевич застиг до мене впівоберта — одна нога вже за порогом. Кілька секунд помовчав, не зводячи з мене погляду, напевно, чекав, доки осяде шумовиння в моїй голові. Зрозумівши, що спересердя ляпнув дурницю, я опустив очі:

— Пробачте. Я сам не свій. Мій син… він же був тут іще вранці… — не те, не те хотів сказати. Я весь скулився й набрав у легені повітря. — Знаю, ви робите все, як вас учили, але не розумію, чому перед тим, як іти до сусідів, ви не поцікавилися моїми припущеннями стосовно викрадачів Теодора, — я стих, думаючи про те, як тупо прозвучала моя промова: попередні півгодини Станкевич тільки тим і займався, що розпитував мене. Капітан не озивався. Застиг на порозі, вичікувально втупившись у моє обличчя. Я швидко обміркував, чого не варто говорити, й почав: — У мене нещодавно стався конфлікт на роботі. Не на основній. У вільний час я підробляю таксистом, і… — попри надлюдське зусилля, мої думки плуталися, спину обдавало холодом. — Минулої п’ятниці, вночі, я віз пасажира зі Здолбунова до диско-клубу в Рівному. Пасажир був п’яним і поводився неадекватно. На в’їзді до Рівного я зупинився й витягнув його з машини… Між нами відбулася сутичка. Я кинув його в очерет, а потім жбурнув у нього шматком асфальту. Не хотів влучати, та влучив. І тоді він почав погрожувати мені, — я стовбичив навпроти входу до зали, звідки бачив і капітана Станкевича, і дружину. Краєм ока я помітив, як Єва напружилася. Прибрала долоню від губів, випросталася й повернула голову до мене. Вона нічого не знала про той інцидент. — Він кричав, що дістане мене, що я не знаю, з ким зв’язався. На ранок мені зателефонував Юлій Фейгін, мій директор, і повідомив, що мене шукають. Пасажир виявився братом прокурора Здолбунівського району. Вони хотіли мою адресу, мій телефон, але Фейгін не виказав мене, — я зиркнув на Єву, — лише звільнив. І тепер я підозрюю, можливо, пасажир залишився, ну, невдоволеним, йому здалося цього мало, й він захотів помститися.

Слідчий не рухався. У квартирі залягла в’язка тиша: і лейтенанти, і криміналіст, і біолог прислухалися до розмови.

— Ім’я прокурора? — спитав Станкевич.

Я аж вищирився:

— Ви що, не можете дізнатися ім’я прокурора Здолбунівського району?

— Прокурор — це просто державний службовець із юридичною освітою, — спокійно відповів капітан. — Як мені відомо, у Здолбунівській районній прокуратурі працює не менше десятка прокурорів.

Від хвилювання я не знайшовся із відповіддю.

— Ім’я того, з ким ви зчепилися?

«От паскудство… Чорт, чорт, чорт!»

— Я не знаю.

Слідчий ще більше налаштувався проти мене. Мені стало тоскно й майже фізично боляче. У грудях пекло, неначе хтось роздмухував там жменю щойно вихоплених із багаття жаринок.

— Добре, — Станкевич повернувся до мене спиною, й останні слова полетіли на сходовий майданчик, тож я ледве розчув їх: — Візьму це до уваги.

Слідом за капітаном із квартири вийшов лейтенант Лужний. Вони підступили до найближчих сусідських дверей, і капітан натиснув кнопку дзвінка. Я безсило спостерігав за ними, не помічаючи, як практично відчутний на дотик розпач погойдує мене, ніби морські хвилі. У ту мить я вперше із пронизуючим наскрізь жахом осягнув, що мого сина вкрали і я нічим не можу йому допомогти. З-за сусідських дверей не долинало ні звуку. Станкевич, перед тим як перейти до наступних, обернув до мене голову (вхідні двері моєї квартири залишалися розчиненими):

— Ще одне. Ми повідомимо ЗМІ. І я раджу вам долучитися. Розмістіть інформацію про зникнення сина — його фотографію, прикмети, в чому був одягнений — усюди, де маєте можливість: сторінки в соцмережах, блоги, сайти. Все, що завгодно. Що більше, то краще.

