— А якщо адмірал ніколи його не зробить, капітане Блад?

— Обов'язково зробить! По-перше, тому, що такі вчинки властиві його природі, по-друге, тому, що нічого іншого йому не лишається. Отже, ви можете спокійно повернутись додому, лягти в ліжко й спати, поклавши всі свої надії на провидіння й на мене.

— Не вважаю за можливе вбачати якийсь зв'язок між провидінням і вами, — відказав губернатор крижаним тоном.

— А проте доведеться. Слово честі, доведеться. Бо ми творимо дива — провидіння і я, — коли діємо разом.

За годину до заходу сонця іспанські кораблі лягли в дрейф за дві милі від берега. Настав повний штиль, Усі антігуанці, білі й чорні, з дозволу Блада розійшлись по домівках вечеряти. Залишилось тільки чоловік сорок, яких він затримав на випадок якої-небудь непередбаченої події. Потім пірати повсідались просто неба й підживились м'ясом, з'ївши хто скільки хотів, та випили трохи рому.

Сонце пірнуло в нефритові води Карібського моря, і одразу, неначе загасили лампу, настала темрява, м'яка, синювата темрява безмісячної ночі, коли на небі сяють лише міріади зірок.

Капітан Блад підвівся і втягнув носом повітря. Північно-західний бриз, що зовсім був ущух перед заходом сонця, знову почав посилюватись. Капітан Блад наказав загасити всі багаття й вогнища, щоб не сполохати того, що мало статись.

А у відкритому морі в гарній каюті флагманського корабля гордий, хоробрий і нездарний адмірал Карібської ескадри скликав військову раду, що зовсім не була схожа на раду, тому що він скликав своїх капітанів тільки для того, щоб нав'язати їм свою волю. Глупої ночі, коли всі в Сент-Джоні повинні спати, впевнені, що до ранку ніхто на них не нападе, іспанські кораблі під захистом темряви з погашеними ліхтарями прокрадуться повз форт у бухту. Ранок застане їх приблизно за милю від форту в глибині бухти з націленими на місто гарматами. Це буде шах і мат антігуанцям.

Відповідно до цього плану вони й почали діяти. Поставивши вітрила до бризу, що сприяв їм, і взявши рифи, щоб не клекотіла вода, іспанці обережно посунули вперед крізь оксамитовий морок ночі. Флагман ішов попереду, і незабаром вся ескадра наблизилась до входу в гавань, де між невиразними обрисами високих берегів по обидва боки протоки вода здавалася ще темнішою. Тут було тихо, немов у домовині. І ніде жодного вогника. Лише віддалік, де хвиля набігала на берег, видніла вузька фосфоресціююча смуга прибою та чути було в мертвій тиші м'який хлюпіт моря біля корабельних бортів.

Ось флагманський корабель, вздовж фальшбортів якого мовчки вишикувались напоготові матроси, наблизився до форту й до того місця, де було затоплено «Атревіду», щоб перегородити притоку, на двісті ярдів. Дон Мігель, прихилившись до поруччя на кормі, стояв непорушно, мов статуя. Тепер він був напроти форту і вже вважав, що перемогу здобуто, як раптом кіль флагманського корабля у щось врізався, і корабель, здригаючись усім корпусом, із скреготом, що дедалі дужчав, просунувся ще-на кілька ярдів уперед і зупинився, немов знизу його вхопила якась велетенська рука, в той час як угорі під тиском вітру гучно загули вітрила, затріщали снасті й зарипіли блоки. Потім, перш ніж адмірал устиг збагнути, що з ними трапилось, вогненний спалах освітив лівий борт корабля, тиша вибухнула ревінням гармат, тріщанням дерева і гуркотом уламків рангоуту, що полетіли на палубу — це гармати, зняті з «Арабелли» і до часу сховані за новими земляними укріпленнями, послали свої, тридцятидвохфунтові ядра у флагманський корабель з убивчо близької відстані. Нищівна влучність цього вогню могла б пояснити полковникові Кортні причину того, чому саме капітан Блад волів за краще потопити «Атревіду» пострілами з гармат, а не попробивавши їй борти. В такий спосіб він точно пристрілявся, і тепер це дало йому можливість вести влучний вогонь у темряві.

