Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в “кінечності” її, безглуздість існування, а якщо не існування, то безглуздість прогресу, що підвів людину до розуміння буття, але нічим не може зарадити небуттю? Ледарям тільки дай поговорити про невиправданість жертв, трагедій на шляху поступу… Що ж, з погляду вічності ніщо не має смислу. Так, з точки зору вічності Ніщо не має смислу, бо треба ще знайти точку зору, а в присутності Ніщо її не знайдеш.

Я не знаю, як це буде. Знаю, що тоді людина зможе керувати галактиками. Напевне, ми не зможемо не допустити стискування всесвітуі але ми зможемо запрограмувати в основних рисах його розвиток на майбутнє, спорудити своєрідні космічні гени — щось на зразок таємничого нейтрино — й інформація, записана на них, не зітреться в надгустині матерії, в температурах божевільного стиску. Ми будемо там. І знову з’явимось, щоб до наступного катаклізму підійти в ще більшому озброєнні. Може, ми і цього уникнемо, хтозна! Бо людина ніколи не примириться з тим, що вона може зникнути — зараз чи через мільярди років.

Космічні гени в кожному циклі, напевне, відмінні — треба враховувати випадки. Очевидно, і цикли катаклізмів не схожі один на один, і ми вправі чекати найнесподіваніших форм життя.

Наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі, і що чекатиме нас попереду, яку наступну сходинку рубати в граніті пізнання… І смисл усього Горбачевого існування — обмеженого строком життя, його мить у Часі — укладалися в обов’язок.

Він ще раз окинув поглядом поле аеродрому, рів ний рядочок літаків, і картина ця вже не хвилювала його.

Навіть відчув, що зголоднів, і повернувся під купол. Тут містився буфет. Кілька чоловік сонно… він на хвилю задумався, як назвати післяопівнічне споживання їжі: є “снідали”, “обідали”, “полуднували”, “вечеряли”, а коли їдять уночі, то як? Узяв пляшку лимонаду і домашньої ковбаси. Лимонад був теплий, але то байдуже: він не любив його ні холодного, ні теплого.

Залишалося щось із годину до можливого прибуття ташкентського літака. Ось так, вечерю взяв, а тепер думає: їсти чи не їсти. Опісля може напасти сонливість. А він терпіти не міг такого стану, коли і спати не ляжеш, і нічого не хочеться робити. “Я й так багато проспав, я й так багато сплю, скільки часу забирають хвороби, зіпсований неприємностями настрій, текучка дня… Хтось гарно сказав: зі смислу мого життя і життя товаришів складається вічність, як пряма з точок, але точки ці не накладаються на пряму, а нарощують її в напрямку до невідомого”.

Точка на прямій всього-на-всього мить у просторі — часі, в неї і вкладається життя з дня народження до дня смерті. І цей період має особливі закони. Він рідко залежить від власної тривалості: можна за двадцять літ наповнити точку смислом, інколи — не вистачає і віку.

“Все це досить ілюзорно, і всі це знають, — подумав він, і все це тільки свідчить про сірість і невиразність моїх думок. Але, врешті, коли копнути глибше, глянути на те, що ми всі знаємо, то виявиться, що одна людина аж ніяк не може блиснути оригінальністю: думки її будуть суб’єктивним виразом уже існуючого”.

Ковбаса теж була теплою і тому аж ніби масною, їсти — “ночеряти” — й зовсім перехотілося. На вокзал вже загасили більшість ламп, пасажири спали в кріслах, і їхні сумки й валізи здавалися в присмерку присмирілими і дрімаючими домашніми звірятами. Він обвів поглядом залу і позаздрив відлітаючим, їхньому чеканню. Ми чекаємо весь час, сподіваючись діждатися чогось незвичайного, після чого, ми віримо, вже буде щастя. І коли б не було розчарування від нездійснених бажань, вічного початку з нуля після кожної нездійсненої мрії, було б, мабуть, сумно. Організм людства кожним з нас окремо ніби випробовує різноманітні варіанти свого розвитку, обираючи оптимальне, перевіряючи захисні реакції.