— Я все зроблю.

— Чудово. Не вимикайте телефон.

І він закрокував геть.

Доки слідчі совалися квартирою, я ще якось тримався. Певна річ, їхня підкреслена мовчазність і відстороненість, які, на мій погляд, вказували на асболютну відсутність співчуття, дратували. Вони здавалися мені непрофесійними. Я стежив за ними та переконував себе, що вони роблять недостатньо, виконують усе абияк, не ставлять правильних запитань, а коли ставлять, то не слухають відповідей. Загалом я не сумнівався, що вони забудуть про Теодора, щойно опиняться за дверима під’їзду. Та попри все, вони все ж діяли. Коли слідча група поїхала, стало геть кепсько. Хвилин десять я вправляв замок, щоб можна було принаймні причинити вхідні двері. Після того передчуття невідворотного стало нестерпним. Тиша тверднула й облягала нас із Євою, страх холодними рептиліями згортався в шлунках. Дружина сиділа на дивані, підклавши ноги під себе, і, мов загнаний у кут боксер, притискала руки до грудей. Ви, мабуть, не повірите, та нещастя, що мало би згуртувати нас, насправді лише зміцнило стіну між нами.

— Що робити? — ледве розтуливши посірілі губи, запитала Єва, коли я, намучившись із замком, уступив до зали.

— Шукати його! — гримнув. Думки про її вину повернулися, щойно за капітаном Станкевичем зачинилися двері ліфта. Я боровся з бажанням схопити дружину за барки, витрусити з неї душу, загорлати просто в обличчя: «Як ти могла його залишити?!» Втім, над поверхнею чорної каламуті, що поволі заповнювала голову, поки що стирчало достатньо уламків здорового глузду, щоб розуміти: зараз не час для сварок — нападки на Єву не допоможуть знайти сина. — Чи ти маєш намір сидіти тут і втикати в стелю?!

Єва не поворухнулась:

— Треба зателефонувати батькам.

Мене аж затрусило від усвідомлення необхідності втретє розповідати комусь про викрадення сина. Не уявляв, як, сам розгублений, заспокоюватиму матір.

— От лайно! — я дістав смартфон.

— І написати у «Фейсбук», — отупіло нагадала дружина. — І повідомити в «Перлину» та Zoom Support, що ми якийсь час… що нас не буде.

Мій палець завис над рядком із маминим номером. Я спробував зосередитися. «Треба опанувати себе, поки не збожеволів. Потрібен план, що й за чим, а потім його виконувати». І в ту ж мить у голові зринула перша ідея. Я вчепився за неї, наче за рятувальне коло, й наказав Єві:

— Телефонуй ти.

— Я?

— Так. І свекрусі, і своїй матері. Скажи, хай їдуть сюди.

— А ти?

— Поговорю з Фейгіном.

Я вийшов до дитячої та скинув на підлогу плаття. Всівся на Теодорове ліжко, відкрив список нещодавніх викликів і провів пальцем по рядку з номером Юлія Фейгіна. Підніс телефон до вуха. Афганець не відповідав, що недивно. Я виждав, поки гудки обірвуться, та знову набрав директора. Цього разу Фейгін виклик збив. Відчуваючи, як у грудях над діафрагмою закипає гнів, я швидко надрукував sms-повідомлення: «Дві години тому хтось викрав мого сина. Дай прізвище того прокурора».

За хвилину телефон завібрував у моїх руках. Я прийняв виклик.

— Якщо ти вигадав це лише для того, щоб попроситися назад, — загримів у динамікові голос Фейгіна, — то мені начхати на штрафи, я ви́знаю, що ти працював нелегалом, і віддам їм твою шкуру.

Мої нутрощі, й до того розпечені, спалахнули, наче на них хлюпнули гасом. Незважаючи на різницю у віці, я заволав: