— Чому раніше не казала?

— Ну, так… не знаю.

Не відриваючи очей від екрана, я смикнув плечима:

— Я нічого не помічав. Може, просто неуважність. Замислився. Або завтикав та й усе.

— Може, — неохоче погодилась Єва. — Може, просто завтикав.

На тому й зупинилися. Впродовж шести тижнів після інциденту вночі із 14 на 15 лютого кошмари не повторювалися, і я переконав себе, що жахіття не повернуться взагалі. Щось глибоко в мені опиралося тому, щоб послухати — почути — Єву.

Ситуацію змінило те, що на початку квітня свідком чергового «зависання» стала моя мама. Того дня нам із Євою не вдалося розвести графіки: у мене була денна зміна в Zoom Support — із 12:00 до 20:00, — а Єва знала, що допізна працюватиме в «Чорній перлині». Довелося на півдня відвести Тео у дитсадок (мабуть, чи не вперше за півроку). Мама забрала малого з дитсадка о 16:00 й гляділа його в нас удома кілька годин.

Я повернувся о дев’ятій вечора. Мама читала Теодору в дитячій кімнаті. Почувши мене, малюк вибіг привітатися. За ним з’явилася мама.

— Я хочу тобі дещо сказати, тільки ти не лякайся та постався, будь ласка, серйозно.

Я прошепотів Тео на вухо, що небавом прийду та послухаю, як у нього минув день, після чого ми з матір’ю зайшли до кухні.

— Говори.

— З Теодором щось негаразд.

Я сховав погляд, прогугнивши щось невиразне.

— Ми гуляли у дворі перед тим, як піти додому, — розповіла мама. — Він ув’язався за дворовим котом (я ледве встигала за ним), а потім раптом зупинився, випростався й закляк. Я відразу не зрозуміла, що сталося, а коли підійшла… Мироне, Теодор був схожий на ляльку. Я торкалася його, проводила перед очима рукою, але він не бачив мене. Це тривало півхвилини, потім він отямився й почав шукати очима кота, який давно шаснув геть. Він не тямив, що з ним трапилося, — вона помовчала, а тоді додала з притиском, типово так, по-вчительському: — Мені це не подобається.

Слухаючи, я уникав дивитися їй у вічі.

— Ти раніше нічого подібного не помічав?

— Ні, — прошамкав я, а тоді трохи розсерджено змахнув руками. Однаково вона раніше чи пізніше дізнається. — Але Єва згадувала про щось таке, щось схоже. Тиждень чи два тому.

— Хочу, щоб ти пішов з Теодором до лікаря.

— Мам, ми водимо його до кардіолога щомісяця.

— Це не та проблема, яку може вирішити кардіолог.

— А хто її може вирішити?

— Невролог. Можливо, психолог. Не знаю, я не спеціаліст.

— Як ти уявляєш цей візит? Я приведу Теодора до невролога, й ми чекатимемо, поки він «зависне»? Що той невролог зможе сказати? — я дратувався. Не так від почутого від матері, як від усвідомлення того, що дозволив собі стільки часу вдавати, ніби нічого не відбувається. І тепер мама, яка бачила мене наскрізь, неначе рентгеном просвічувала, все чудово розуміла.

— Хочеш я поговорю з Вірою Іванівною?

П’ятдесятидворічна Віра Іванівна Ликович — подруга мами зі шкільних років і за сумісництвом моя хрещена мати — працювала терапевтом у консультативній поліклініці Рівненської обласної клінічної лікарні. Не варто, мабуть, уточняти, що мама зверталася до куми щоразу, коли хтось із нашої сім’ї опинявся в ліжку з чимось серйознішим від застуди, навіть якщо хвороба — як це було з батьковим діабетом і супутніми проблемами із серцем та очима — виходила за рамки спеціалізації терапевта.

— Не знаю, — я відвернувся та поліз до холодильника, видивляючись, що є поїсти.

Однозначно я не погодився, але й не заборонив, відтак мама взялася за справу. Наступного дня мені зателефонувала Віра Іванівна:

— Знаєш, мабуть, чому турбую? Вчора телефонувала твоя мама й розповіла про Теодора. Пробач за нахабство. Я б нізащо не втручалася, ти мене знаєш, якби не твоя мама. Катерина сказала, що буде краще, якщо я сама зателефоную й спробую з тобою поговорити.

— Ну, — буркнув я.