У Паустовського на безіменному пальці лівої руки була золота обручка. Вона потемніла від часу і видавалася тепер частиною руки — руки санітара, теслі, землекопа, ливарника, великої й огрубілої, але позначеної внутрішнім світлом, як це буває у великих музикантів, що пізнали гармонію світу; і огрубілість на видимій грані переходила в благородство обрисів, вартих пензля Карла Брюллова і різця Мікеланджело Боунарроті. Це була рука письменника.

Він дивився на обручку Паустовського і думав, чому обручка на лівій руці. Не хотілося заглиблюватись у традиції, бажав бачити щось романтичне. Згадалися слова Паустовського: “У людини дві біографії. Одна — яку людина придумала, бажаючи саме так прожити життя, а друга — справжня”. Так, він гадав, вийшло і в Костянтина Георгійовича. Одне життя придумане, а друге — прожите. І обручка та є символом втрат.

Напевне, він помилявся, але це не мало значення. Поряд з Паустовським не соромився думати про дрібниці, ніби світ зовсім не ділиться на велике й мале. Так було з першої хвилини їхньої зустрічі. Він зійшов на сонній станції десь між Брянськом і кордоном України — їхав додому після невдалого екзамену. Поїзд стояв з хвилину і, тихо гуркочучи, рушив далі у ніч, і він довго проводжав поглядом два червоних неблимаючих ока останнього вагона. Бетон безлюдного перону став раптом сірим, ніби невиспаним, під неоновими лампами. І він тепер не міг пояснити самому собі, чому зійшов на невідомій станції. Так і не змігши заснути в зручному купе, зібрав речі, вискочив з вагона. І тепер не знав, куди піти.

Дивився на стіну лісу за рейками. Небо ночі щербилося верховіттями дерев. Звідти хтось ішов утомлений. Рейки зрідка подзвонювали, порипував гравій. Почалася смуга освітлення, він побачив невиразну високу постать. Щось стирчало у неї за спиною; “Мабуть, сторож з рушницею”, — подумав він, а коли постать наблизилася, побачив чоловіка років під шістдесят, у дощовику, з в’язкою вудок на плечі. У руці чоловік ніс наповнений до половини рюкзак, тримаючи його за лямки. Рюкзак був старий, як і чоловік. Але в міру наближення роки ніби злітали з чоловіка нічними птахами, а рюкзак виявлявся все більше і більше зношеним. І коли чоловік важко випростався на підвищенні перону, він побачив, що це Костянтин Георгійович Паустовський.

Не зрадів і не здивувався, перебував у стані невизначеності й невідомості. Але вже щось зламалося. Вони зустрілися очима і письменник сказав:

— Ходімо зі мною, юначе.

І вони мовчки пішли по рудій від піску дорозі притишеного містечка. За високими штахетиками парканів стояли сосни, повз них у темряві пройшли прохолодним садом до невеличкого будиночка. Він зрозумів, що тут письменник наймає помешкання; в рубленій хатці, в глибині саду.

Коли засвітилася настільна лампа і Паустовський скинув плаща, він помітив, що помилився на станції, коли, ще не пізнавши письменника, дав йому шістдесят років. Помітив помилку не тому тільки, що знав: Паустовському недавно минуло сімдесят п’ять років. Про це говорила і зовнішність письменника при яскравому світлі лампи. Але разом з тим бачив, що він ніби пульсує в письменникові, він був одночасно і юним, і старим. Зрозуміти, чому це так, було ще важко, надто куций життєвий багаж був за плечима, надто мізерні цінності були створені ним, щоб пізнати значення віку. І він примирився з нерозгаданою загадкою, примирився, щоб потім раз по раз повертатися до неї: була ж бо вона віднині поставленою.

У темному светрі, що облягав сильне тіло, Паустовський здавався ще вищим; навіть тоді, коли сів на ослінчик і, трохи нагнувшись уперед, заходився чистити рибу. Вони ще майже нічого не сказали один одному, а Паустовський попросив читати вірші. Він зовсім не здивувався і одразу ж, не роздумуючи, почав з Пушкіна. Не було єдиної теми, переходи від одного поета до іншого були тільки в паузах, але це не порушувало потоку: за гарячим Пушкіним ішов Лєрмонтов, апокаліптичного Рембо змінював полонений безмежжям всесвіту Тютчев, проступав врубелівськими відтінками Блок, означався потужною роботою думки Заболоцький. Потім, ніби відпочивши по довгій паузі й осмілівши, почав знайдене в поїзді: