Як відомо, Альварес, коли я мимохіть поскаржилася на безсоння, сам запросив мене на вранішній біг та гімнастику, пообіцявши в скорому часі довести мій організм до належного стану і пристойної фізичної форми (на що, до речі, я не скаржуся!). Мусила й справді імітувати втому, задуху і т. п. після незначних навантажень. Альварес, треба йому віддати належне як майбутньому медикові, дав досить слушні поради і загалом поводив себе коректно, тобто не став демонструвати своїх власних якостей і, зважаючи на мій стан, зібгав уранішні процедури, хоч я і вмовляла його не звертати на мене уваги. Зрештою, половину дистанції ми пройшли пішки, розмовляючи на теми, котрі в даному разі не викликають інтересу. Дізнавшись, що я часто їжджу на ніч власним авто до міста, Альварес попросив, аби я взяла якось і його з собою — розвіятися, на що я, звичайно, дала згоду, запропонувавши поїхати сьогодні ж. В дорозі Альварес вів себе виховано і пристойно, говорили більше про музику і кіно, окрім того, Альварес наспівав мені багато нових жартівливих студентських пісень.
У кінотеатрі “Арена” нам не вдалося взяти квитків на жоден із сеансів (іде “Варіант Зомбі”), ледве вирвалися з натовпу. Поїхали на танці в дискоклуб “Міраж”, де й пробули близько двох годин. Впевнена, що Альварес ні з ким в контакти не вступав, тримався поруч мене і вся поведінка його показувала, що жодних зв’язків не шукає. З дискоклубу при мені подзвонив Вільяму Шері: дякував за роботу. Шері запросив нас у гості, до нього ми прибули о десятій вечора. Запис розмов на вечірці у Шері додаю. Довелося трохи випити. Альварес зазначив, що за все своє життя не випив і грама алкоголю. І так вийшло, що він сів за кермо мого авто, підпилий Шері вирушив, про всяк випадок, як він заявив, з нами, тому піти на фізіологічний контакт і провести другу частину операції не мала змоги, тим більше, Альварес виявився надто сором’язливим, що помітив і Шері, котрий, як видно, й сам був би не проти вищевказаного контакту, але я відповідних вказівок не мала. Провівши мене, Шері й Альварес повернулися на таксі додому, куди за останнім, як і домовилися, я й заїхала вранці.
(З ПОВІДОМЛЕННЯ У ВІДДІЛ ЗОВНІШНЬОГО НАГЛЯДУ “НІЧНИХ ЕСКАДРОНІВ”). За час моєї роботи з Гостем жодних ворожих по відношенню до Парайї дій чи вословлювань з його боку не помічено. Записи додаю.
Тиса.
За минулу добу передач з незареєстрованих радіостанцій з території Парайї не було.
(З добового звіту “нічних ескадронів”).
— Здається, Гюнтере, ти загрався…
— І в мене таке враження, патроне. Надто ж — ні до чого присікатися, а часу дуже мало. Пора кінчати!
— Ого! А я ж казав!..
— Так хотілося ж знати, чи ми не засвітилися. Тому вважаю, методично ми робили все правильно. А потім цей клятий, даруйте, ваш друг Шері! Хто ж відає, ким він є насправді? Спробуй, розберися з тими штатниками… Тим більше, їхні ролі в таких краях, як Парайя, досить однозначні. Може, й має стосунок до проекту “Ното заріепз”, а тепер от підсунув інспектора, щоб дізнатися, чи вміємо тримати язики за зубами.
— А що нам до того? Виконуймо інструкції — та й годі. Хай потім самі розбираються.
— Так то воно так… Але ж і вони мусять переконатися, шо ми не дарма хліб їмо й прокрутили до кінця ситуацію…
— …і нічого не вияснили…
— …і підійшли до межі, де вже можна чинити так, як та інструкція передбачає.
— А тобі не вліплять за те, що в Альваресові не розпізнав чужого агента, якщо він справді агент?
— Може, і попаде. Але ж часу мало було! Та й Альварес постійно під ковпаком… То й вам, патроне, дістанеться. Я ж тільки виконавець…
— От-от… А ще давній друг… А як брати відповідальність на себе, то в кущі. Гаразд, а коли почекати, доки в сусідів трапиться оте, подивитися тоді, куди спрямує свої стопи Альварес? Тут-бо йому доведеться діяти, вибирати, куди податися.