— Я не бачила нападів Тео, тож не можу бути певна, але в неврології є така річ, як безсудомні генералізовані напади, або абсанси. Від французького слова absence — відсутність. Симптоматика дуже схожа. Під час таких нападів дитина раптово завмирає, припиняє реагувати на подразники, її увагу неможливо привернути. Іноді можна помітити легке тремтіння повік, дитина заплющує очі або неприродно закидає голову. Напад проходить безболісно, триває від п’яти до двадцяти секунд, після чого дитина повертається до перерваного заняття. Дорослі часто не помічають напади або помічають, але здебільшого спихають усе на звичайну неуважність, — Віра Іванівна зробила паузу. — Те, що я щойно описала, нагадує те, що відбувалося з Теодором?

Я ухилився від відповіді:

— Ці абсанси… вони небезпечні?

— Не так щоб аж надто, але ці малопомітні безсудомні напади є характерними ознаками епілепсії.

У мене відвисла щелепа.

— Епілепсії? У Тео не було нападів! Ви ж не хочете сказати…

— Я нічого не намагаюся сказати, — обірвала мене хрещена. — Я не ворожка, щоб ставити діагноз за фотографією чи по телефону. Як на мене, твоя мама даремно здійняла тривогу. Та попри це, наполягаю, щоб ти або Єва зводили Теодора на обстеження. Якщо проблема є, краще бути про це поінформованим.

Я механічно кивнув:

— Добре.

— Не бійся, у цьому немає нічого страшного. Запиши Теодора на прийом до невролога в дитячій лікарні. Опишеш напади, лікар огляне малого й дасть направлення в Діагностичний центр на електроенцефалографію. Там Теодору зроблять ЕЕГ — це абсолютно безболісна та необтяжлива процедура — і на її основі невролог сформулює остаточний висновок.

Ми ще трохи поспілкувалися — я пообіцяв, що обов’язково відведу Теодора до лікаря, — й попрощалися. А потім… заштовхав голову в пісок. Вас, мабуть, шокує моя безтурботність, але чоловіки — принаймні якась частина чоловіків — мене зрозуміють. Упродовж трьох днів після розмови з хрещеною я ні на крок не відступав від Теодора. Спостерігав. Стежив, як він грається, їсть, малює, дивиться мультики, спить — байдуже вдень чи вночі, — і не побачив нічого підозрілого. Мій син не міг похвалитися волячим здоров’ям, але був рухливим і допитливим, цілком розвинутим як на свій вік хлопчаком. Він геть не скидався на епілептика. То якого біса я мав вести його до невролога?!

Я б узагалі забув про ту розмову, якби місяць потому сам не став свідком «провалу». У п’ятницю, 17 травня 2013-го, ми з Тео вийшли зустрічати Єву з роботи. В ту мить, коли блакитний Volkswagen дружини спинився перед під’їздом, Тео закам’янів, утупившись у точку за метр від свого носа. Я вмить осягнув, що мала на увазі Єва, коли говорила, що малюк неначе помер на кілька секунд. Я мусив кілька разів труснути хлопчика, перш ніж він отямився та сфокусував погляд. А вже за кілька годин — у ніч на суботу — повторилася історія з кошмаром. Теодор кричав уві сні й довго не прокидався.

Ще через день — недільного ранку — Єві зателефонувала моя мама. Власне, вона телефонувала мені, але я приймав душ, і слухавку підняла Єва. Мама ніби ненароком, поміж іншим, поцікавилася, чи я вже ходив із Теодором до невролога. Єва сторопіла та спитала, до якого такого невролога? Після чого мама розповіла про мою розмову з Вірою Іванівною, про те, що таке безсудомні напади, а також про те, на що вони можуть вказувати.

Після виходу з душу на мене чекало пекло. Єва налетіла на мене, немов розлючена тигриця. Репетувала й обзивала, не добираючи слів. Зрештою я не витримав й забрався з квартири. Злість, а ще більше огида до самого себе тупими кігтями дряпали зсередини. Всю ту неділю я провів у «ніссані» — переважно таксував, хоча ближче до вечора вимкнув рацію та просто кружляв містом, слухаючи музику.

У понеділок, 20 травня 2013-го, Єва взяла відгул і повела Тео до дитячої поліклініки № 3 на Грушевського. Як і передбачала Віра Іванівна, малого скерували в Діагностичний центр на електроенцефалографію. Я мало що знаю про той візит, оскільки дружина нічого не розказувала. Вона і малий повернулися додому після четвертої. На моє запитання про висновок лікаря Єва не відреагувала. Впродовж двох днів після візиту до лікарні вона вдавала, наче я скляний, ні на мить не затримуючись на мені поглядом.