Флагманський корабель встиг дати у відповідь тільки один бортовий залп, та й то навмання, після чого адмірал покинув свій ущент розбитий і подірявлений корабель, який тримався на воді тільки тому, що кіль його міцно застряг у корпусі затопленої «Атревіди». З рештками своїх людей, що лишилися живими, він видерся на борт одного з фрегатів під назвою «Індіана», який, не маючи змоги вчасно зупинитись, врізався в корму флагмана. Просуваючись дуже повільно, «Індіана» зазнала зовсім незначних пошкоджень — тільки поламала собі бушприт, тому що її капітан діяв швидко і зразу ж наказав прибрати й ті нечисленні вітрила, під якими фрегат ішов.

На щастя іспанців, гармати на березі саме в цю мить перезаряджались. Під час. цього короткого затишшя «Індіана» прийняла втікачів з флагманського корабля, а шлюп, який ішов слідом за нею, негайно оцінивши ситуацію, зразу ж прибрав усі вітрила, підійшов до «Індіани» на веслах, відтягнув її за корму назад і вивів на відкриту воду, де лежав у дрейфі другий фрегат і безладно стріляв у напрямку земляних укріплень на березі, які тим часом мовчали. Єдиним наслідком цього було те, що пірати виявили, де він перебуває, і незабаром їхні гармати загуркотіли знову, хоч і не всі разом. Ядро однієї з них довершило картину руйнування «Індіани», розбивши їй стерно. Коли «Індіану» було виведено з протоки, другий фрегат мусив узяти її на буксир.

Після цього стрілянина з обох боків припинилась, спокій і тиша тропічної ночі могли б знову опуститись на Сент-Джон, проте всі в містечку були вже на ногах і поспішали на берег по новини.

Коли зійшло сонце, на всьому величезному блакитному просторі Карібського моря не було видно жодного корабля, крім червоної «Арабелли», що стояла на якорі в затінку високого й стрімкого берега і приймала на борт гармати, позичені для діла, та гармати із знівеченого флагманського корабля, що важко нахилився на правий борт на тому місці, де наштовхнувся на затоплений корпус «Атревіди». Довкола напівзруйнованого флагмана юрмилась ціла флотилія човнів і каное, на які пірати вантажили всі варті того речі, знайдені на борту. Вони везли на берег все: зброю й обладунок, дещо з цього дуже цінне, золотий обідній сервіз, посуд із золота й срібла, дві окуті залізними штабами скрині, в яких, очевидно, зберігалась казна ескадри — шість тисяч золотих червінців, чимало коштовного каміння, одягу, східних килимів і розкішних парчевих покривал з адміральської каюти. Усе це добро було складене купою біля форту, — пірати мали розподілити його між собою за своїм звичаєм.

Саме тоді, коли вся здобич з корабля опинилась на березі, з-за пагорка з'явилась вервечка з чотирьох в'ючних мулів і зупинилась біля дорогоцінної купи.

— Що це? — спитав Блад.

— Від його вельможності губернатора, — відповів негр, погонич мулів, — перевезти цей скарб.

Блад був спантеличений. Отямившись від несподіванки, він сказав: «Дуже вдячний» і звелів навантажити здобич на мулів і відвезти її туди, де кінчався високий берег і стояли човни, що мали доставити її на «Арабеллу».

Після цього він вирушив на прийом до губернатора.

Його провели до довгої вузької кімнати; в одному її кінці висів портрет його покійної величності короля Карла Другого і сардонічно вдивлявся в своє відображення в дзеркалі напроти.

Більшу частину кімнати займав теж довгий і теж вузький стіл, на якому лежало кілька книжок та гітара і височіла ваза з квітами білої акації, що сповнювала повітря міцними пахощами; довкола столу стояло кілька стільців.

З'явився губернатор у супроводі Макартні. Його обличчя здавалось ще довгообразішим, ніж завжди.

Капітан Блад з підзорною трубою під пахвою і прикрашеним плюмажем капелюхом у руці зробив низький уклін.

— Я прийшов попрощатися, ваша вельможність.

— А я вже збирався послати по вас. — Безбарвні очі полковника спробували витримати твердий погляд капітана Блада, але безуспішно. — Мені стало відомо про великі скарби, які ви взяли з розбитого іспанського корабля. Мені також сказали, що ваші люди навантажили їх на борт вашого корабля. Чи знаєте ви, сер, що ця здобич є власністю короля?

— Ні, цього я не знаю, — відповів капітан Блад.