— Зайвий ризик, патроне. І взагалі — моя справа не ворожих агентів по світу ловити, а не дати їм і на мітку проникнути в таємницю проекту. Покажіть йому сеанс психотерапії з участю хоча б Торквемади з третього корпусу. Тут секретів ніяких, але є певні паралелі. А ми вже простежимо за реакцією Альвареса, проаналізуємо, чим цікавитиметься потім.
— І?..
— …і тоді ніхто не скаже, що ми до кінця не “прокачали” нашого нежданого гостя.
— І… Гюнтере, і?..
— Коли він упіймається, ми з нього вичавимо все. Коли ні, то, як і передбачається правилами, приберемо чужими руками, при свідках. Нещасний випадок! Гадаю, зробимо так. Завтра…
— Саме завтра, Гюнтере, саме завтра! Бо завтра опівночі прибудуть замовники на генеральну примірку. До цього часу з неясностями має бути покінчено!
— …завтра Магда поїде з ним на танці в дискоклуб. Захоплять і Шері з собою. І там зчиниться бійка. Коли Альварес — людина Шері, той зуміє його відстояти, бо здогадається, чим воно пахне. Коли ні — то виявиться авторитетним свідком нещасного випадку. А вчасно прибула поліція пристрелить бездомного гультіпаку-зарізяку при спробі втекти.
— Технологія мене не цікавить. Але Альварес — хлопець дуже старанний, і з мого боку було б непристойно не поділитися з ним, як з майбутнім колегою, певними набутками. Отож, Гюнтере, скажіть там, нехай готуються до позачергового сеансу з Торквемадою, а я перед тим побесідую з нашим юним другом.
— Любий Феліппе, ви, як і всі південноамериканці, напевне, любите карнавали? — доктор Аугусто Буатрегано сидів, по-школярському склавши на столі руки, — тонкі, легенькі, вже висушені старістю й покраплені пігментними плямками. Та з-під окулярів без оправи ще пронизливо зблискували вицвілі очі. Пропоную вам взяти участь у карнавалі, щоправда, не для втіхи, а заради користі. Хлопець ви старанний, спасибі вам, працюєте за двох, отож і тут, сподіваюся, допоможете нам: катастрофічно не вистачає потрібних людей… Так от, ближче до справи. Чи довелося вам чувати про лікування душевнохворих “театром”?
— Так, сеньор Піко пояснював на семінарі. Але бачити не бачив…
— Бо, скажу вам, Феліппе, то надто дороге задоволення для наших бідних, нещасних маленьких південноамериканських країнок. У нас боргів на сотні літ уперед, куди вже там до лікування нещасних. А засіб, між іншим, ефективний! І я собі можу дозволити “театр” тільки в тому разі, коли родичі хворого оплачують видатки. Коротенько введу вас у курс. Наш пацієнт — із заможної і добре знаної в Парайї родини, отримав би з часом крупний державний пост, бо був, скажу під великим секретом, одним із засновників “нічних ескадронів”. Крайній фанатик! На цьому грунті і звихнувся. Оголосив себе Торквемадою, шефом іспанської інквізиції п’ятнадцятого століття, і поставив собі за мету дотла знищити нечисту силу, очистити землю від скверни. Момент делікатний, довелося його приховати в себе, так, начеб у відпустку пішов. Але ж відпустки не безкінечні… Шила в мішку не втаїш. Може, й крик, здійнятися: он які нашею долею розпоряджаються!.. Вилікувати ми його не вилікуємо, зле родині повернути слід, та ще й так, аби громадськість знала: отакий-то й такий від справ державних відійшов, у нього з’явилися інші інтереси. Та оскільки він фанатик, зі стану “Торквемади” вивести його повністю не вдасться. Тому ми вирішили діяти інакше, дати насолодитися пацієнтові роллю Торквемади до краю, впитися владою над світом, необмеженими можливостями. Повірте, це було страшенно складно! І не тільки підігрувати “ТорквемадІ”, а й організовувати буфонаду. Допити з “катуваннями”, кострища, зняти на відео тотальне знищення “єретиків”… І це не те, що зранку до вечора, а часом цілодобово, бо ж фанатики майже не сплять… І непомітно ми підсовували “Торквемаді” ідею втоми від світу, благо його інтелект не сягає просторів космічних, аби й там боротися з сатаною. Тому він і підійшов зараз до тієї межі, коли всього досягнуто, слава божого обранця упала до ніг, всюдисущий сатана підсмалений, “Торквемада” на порозі раю, час на заслужений відпочинок… Та ви це побачите на власні очі.